Від дороги, де знаходилося польське військо, донеслися крики розпачу і відчаю вояків, на яких навалилися татари. Усе рідше було чути постріли мушкетів та гармат, а загальна метушня змусила поляків послабити натиск, і вже підбадьорливі вигуки козаків лунали поміж дерев:
— Наша бере!.. Рубайте, татари прийшли!
Польські воїни відчули, що їм непереливки, і стали відходити до дороги, а дехто вже й побіг, розвернувшись спиною до козаків. Врешті-решт польські ряди стали дружньо відходити, хоча їхні товариші намагалися втримати ряди відступаючих, щоб не дозволити козакам повністю їх розбити.
На дорозі відбувалось щось неймовірне: загальний клекіт бою вже заглушав усі крики та накази старших, а в напрямку відступаючих бігли сотні польських вояків з перекошеними від жаху обличчями та майже без зброї. Побачивши безлад війська, що відступало, розгублені жовніри стояли з опущеними шаблями і вже не чинили опору козакам, а ті дедалі впевненіше витісняли їх з лісу до дороги. Бій у лісі став вщухати, бо тепер і козаки опустили шаблі, мовчки дивились на це страшне видовище, коли з’являється панічний страх. Першими оговталися козацькі сотники та десятники і стали кричати на своїх:
— Чого стоїте? Нехай здаються... Примушуйте кидати зброю!
Це, мабуть, зрозуміли і польські вояки, бо то тут то там на землю вже падали шаблі і жовніри збивалися в гурти з похиленими головами переможених. Андрій дивився на свого ворога, з яким тільки-но герцював у двобої, і махнув йому шаблею до землі, щоб той кидав зброю.
— Добже, добже! Зачекай, хлопе, — кивав головою жовнір, проте не квапився кидати шаблю.
Іванів супротивник уже був обеззброєний і почвалав до гурту своїх вояків, а Іван, побачивши, що жовнір побіля Андрія не здається, замахнувся на нього шаблею, і тільки тоді той злісно відкинув зброю далеко від себе. Десятники змушували козаків, вільних від охорони обеззброєних поляків, відносити зброю до себе в обоз. До козаків стали прибиватися цілі юрми жовнірів, що втекли від ошаленілої татарви, яка рубала польське військо по дорозі на Богуслав. Поляки розуміли, що краще здатися в полон до козаків і, можливо, повернутися до своєї землі... Якщо татарин візьме свій ясир, то це пряма дорога в рабство або тяжкий викуп за свою душу.
Перегук бою став переноситися ліворуч, у бік села Самородня, і звідти до лісу Круглик стали прибувати втікачі від татарської кінноти, що вибила з дороги польський рухомий табір і далі шматувала разом з козацькими вершниками вже напіврозбите військо Потоцького. Схоже було, що поляки вже готові визнати поразку, бо сотні жовнірів та обозників ішли величезними гуртами просто в руки козацького війська, не опираючись, а ті, що були зі зброєю, складали її на вози Самарського та інших куренів.
Козаки валилися з ніг, приймаючи до полону величезні гурти поляків, що сподівались отримати від них помилування. Десятка Рівного знайшла свій обоз і, осідлавши коней, носилася, направляючи полонених у табори, що швидко створювалися на північно-східній околиці лісу. Раптом Андрій почув, як з боку дороги знову долинули відлуння бою та шалений гвалт поляків і татарські заклики. Усі побачили, як просто на них несуться сотні польських вершників, котрі, мабуть, пробилися крізь татарську кінноту і, змітаючи все живе на своєму шляху, рятувалися втечею. На якусь мить усі заклякли і мовчки дивилися на цей несамовитий біг польських кіннотників до порятунку.
Почувся крик Рівного:
— До лісу, хлопці, до лісу!.. Зімнуть нас!
Усі кинулись під захист дерев, і, на щастя, зробили це своєчасно, бо передні вершники вже порівнялися з ними і, ні на мить не затримуючись, пронеслися на спінених конях далі, у північному напрямку. Хлопці напружено дивилися, як летіли повз них польські кіннотники, а позаду вже стугоніла земля від татарських вершників і розносився їхній войовничий клич: «Алла, алла!»
