Відтягнувши тіла забитих, переможці присіли до вогню, та якась невиразна туга закралася в їхні серця. Усі мовчали, дивлячись на вогнище, що химерно поблискувало рештками вугілля, віддаючи залишки тепла вже іншим людям, які вийшли переможцями у цій шаленій сутичці за право існування в цьому світі.
— Давайте нарешті поїмо, — запропонував Андрій, скинувши з себе якийсь гнітючий тягар.
Їли мовчки пересолене м’ясо і пропахле млосним запахом тісто, але це відчувалося тільки спочатку. Коли щелепи судомно запрацювали, утікачі вже не думали про те, що то за харч. Не було нічого, окрім бажання наситити виснажений організм, який мав потребу в їжі, щоб вижити. Взяли міхури з водою і запили цей нехитрий татарський харч, аж тут почувся стогін татарського дозорця, з вини якого поклали свої голови двоє його товаришів. Андрій різко схопився і, розвертаючись на голос, вихопив криву шаблю, проте усвідомив, що це прийшов до тями побитий камінням дозорець, і мовчки опустився на коліна. Вирішили не добивати пораненого, а лишити його на розсуд долі. Зв’язали йому ноги, щоб не міг вчасно оповістити своїх, та закрили рота якимось лахміттям з речей забитих. Орися збиралась у дорогу, а хлопці оглядали коней, бо вирішили продовжувати свій шлях на волю кіньми. У цьому були і свої переваги, і недоліки, тому Андрій знову їхав попереду сажнів за сорок, а друзі рухались за ним, оглядаючи степ, підсвічений місяцем, який допомагав вибирати шлях.
Швидко їхати не було можливості, адже існувала небезпека натрапити на яму і тоді коротконогий татарський кінь міг пошкодити ногу. А головне, що у них тепер є зброя, вони на волі, і їхні груди, вдихаючи повітря, відчували запах рідного степу, запах життя та надії.
Андрій не забував про свою кохану Даринку. А зараз, коли відкрилася можливість вибратися з пекла, в якому опинився, хлопець усе сильніше вболівав за її долю, за життя їхнього первістка, матері, братика, сестрички, а що батька немає на світі, він уже знав. Треба будь-що дістатися живими до своєї хати, і тоді вони з Даринкою забредуть у такі землі, де їх ніхто не дістане. Будуть жити, любитися та ростити своїх діточок, про яких вони так мріяли. Андрій помітив, що стали меркнути зірки і попереду посвітлішало небо. Наставав день.
Треба було вирішувати: або заховати коней, прив’язавши їх до дерев, і продовжити шлях вночі, або відпустити на волю, щоб не привертати через них увагу до місцевості, де втікачі знайдуть денний притулок. Згуртувались, порадились і вирішили відпустити коней, а самим, набираючись сил на денних привалах, пішими вночі добиратися додому. Неохоче хлопці розпрощалися з кіньми, вдаривши їх по крупах, а ті, відчувши волю, зникли у високій, вкритій вранішньою росою траві. Швидко наближався день, тож, примітивши попереду якийсь чагарник, друзі попрямували туди, пригинаючись у траву, що сягала їм до плечей.
Знайшли непримітне густе місце і, щоб не робити слідів, обережно залізли у хащі терену та кущів дикого винограду. Знову почастувалися татарською їжею і стали міркувати, куди вони вже дійшли, чи безпечно їм рухатись удень, чи ще тут можуть блукати татарські роз’їзди або пастухи, які, пасучи овець, заходять досить далеко. Вирішили після такої жахливої ночі переждати до вечора, а назавтра вже хоч приблизно дізнаються, де вони перебувають, і спробують іти на північ навіть удень, орієнтуючись по сонцю, по наростах моху на старих деревах — вони, хоч і рідко, а все ж зустрічалися в низинних місцях. Заснули сном блукаючих мандрівників, котрі ні про що і не мріяли, окрім відпочинку для тіла, вимученого важким шляхом заради спасіння душі.
По обіді прокинулись, і ясне сонечко, піднявшись високо в небі, своїм світлом та теплими променями нагадало їм, що прийшла пора діяти. Якийсь час мовчки сиділи та прислухалися до степових голосів, і коли нічого підозрілого не почули, Андрій вирішив зробити вивідини навколишньої місцевості, щоб хоч якось зрозуміти, куди вони вже дійшли. Він вибрався з кущів та поміж пасмами присохлої трави відійшов далеченько від схованки, а тоді все сміливіше попрямував ліворуч, бо ж знав, що Дніпро тече по ліву руку, а коли натрапить на якусь річечку, то це лише підтвердить напрямок їхнього руху. Андрій увесь час роздивлявся навкруги та запам’ятовував місцевість, бо інакше ніколи не зуміє знайти місце, де залишилися Тиміш і Орися. Пройшовши з версту, вирішив повертатися, адже міг просто загубитися в степу і залишити в невідомості друзів, які чекали його з вістями.
