Наступного дня вони дізналися, що вже приписані до куреня і повинні підкорятися повелінням курінного Пантелеймона Бута. За непослух у бою і втечу чекає смертна кара або ж побиття киями — усе одно смерть, тільки ще й ганебна: біля стовпа, від своїх же...
Після сніданку все товариство, яке перебувало на Січі, загуло, мов дикі бджоли, з усього видно було, що тут щось вирішувалося. Перед обідом ударили в тулумбаси, і козаки висипали на майдан. Андрій з Іваном не поспішали, і коли всі почали потроху вгамовуватись, стали позаду гомінливого натовпу січовиків, які то вимахували руками, то сердито плювали на землю.
Андрію здався досить дивним такий лемент козаків, і вони з Іваном зацікавлено розглядалися навкруги, міркуючи: «А де ж ті славні запорожці, котрі б’ють татарина і поляка?» Рада кричала, голосила та гуділа, а потім стало тихіше і кошовий отаман гукнув так, що було чутно навіть позаду гурту:
— Хто піде на поміч Богдану — визволяти Україну від ляської неволі і покласти свою голову за це?
Піднявся ще більший лемент, і кожен вигукував щось своє, що не можна було зрозуміти. Через деякий час усі, лаючись, почали розходитись, а увечері, після ще більшого ґвалту побіля їхнього куреня, було вирішено йти до Хмельницького та боронити Україну, поки жодного ляха не залишиться...
Цього ж вечора всі стали готуватися до походу, кожен займався своїми кіньми, а дехто лагодив одяг та ремонтував взуття. Андрій з Іваном і собі стали перевіряти підкови, потім погострили шаблі, купили в лавці польського пороху, приготували собі харч на дорогу. Вечеряли всі спокійно, і ніхто на хлопців не звертав уваги, а поївши, всі кинули монети за вечерю та пішли лаштуватися до сну.
їм довго не давали заснути: було чути лемент підпилих козаків, що готувалися до походу і прагнули надолужити своє, бо в поході навряд чи вип’ють. Рано-вранці — півні ще й не співали утретє — валка возів уже витягнулась ланцюгом до походу під Білу Церкву, на допомогу Богдану Хмельницькому. Іван та Андрій також були готові вирушити в далеку дорогу, вони гарцювали на конях і спостерігали, як військо збирається в похід. Частина козаків уже чекала в степу, поки переправиться решта війська, і хлопці були разом з усіма, аж поки сонце не стало добре пригрівати.
Врешті-решт зібралась досить грізна сила, і тепер був час Андрієві дивуватися добре впорядкованому війську. По обидва боки кінного і пішого ряду козаків котилися вози, а далеко в степу виднілася передова верхова сотня. Похідну валку позаду охороняли верхові козаки, готові до захисту війська.
Хлопці зі своїми самарськими козаками і курінним ішли всередині похідного війська, і ніхто їм нічого не доручав, була в них лише одна справа: чимшвидше прийти з військом до Хмельницького та додати йому сили козацької у боротьбі з ляхами...
Похід
Минуло так два дні. Ніяких пригод не трапилось, і Андрієві стало цікаво, чому вони йдуть так довго, проте ані річки жодної не переходили, ані ворогів не бачили. Сумно було хлопцям, і вони, знайшовши Санька Голоту, намовили його, щоб попрохав курінного дозволити вести бокову сторожу, адже бачили, як хорунжий по черзі відправляв козаків у дозор.
На третій день походу під’їхав хорунжий і сказав, що вони після обіду і до темряви перебуватимуть у десятці бокової сторожі, тож треба бути напоготові.
— Яровий, Підлужний! Виїздіть праворуч до сторожі! — почули знайомий голос курінного.
Вони швидко вибралися зі стану і, побачивши гурт козаків, наблизилися до них. Десятеро козаків зібралися швидко, і старший, Василь Рівний, розподілив усіх по двоє, дав настанову, як треба діяти при появі ворога. Хлопці пришпорили коней і поїхали в степ змінити тих, хто перебуває у сторожі. Андрій з Іваном помітили у степу вершників і попрямували до них. Ще здалеку стали вимахувати руками, і двоє дозорців швидко наблизилися, потім, привітно кивнувши головами, зникли у напрямку козацької валки.
Місцевість була важкою для дозору: чимало дерев, а по балках — непролазні чагарники. Хлопці зрозуміли, чого тут треба остерігатися, щоб не загубити свою голову, та й товаришів не підвести. Вирішили вести сторожу, як порадив Рівний: то наближаючись до стану, що рухався, то від’їжджаючи подалі в степ, і при цьому пильно придивлятися до балок та яруг.
