Усіх помітно морозило: чи то від хвилювання, чи то від вранішньої прохолоди. Та от нарешті залунали десь збоку вигуки:
— Ідуть, сунуть ляхи! Тримайтеся, хлопці!
Зліва від них уже було чути постріли, і стрілянина підкочувалася ближче, ставала гучнішою, а від колони чужого війська, що рухалася на них, чувся якийсь загрозливий гуркіт, змішаний із сотнями криків людей, які зійшлися в борні на вузькій смузі землі.
Польське військо вело наступ широким обозом — по два, а де й по три вози по боках, і, незважаючи на постріли, від яких валилися десятки людей і коней у запрягах, вони не могли зупинитися від тисняви люду та возів, які рухались і притискали передніх іззаду. Нарешті до засідки десятки Рівного пробилися верхові драгуни та вози, і хлопці, кожен вибравши ціль, почали стріляти по них з мушкетів. Із возів вели вогонь з гармат, а піші поляки дружньо палили по козаках, що сиділи у засідках.
— Бийте по конях! По конях стріляйте! — волали десятники. — Не давайте їм рухатися! Бийте коней та гармашів!
Загальний бій втягнув людей у цей шалений вир смерті, і Андрій з Іваном уже не бачили один одного, а тільки сердито кричали на своїх помічників, коли вони хоч на декілька секунд затримувалися з подачею заряджених мушкетів. Валка возів зупинилась, і спішеним полякам, які йшли посередині, нікуди було подітися. Вони, засівши за возами, посилили стрілянину по засідках. Уже деякі поляки перелазили через вози і нападали на козаків.
— Хлопці! Скоро на шаблях! Не відходимо, бийте ближніх! — лунало з усіх боків, і незрозуміло було, хто кричить.
Андрій сліпо виконував усі накази, і вже не один яскраво одягнений жовнір упав від його влучно посланих куль.
— Скоро набої закінчаться! — волав Павло, але Андрій нічого не чув, а тільки раз за разом простягав руку за зброєю.
— Усе, усе, Андрію, немає зарядів! — почув він крик Павла просто в вухо.
Закінчилися набої і в решти козаків, тепер Рівний, тримаючись за закривавлену щоку, заволав на всю горлянку:
— Шаблі, шаблі наголо!
До їхньої засідки уже бігли рудовусі жовніри з оголеними шаблями, щосили горлопанили:
— Кришіть холопів, Польська — з нами!
Тут Андрій відчув поряд плече Івана, який, вимахуючи шаблею, і собі кричав:
— Разом, разом, Андрію! Павле, Петре, стоїмо разом!
Постріли звідусіль стали затихати, і лише коли-не-коли бабахкали гармаші з обозних возів, які вціліли від козацьких куль. А навкруги вже заполонили вранішнє повітря звуки сотень шабель, що весь час шукали собі в жертву людське тіло і знаходили його, бо щосекунди лунали передсмертні викрики поранених та забитих людей, які вступили у двобій.
Високі на зріст, міцні польські жовніри швидко зійшлися з десяткою Рівного, і він сам першим кинувся на переднього жовніра, зав’язалася рубка. Тут підоспіли ще поляки, і Андрію дістався кремезний молодий жовнір. «А гарні хлопці ці поляки, не те що татари кривоногі», — чомусь подумав Андрій, і дві шаблі закрутилися в смертельному двобої.
Поряд бились Іван та Павло, яким також дістались дужі поляки, що вміло володіли шаблями. Де-не-де було чути звитяжні крики польських вояків, а то вже козацькі голоси сповіщали про свою перемогу.
— Отримуй, бодай тебе жаба вбрикнула!.. Більше не ходитимеш сюди! — лунали крики козаків, які перемагали поляків.
Андрій ніяк не міг зачепити свого супротивника і вже бачив, як той задоволено посміхався, з силою відбиваючи випади у свій бік. Іван у цей час поранив свого супротивника у груди, і той звалився піддерево, волаючи від болю.
— Хлопче, не візьмеш його один! Завзятий він у тебе! — звернувся Іван до Андрія і збоку зачепив жовніра по нозі.
Але той не падав і продовжував відбиватися від уже двох козаків. Андрій помітив позаду польських вояків, а до них бігло ще більше десятка жовнірів. Побачивши небезпеку, Андрій зосередився і зумів поцілити супротивникові у плече. Той, упустивши шаблю, відбіг трохи та упав набік, закриваючи рану на плечі рукою. Андрій в гарячці бою хотів добити його, але товариші жовніра вже добігли до пораненого ворога.