Поневіряння
Даринка провела до воріт Андрія, який разом зі свекром, Іваном та Грицьком поспішав на роботу в полі. Чоловік затримався на хвилинку і, пригорнувши її, поцілував пухлі губи, з любов’ю погладив кругленький животик, промовив:
— Даринко, люба, не переробляйся і не піднімай важкого... Жінка раптом відчула легенький поштовху животі, а потім ще й іще...
— Андрійку, забилося наше мале!.. Воно до тебе забилося, знає, що це тато його пестить... — промовила Даринка.
— Чую, чую, люба моя, чекайте на мене. Ми сьогодні хутенько впораємось і втрьох розважимось увечері... — сказав Андрій.
Не хотілося йому відриватися від такого щастя — пестити дружину і дитятко, що також відгукується на його дотик. Подивився у бік свого гурту і, ще раз поцілувавши дружину, скочив у сідло, поїхав до свого поля. Щось невловимо болісне тиснуло душу, але він відігнав смуток і, підбадьоривши коня, швидко наздогнав своїх.
Даринка стояла немов зачарована, дивилась услід чоловікові, який віддалявся, і вже зараз хотіла, щоб він розвернув коня і залишився з нею та ненародженим дитям. Стояла побіля воріт, поки гурт вершників не заховався в низині, а тоді з засмученим серцем та якоюсь тривогою на душі повернулася до жіночих домашніх справ. Неспокій минув, і її незатьмарена душа вже мріяла про коханого, про їхнє дитя та щасливе майбутнє в цьому світі.
По господарству кожен займався своєю справою — за хистом та розумінням. От і маленький Миколка приніс в’язанку трави верескливим поросятам, а сестричка Галинка наливала воду у дерев’яні корита для всієї домашньої живності. Свекруха, або ж тепер Даринчина мати, вже поставила хліб на випічку і приготувалася йти до річки дещо прати, а Даринка зібралася також іти за нею. Здаля почулися незрозумілі крики людей, гавкіт оскаженілих собак, і Даринка, вийшовши за ворота, побачила, як по іншій стороні балки несуться вершники, припавши до кінських грив та підібгавши вгору ноги. По невеликих конях та манері їзди вона зрозуміла, що це чужинці, а окрім татар нікому більше так зухвало ватагами нестися по селу.
— Матусю, татари! Матусю, хапаймо дітей і до лісу! — закричала Даринка. Вибігла мати і, почувши, що коні вже гупотять недалеко, закричала:
— Скоріше, всі до льоху!
Похватавши дітей, вони все кинули і побігли до клуні, де був льох. Мати залізла останньою і, приловчившись, звалила на отвір льоху порожню діжку з-під зерна. Майже відразу почули тупотіння ніг по двору і галасливі викрики чужинців. У повній темряві вони заштовхали дітей за діжки із солониною і, кинувши на них якесь ганчір’я, наказали сидіти собі тихо, незважаючи ні на що, навіть коли татари знайдуть їх і будуть виманювати зі схованки.
У льоху було прохолодно, і час неначе зупинився для всіх. Чути було тільки стукіт сердець та приглушені викрики заброд. Малі стали злякано скиглити в закутку, та мати Тетяна швиденько заспокоїла їх гарячим слівцем. Даринка прислухалась до голосів нагорі, і ось їй здалося, що чує крики Андрія і батька, дзенькіт шабель, а потім все стало вщухати.
Раптом почула рідний голос Андрія, який кликав її. Вони з матір’ю відштовхнули бочку і, відгукуючись, стали вилазити. Даринка визирнула з клуні і, побачивши у дворі своїх рідних, швиденько допомогла вибратись матері, а тоді й малечі.
У дворі лежали декілька порубаних татар, а чоловіки наводили лад, витягуючи забитих за ворота. Андрій, побачивши кохану Даринку, схвильовано підскочив до неї, обійняв, наказав взяти теплі речі, воду, їжу і бігти до річки, щоб переправитися на інший бік, заховатися у лісі.
Уся малеча, мати і Даринка побігли до огороднього лазу. Молода жінка тільки й побачила, як чотири вершники разом з Андрієм попрямували до Тимошевої господи. Серце її віщувало якусь біду, але необхідно було рятувати всю малечу, свою долю і долю майбутньої дитини. Прибігли до річки і хутенько витягли човен, захований в очереті, стали веслувати до протилежного берега. Вони вже майже допливли, як побачили, щодо річки скачуть три чужих вершники. Проте татари запізнились їх упіймати. Утікачі вискочили на берег, підштовхнули човен до заводі в очереті і зникли в лісі. Позаду почулося свистіння стріл, але марно вороги їх пускали...