Почулися постріли, тупіт коней, і в ту ж мить підскочили козаки з їхньої десятки, серед яких був Санько Голота. Він весело кричав, показуючи рукою на татарина, що звалився з коня зі стрілою в шиї:
— Хлопці, дивіться, якого я доброго гуся завалив! Що, Андрію, хотів тебе зарубати бусурман проклятий? А дзуськи... Спіймав він мою стрілу!
Андрій оглянувся, шукаючи поглядом Івана та його супротивників, і побачив, що його побратим наближається до гурту козаків, які сміялися, розвеселені жартами Голоти.
— Іване, а де ж твої татари? — розгублено запитав Андрій.
Тут усі ще дужче зареготали, і знову Санько крикнув:
— Та їх, Андрію, як вітром здуло, я сам бачив!
Іван встиг кинутися в степ і привести зляканого Орлика на поводі. Ніби вибачаючись, промовив:
— Пробач, друже, що не встиг тобі допомогти. Добряче оті чортяки притиснули мене. Сам ледве виплутався!
Андрій скочив на коня, і вже світ для нього перемінився: він знову козак при повній зброї, тож швидко скинув острах смерті. Усі миттєво роз’їхались, бо ніхто не звільняв від обов’язку нести степову охорону, а цей напад — гарне повчання для всіх. До вечора вже було недалеко, і хлопці об’їжджали місцевість дуже швидко, не наближалися до підозрілих місцин, де могли бути засідки, навмання випускали туди стріли, витрачаючи їх без жалю.
Коли сонце вже закінчувало свій шлях по небу, побачили четвірку козаків, котрі чекали на них для заміни. Незабаром уже ночівля, тож нічна посилена варта перебрала дозор на себе, розпитавши Андрія про їхню пригоду. Цього разу ніхто не сміявся, бо на них також чатує невідомість. Розповівши про все, хлопці поспішили до свого місця у стані.
Коли під’їхали, тут уже готувалися до вечері та ночівлі: у деяких місцях стояли триноги та висіли казанки, хтось вів до річечки купати свого коня-товариша, і майже від усіх гуртів тягнулися принадні димки.
Під’їхали до свого куреня і розповіли курінному про напад татар, спитали дозволу викупати коней після бойової пригоди. Пантелеймон Бут втомлено махнув головою на знак згоди.
Орлик та Гнідко з великою втіхою пішли у воду, доки вона не покрила хребет, і з силою трусили головами у різні боки, пофоркуючи від задоволення. Такому купанню раділи всі. Хлопці забігли у воду і також стали пустувати, то бризкаючись, то підтоплюючи один одного — хто кого! Вийшли з річки, пострибали на одній нозі, нахиливши голову набік, — за дитячим звичаєм виливали воду з вуха.
Весело свиснули коням, і вони, здогадавшись своїм кінським розумом, що це до них, слухняно вийшли з води.
— Тепер і нас коні слухатимуться — на свист! — зраділо сказав Іван.
— Уважай, що вони вже зрозуміли цей сигнал, — підтвердив Андрій, і хлопці з любов’ю поплескали коней по щелепах.
Поверталися у свій табір, тримаючи коней за поводи, і вчасно з’явилися, бо вже кожен козак діставав свою ложку, яка завжди була при ньому. Поспішали до загального казана, як на свято.
Виснажені довгою ходою козаки їли швидко, притримуючи ложки при їді, — хто сухарем, а хто зірваним поряд листком подорожника. Після вечері курінний розподілив нічну варту і став вмощуватися спати. Зараз же всі поспішили зайняти зручні місця для відпочинку. Вражень від цього дня у хлопців було багато, але сон миліший за все.
Нічний степ наповнився високими голосами цвіркунів, які ніби чекали миті, доки люди вгомоняться. Тільки парубоцькі голови притулились до сідла, як сон захопив їх своєю чарівною силою.
Легкий та міцний був парубоцький сон, і вони прокинулися не першими. Їздові вже підводили коней до возів та готувалися в дорогу. Коні, побувши нічку на волі, не дуже хотіли ставати до дишла, і тоді їздові лаялися на них, підстьобуючи лозинами, і все було так, як хочуть ці невгамовні люди.