Увесь час тримали в полі зору один одного і раділи, коли десь попереду чи позаду вдавалося розгледіти двійко вершників з їхньої десятки. Стало траплятися більше крислатих дубів та ясенів, тож необхідно було наближатися до стану, що рухався, а то, не доведи Боже, можна ще й заблукати. Побачивши вдалині видовжену змієподібну валку, заспокоювались та й знову заглиблювались подалі.
Іван уже вкотре попередив товариша:
— Андрію, весь час тримай списа догори, а то ще татарські вивідувачі заарканять нас!
Дійсно, було чимало зручних засідок для ворожих пронир, які тільки й мріють захопити вершника. Коли Андрій проїздив поміж деревами, то до нього можна було рукою доторкнутися, а арканом — то взагалі...
До них підскочив Василь Рівний, і Андрій зрозумів, глянувши на нього, чому чоловік має таке дивне прізвище. Сам високого зросту, худорлявої статури, сидів у сідлі, випрямившись, немов придивлявся до чогось, що було попереду.
— Що бачили, хлопці? А чи не притомилися? — запитав Рівний.
Постояли, перемовляючись про дорогу, якою йшли, а далі Василь повідомив, що його хлопці бачили в степу татарських вивідувачів, та не змогли їх перейняти.
— Андрію, як побачите щось, зараз же паліть з мушкета... Їм потрібен «язик», щоб дізнатися, куди ми намірились іти. Отож і рискають навколо... — повідомив Василь і разом з товаришем поскакав геть.
Хлопці стали крутити головами, як гуси, боячись проґавити ворожі витівки. Раптом Андрій почув незрозумілий свист. Орлик раніше, аніж його хазяїн, щось зрозумів, сіпнувся, відчувши небезпеку, і татарський аркан упав, ляснувши коня по крупу.
Андрій ослабив повід, давши Орлику самому вискочити з небезпеки. Сажнів за п’ятдесят він зупинив схвильованого коня, витяг мушкет, розвернувся назад, шукаючи поглядом Івана.
Позаду пролунав постріл, і Андрій, витягнувши з піхов шаблю, швидко поїхав у напрямку пострілу. Він побачив, що Іван б’ється з трьома нападниками, четвертий валявся в траві і, скрутившись, волав від болю. Не гаючись, Андрій вистрелив у крайнього вершника, але куля тільки чиркнула його плече, і він, розвернувшись, хотів зустріти Андрія помахом кривої шаблі.
— Тримайся, Андрію, їх небагато! — почувся викрик Івана, і Андрій навхрест відбив занесену над ним шаблю, відчувши дужу руку кремезного вилицюватого татарина.
Іван бився з двома вершниками, а Андрію дістався хоч і один, зате дебелий татарин уже немолодого віку. Підмоги не було з обох боків, і бійка продовжувалася на рівних. Андрій зрозумів, що легкої перемоги не буде, тож напружено слідкував за діями бусурмана, міцно стискаючи шаблю, яка зараз була його рятувальницею. Орлик, відчувши загрозу своєму хазяїну, слухався кожного руху його лівої руки.
Ворожий вершник, побачивши, що перед ним майже безвусий юнак, уперто насідав, і шабля невпинно посвистувала від його розмахувань над Андрієвою головою. Краєм ока Андрій побачив, що Іван упевнено відбиває випади своїх ворогів, тож і сам сміливіше почав наступати та загрожувати супротивнику.
Вершники гарцювали на одному місці і ніяк не могли завдати кривди один одному. Андріїв нападник відступився подалі від нього, а тоді повернувся і, набираючи швидкість, з йойканням пришпорив коня, високо піднявся в сідлі і виставив свою шаблю далеко вперед. Андрій не встиг розігнати свого Орлика і отримав сильний тупий удар по піднятій ним шаблі, яка дивом не вилетіла з руки. Той удар звалив Андрія з коня, і він, перекрутившись на землі з піднятою шаблею, схопився на ноги, шукаючи очима ворога.
А невтомний татарин уже повертався в його бік і з веселим вйоканням чвалом попрямував до хлопця у передчутті своєї перемоги. Андрій миттєво повів головою врізнобіч і, помітивши невелике дерево, швидко кинувся під його захист. Але впевнений у перемозі ворог, спритно крутнувшись на місці, намагався пронизати Андрія шаблею. Він міг уразити Андрія, який, можливо, вже подумки прощався з життям, проте вершник із занесеною шаблею раптово її випустив, і здивований Андрій побачив, що в шиї татарина стирчить довга стріла, а на всі боки від неї цівками бризкає кров.