Останні польські кіннотники, що відступали, гарцювали на поранених конях або й самі були поранені і от-от мали стати здобиччю ненажерливих кривих шабель. Відчувши позаду татарських кіннотників, які дихали їм у спину, на повному леті заскочили поміж дерев у ліс, а поруч пронеслася чорна лава вершників із високо підібганими стременами. Десятків зо два польських кіннотників зупинились і повернулися у бік переслідувачів, мовчки стояли з піднятими догори шаблями і подумки, мабуть, прощалися з життям.
Так тривало деякий час, і коли рій татарської кінноти став рідшати, поляки не без здивування побачили, що в лісі також стояли козаки та поглядали — то на татарських кіннотників, то на поляків, які заскочили до лісу. Трагедія польського війська приголомшила їхніх непереможних драгунів, і вони не хотіли першими встрявати у бійку, ще не отямившись від такого напору татарських кіннотників.
Нарешті хтось із козацьких ватажків крикнув польським драгунам:
— Здавайтеся!.. Кидайте шаблі, злазьте з коней!
Але ті стояли непохитно та слідкували за діями ворогів.
Тепер усі козаки стали гукати до них:
— Та здавайтесь, ляхи! Вже пізно воювати!
Декілька козаків попрямували у бік поляків, показуючи їм, щоб кидали зброю. Серед них був пишновусий сивий драгун у дорогому офіцерському мундирі, і поляки дивились на нього, очікуючи вирішення своєї долі.
— До кола! — різко вигукнув офіцер.
Два десятки драгунів зробили коло, приготувалися до бою.
— Будемо герцювати до смерті, не здамося цим холопам! Польська непереможна! — знову крикнув він і разом з декількома драгунами кинувся на прорив до околиці лісу.
— Тепер тримайтеся, ляшки недобиті! — закричав Рівний і кинувся з піднятою шаблею напереріз шляхтичам.
Зав’язалася шалена рубка. Ляхи, оточивши живим кільцем свого офіцера, завзято відбивалися від козаків, які насідали. Уже з однієї та з іншої сторони валилися забиті вершники, а живе кільце все наближалося до околиці, і ляхи мали нагоду вирватися з оточення, та тут Рівний підскочив до міцного молодого драгуна і звалив його одним ударом шаблі. У колі з’явилася прогалина, і хлопці кинулись купою до поляків, що не встигли зімкнути коло навкруг офіцера. Дуже вправно, зі знанням військової справи боронилися польські драгуни, але козаків було більше, і все частіше ляхи валилися під копита своїх та чужих коней зі смертельним криком.
Андрій з Іваном добре колошматили поляків, але завдати остаточного удару комусь із драгунів їм не вдавалося. Раптом у сідлі випростався сивоголовий офіцер і заволав:
— За Польську!
З цими словами кинувся на козаків, що їх оточили, звалив з коня когось із самарців, і десятка польських драгунів вирвалась на галявину та понеслась геть убік, куди нещодавно промчали польське та татарське війська.
У кільці залишилися тільки поранені драгуни і ті, кого знесилені коні вже не могли винести подалі від загибелі або полону. Василь Рівний швидко отямився від такого несподіваного повороту подій і заволав до хлопців:
— Швидко догнати! У полон не беріть!
Усі, хто був недалеко від Василя, на хвилинку затримались, щоб зібратися, і от уже десятка зо півтора козаків помчали за втікачами, а серед них були Андрій, Іван та Павло.
Невдовзі побачили попереду поляків, котрі вирвалися з оточення, і з особливим завзяттям стали їх наздоганяти. Драгуни збагнули, що їм не втекти, тож швидко та одностайно крутнулися і з вигуками помчали назустріч козакам. Сутичка ставала неминучою, і Андрій, прихилившись до шиї Орлика, миттєво оглянув ворогів, вибираючи собі противника. Старші козаки закричали в захваті зустрічного бою:
— Пугу, пугу, ляхів — у дугу!
За мить хрускіт кісток та лязкіт шабель змішалися з кінським іржанням та гупанням об землю людських тіл.
Поляки з люттю бились, і вже не один козак звалився у смертельних судомах. Андрій, незрозуміло чому, проскочив стрій польських драгунів і, розвернувшись, підступився до купи вершників, які схрестили шаблі у герці. Не зовсім вдало рубались козаки, а може, драгуни були досвідченішими, бо половина козаків уже лежали на землі чи плазували, волаючи від болю.