Хлопці побігли до річки і швиденько вмилися, доки туди гуртом не повалили козаки і не скаламутили воду, а потім розшукали коней, які зустріли своїх хазяїв легеньким іржанням. Прив’язали коней до возів і, помолившись до сходу сонця, поїли на дорогу сушеної риби із загребами та запили водою з міхурів. Згодом передні вози рушили вперед і весь табір грізно та поважно продовжив свій шлях.
У поході час спливав швидко, і на сьомий день пішли чутки, що попереду Корсунь і сьогодні по обіді вони стрінуться з військом Богдана Хмельницького. Хлопці раділи цій звістці, бо їм таки добряче набридло іти за кінськими хвостами в нудному обозі, хотілося чистого поля, річки, де не чути скрипу возів та похідного галасу людей.
Передній загін пішов назустріч з військом гетьмана, щоб злагодити місце возз’єднання, а новоприбулим наказали розташовуватись побіля притоки річки Рось, на південному сході, та споруджувати шанці. Усі курені поспішали зайняти якомога вигідніше положення, і в окрузі носилися бувалі козаки, вибираючи місце для своїх. Нарешті прискакати посланці Пантелеймона Бута. Самарський курінь швидко згуртувався, відійшов сажнів на п’ятсот убік і став розташовуватися на ніч.
Андрій роздивився місце і відзначив, що воно вдале для проживання та оборони. Притока річки Вільшанки, хоч і невеличка, зробила разом з Вільшанкою затон, такий зручний у разі несподіваного нападу ворога. Тут можна виставляти тільки секрети, а кінні роз’їзди не дадуть із заходу та з півдня пропустити ворога непоміченим. Доки не стемніло, гурти поспішали зварити собі на ніч гаряченької соломахи або тетері.
Поки всі готувалися до ночівлі, обмивали коней, копали тимчасові шанці, хлопці-кухарі вже накрили на траві сирно (столи), кожному куреню окремо. Тут уже стояли рідко бачені в поході дерев’яні миски, в які насипали соломаху. Смачно пахло, бо, мабуть, кухарі на завершення переходу ще й докинули сала, і звідусіль лунали втішні вигуки зголоднілих козаків.
Андрій та Іван, довго не роздумуючи, також присіли до гурту, дістали свої дерев’яні ложки. У деяких куренях, можливо, й дали дозвіл на оковиту, але в Самарському повечеряли без неї та й усілися відпочивати, а курці, знудьгувавшись за умиротвореним курінням свого самосаду, пожадливо попихкували люльками. То там то тут було чути звуки кобзи та свистунів, і гурти тих, кому хотілося повеселитися, стали збиратися окремо від бажаючих тихо відпочивати.
— Пішли, Андрію, до музик, послухаємо, як козаки .грають, — запропонував Іван, і Андрій на знак згоди кивнув головою, швидко підхопився з трави.
Приєднались до ближнього гурту, де вже зібралися козаки з різних куренів і зацікавлено дивились, як четверо парубків весело витанцьовували під звуки музик, а їх, обступивши колом, підбадьорювали зіваки. Серед гурту побачили декількох знайомих козаків з Великокозирщини. Привітавшись із ними, приязно обнялися, бо під час походу рідко бачилися — не до того було. Тут стояв і Павло Гаркуша, який так виручив усіх під час переходу на Січ. Андрій підійшов, і вони обнялись, як брати. Потім весело привіталися з ними Мина, Конон, Гнат, Микита, які за цей час встигли якось змінитися: загострилися від недостатнього харчу носи, потемніла шкіра на вилицях, от тільки очі в усіх блищали весело та радісно.
— Які ви молодці, що сюди дійшли... Знаємо про ваші пригоди на Тясминських урочищах. Добре впоралися, по-нашому! — вітали їх.
Тут Санько Голота не витримав і весело знову розповів, як він своєчасно підміг Андрієві, а той обійняв свого рятівника і промовив:
— Тепер за мною буде... Як непереливки стане, кричи — прискочу негайно! От тільки Іван шкодує, що ти зарано прибув і він не встиг тих двох бусурманів переполовинити...
Тут хлопці стали поплескувати Івана по спині, промовляючи:
— Нічого, брате, ще бусурманів чимало буде у тебе. А тут ляхи, сучі діти, не дадуть сумувати!..