Ледве вдалося розштовхати молодих великокозирщанських хлопців, а коли ті розплющили сонні очі і закліпали, Іван і Андрій примостилися спати біля побратимів, які сопіли уві сні.
Прокинулись, як сонечко вже стало підігрівати повернуті до нього спини, і всі почали бадьоро розштовхувати один одного. Попереду була дорога, і ніхто не знав, коли вона закінчиться...
Цього ранку зварили гарячого кулешу і жадібно почали їсти. Присохлі черева мандрівників мали собі вранішнє «свято живота», після якого скоро вже не буде такого щастя. Павло Гаркуша сказав, що вони у будь-якому випадку мають на ніч прийти до Січі, бо вже досить вивіряти долю. Отаман дозволив усім по черзі спуститись до Дніпра і хутко скупатися перед дорогою.
Напоєні Орлик та Гнідко також були готові в дорогу, і хлопці, перевіривши стремена та підкови, скочили на своїх вірних скакунів. Цього разу так само попереду їхав Павло з половиною хлопців, а Андрій з Іваном замикали гурт вершників, час від часу оглядаючи пройдену дорогу.
— Давай уважно придивлятися, Іване. На зиму додому підемо, то ніхто нам підказувати не буде, — промовив Андрій, а Іван відповів:
— Та добре було б дістатися додому... Тільки б голови наші були цілими, Андрію!
Уже десь ближче до вечора помітили, щодо них зі степу летить з десяток вершників, і Павло вигукнув, щоб всі підтягнулись і чекали. За всіма прикметами це були запорожці. Коли ті під’їхали ближче, всі побачили оселедці на їхніх головах, а у деяких — башлики від козацьких шапок.
— Я виїду вперед, а ви дивіться, — сказав Павло і скочив на коня.
Проскакавши вперед сажнів зо двадцять, зупинився в очікуванні. З гиканням та свистом підлетіли запорожці і оточили Гаркушу, не звертаючи уваги на хлопців, які просто-таки застигли на одному місці.
— Хто такі будете? — запитав дебелий козак.
Павло випрямився в сідлі, відповів:
— Самарського куреня, козак Гаркуша. А це — мої земляки з Великокозирщини...
Запорожці мовчки обдивилися незнайомців і стали гукати:
— Добре, рушайте до Хортиці! Ми дамо двох наших товаришів, які вас доправлять! Зустрінемося ще!..
Хлопці з радістю поспішили до козацької вольниці у супроводі двох козаків. Дорогою почали розмовляти, і один з них, дізнавшись, звідкіля прибули Андрій та Іван, радісно вигукнув:
— А я — Санько Голота, родом з Кочерезьких хуторів, що побіля Самари! Мене хлопцем забрали татари, тож десять років слугував біля Тугай-бея, доки одного разу запорожці не визволили нас під час походу!..
Привітним хлопцем був Санько, та все розпитував про свій рідний край, хоч і говорив, що вже майже не пам’ятає нічого, тільки Ім’я матері залишилося у згадках. Запитав у Андрія, чому вони з Іваном мають власні луки, а у інших — два татарські... І Андрій розповів, що він з цим луком ще у юнацькі роки ходив на звіра і дуже поважає цю зброю.
— Я також! — засміявся Санько Голота.
У Січі
Невдовзі дісталися до берега, навпроти якого виднівся великий острів.
— На острові — наша Січ, — гордо пояснив Санько.
Вони під’їхали до перевізників, яких чимало тут розмістилося: хто на плотах, а хто — з човнами. Треба було переправлятися, і хлопці, спішившись, підійшли до тих людей, привіталися з ними. Побачивши добрий гурт незнайомих козаків, перевізники запропонували свої послуги, і кожен запрошував до себе. Щоб переправитися на острів, треба було заплатити трохи грошей. За коня брали більше, але хлопці швидко порозумілися з шельмуватими човнярами. За те, щоб переправили коней і їх з Іваном, Андрій заплатив два гроші, а інші козаки, що торгувалися, заплатили менше і були цим дуже задоволені. Коней Андрія та Івана переправляли на окремому плоту, а в човні підстелили ще й вовняну підстилку для зручності. Човен ішов поряд з плотом, на якому стояли коні, і хлопці весь час промовляли до них заспокійливі слова. Перевезли їх без пригод, і тільки човни наблизилися до острова, як у воду зайшли швартувальники і хутко почали прив’язувати плоти та човни. Не гаючи часу, хлопці забрали своїх коней, які задоволено вимахували хвостами, відчувши руку хазяїна. Поїхали верхи до головного майдану Січі, де відбуватиметься їхній огляд, пройдуть козацькі розпитування.