Тут уже Андрію та його хлопцям стало непереливки від кількісної переваги поляків, котрі насідали і билися, як загнані у кут хижаки. От коли Андрій повною мірою відчув, що таке козацький вишкіл та вміння, і одразу згадав усі козацькі бойові хитрощі, які йому підказували Симеон, батько та інші вправні вояки.
Поряд уже нестямно ремствували козаки, бо на кожного з них випало по два, а на декого і по три дебелих польських жовніри з довгими прямими шаблями. Андрій поряд з Іваном та Павлом Годиною оскаженіло відбивався від ворогів і вже відчував, як німіє правиця, тому він, вибравши якусь миттєвість, перекинув шаблю у ліву руку і зумів ударити боковим випадом жовніра в живіт. Удар його був смертельним для ворога, бо поляк одразу прихилився до землі, і тепер у Андрія вже залишився один дужий супротивник, роками такий же, як він. Хлопцеві здалося, що на обличчі ворога після поранення його товариша з’явилися гримаси страху. Андрій потіснив ляха, але той був таки вправним і не хотів піддаватися.
А тут нова хвиля поляків стала наближатися на допомогу своїм, і звідусіль долинали крики десятників та сотників:
— Відходимо, відходимо разом, хлопці!
Почули і наказ Рівного:
— Відступай назад, тримайтеся купи!.. Гуртом відступаймо, та бийте ляхів!
Стало трішки вільніше, бо поляки розтяглися, і хлопці, ховаючись за дерева, наносили удари по тих жовнірах, що наступали. От почувся переможний крик Івана, після того як його супротивник звалився забитим, а тим часом двом затятим ворогам — Андрію і жовніру — ніяк не вдавалося дошкулити один одному.
Поляків прибувало все більше і більше, вже було видно попереду, як вони заповнили увесь ліс своїми яскравими мундирами, і от-от козацький ланцюг розвалиться, а якщо хтось повернеться спиною, то це може бути кінцем ДЛЯ їхньої сотні.
— Хутчіше відходимо! — кричав Рівний, не забуваючи при цьому «міняти» своїх супротивників, які раз по раз падали від разючих ударів його шаблі.
Іван з Павлом також добре орудували шаблями, і вже не один польський вояк відкочувався від них із раною на тілі. Проте їхнє місце займали інші, що поспішали на допомогу своїм переднім товаришам. Позаду у козаків лунали підбадьорливі голоси підмоги, що також поспішала на поміч, і одразу стали хутчіше вимахувати шаблями хлопці Рівного, а той радісно кричав:
— Хлопці, підмога! Тисни на них!.. Коліть, не жалійте!
Ряди польських жовнірів хитнулися, начебто до відступу, але позаду їх підбадьорювали товариші, які прибувати до місця бою. Ще жорстокіше стали блискати у смертельному танці шаблі з того та з іншого боку. Сили зрівнялись, і здавалося, що цьому не буде кінця, але крики і стогони забитих та поранених нагадували всім, що кінець може настати дуже швидко.
Від дороги знову посунули яскраво одягнені вороги і, наступаючи, радо кричали:
— Криши холопів, наша єсть!
Василь Рівний уже загубив майже половину хлопців зі своєї десятки і сам вибивався із сил, але знав, що спасіння — тільки в бою, вороги не пожаліють їх, якщо вони не втримаються.
Андрій уже бився з третім польським вояком і був увесь у пошматованому одязі та закривавлений так, що його і впізнати було неможливо, проте встигав помічати, як поряд завзято б’є ворогів його вірний товариш Іван; та й Павло з Петром не відстають, хоча вже також виглядають, мов порубані опудала на козацьких ігрищах.
Рівний знову підбадьорював хлопців вигуками:
— Не візьмуть вони нас, самарці! Добавте їм жару!
Уже не раз Андрій перекидав шаблю з руки в руку, але відчував, що може не вистачити сили, аби й далі відбиватися від ворога, що наступав. Уже майже дві години йшов бій, а переваги жодної зі сторін не було видно...
Десь на дорозі чулися стрілянина з рушниць та безладне бахкання гармат. Жовніри сподівалися, що бій незабаром закінчиться, і ще завзятіше стали натискати на козаків, які відходили. Аж тут до ворогуючих сторін долинули крики: «Алла, аллах, алла...», а потім — тупіт копит. Усі зрозуміли, що то татарська кіннота поспішає на допомогу козакам.