На майдані було повно прибулого люду. Усі чекали своєї черги до огляду та рішення козацької громади — кому бути козаком, кому молодиком, а кому джурою! Тут зібралися різні люди, це видно одразу: були такі, що чекали черги, стоячи у якихось лахміттях, без зброї, а про коня і мова не йшла... Були також хлопці неслов’янської зовнішності, що дуже здивувало Андрія і його товаришів, але Санько Голота пояснив:
— Чимало гарних хлопців приходить, і майже всіх приймаємо, аби тільки віру християнську визнавали та добре рубалися, нехай їм біс!
Після цього Санько кудись зник і, з’явившись, повідомив, що новоприбулих чекають біля Самарського куреня, де і вирішиться їхня подальша доля.
Швидко підійшла черга Андрія та Івана, бо ж хлопців, щоб не гаяти час, викликали по двоє. Десятка зо три козаків упродовж декількох хвилин розглядали новоприбулих.
— Звідки ви будете? — запитали їх.
Андрій, вийшовши наперед, відповів, що вони з Михайлівни, що на річці Багатій, неподалік від урочища Попасного. З усіх боків посипались запитання:
— То що ви тут шукаєте? У вас добрі зимівники, то і жили б Собі сиднями!
— У кого жінка вже є, то нема чого козакувати... Краще жінку доглядати!
— Звідки у вас такі добрячі луки і навіщо вони вам?
Тут Андрій не витримав і коротко зауважив:
— Батько мій, козак Підлужний, через рани осів на землі, та й то його дістали ногайці... Загинув він торік, а мене таврували. Втік я з полону, але від тавра не втік, хочу кров пролити татарську за свого батька!..
— Добре, добре! — примирливо промовив курінний. — Був у нас козак Підлужний, і на морі він встиг побувати. Козаком тебе не можемо взяти, а от як добре володієш зброєю, будеш при курені! Хлопці, ану киньте овечий валашок, хай спробує...
Швидко принесли шматок збитої вовни і підкинули вгору. Коли Андрій миттєвим помахом шаблі розрубав валашок, задоволено загомоніли:
— Попав, попав, пополам!
І знову почулося з усіх боків:
— Давай, бери, курінний, бачимо, не підведе товариство!
— Нам сагайдакери потрібні, добре стріляє хлопець, і лук у нього справний... Не голодранцем же прийшов!
— А битися добре вмієш? — запитав хтось позаду. — А то я вийду, попробуємо!
До кола вискочив худорлявий хлопець, на ходу виймаючи шаблю. Андрій блискавично кинувся йому напереріз і став до бою.
У гурті зареготали:
— Гляди, Степане, цей хлопець від татарина втік, а від тебе тікати не збирається!
Степан зробив впевнений випад у бік Андрія, але той легко відбив шаблю нападника і хотів іти в наступ, проте курінний зупинив:
— Годі, молоді півні, видно, цей парубок знає діло наше справно!
Тоді зухвалий козак Степан підійшов до Андрія, простягнув йому руку. Тут втрутився Санько, гукнув до натовпу січовиків:
— Та він по дорозі сюди двох поляків поклав, та й татар додав зі свого лука!..
Івана також недовго «баламутили». Товариство взяло їх до Самарського куреня поки що без козацьких привілеїв — платні, одягу і такого іншого. Хлопці вклонилися за таку товариську раду, і Санько Голота повів їх влаштовуватися на ніч до притули для новобранців, що стояла поряд із Самарським куренем. По дорозі промовив:
— Не хвилюйтеся, хлопці, скоро почнуться такі герці, що всі будете козаками. Чули, що Богдан Хмель розбив поляків під Жовтими Водами і йтиме далі, щоб боронити Україну. Кошовий збирає військо йому на поміч... Далекі походи вже чекають нас, хлопці... Погуляємо!