Нарешті хлопці дісталися до крайніх приземкуватих хат і почули, що у дворі форкають коні, а це означало, що у садибі можуть ночувати польські жовніри. Коли козаки пробралися в садибу, де стояло з десяток коней, то побачили, як по подвір’ю рухаються дві постаті, ймовірно, вартові. Крок за кроком хлопці тихцем наближалися до жовнірів, але ті стояли у незручному для нападу місці, тому Андрій присів і, затаївшись, став думати, як непомітно їх знешкодити. Після цього поповзом наблизився до Павла, який також лежав неподалік, не знаючи, що діяти далі, і пошепки сказав, щоб він підбирався ближче до вартових,.а коли Андрій з лука поцілить в одного з них, Павло мав хутко підскочити до другого і безшумно його забити.
Павло поліз уперед, а Андрій, зручно прилаштувавшись, дістав стрілу і навів на дозорця, який за статурою був дужчим. Коли той повернувся до нього обличчям, випустив стрілу, прицілившись у горло, щоб ворог не встиг викрикнути. У тиші ранку почувся глухий звук. То впало тіло жовніра. Андрій, роззираючись навколо, широкими кроками побіг до вартових.
Павла не було видно, і Андрій уже подумав, що з товаришем щось трапилось. Нарешті побачив, як Павло підбіг до другого вартового, який нахилився над тілом забитого, хотів ударити його ножем. Польський вартовий, побачивши стрілу в шиї товариша, отямився, і коли Павло готовий був нанести йому удар, відхилився, вихопив шаблю та став до бою. Павло, побачивши свою невдачу, миттєво дістав шаблю, і вони стали один проти одного. Ніхто не наважувався напасти першим. «Зараз буде гвалту!» — подумав Андрій і, призупинившись, вирішив обійти вартового іззаду та спробувати все скінчити без галасу і зайвого клопоту. Поки двоє супротивників — Павло та польський вартовий — примірялися, ходячи один перед одним, Андрій підкрався і швидко накинувся на вартового, затиснув рот рукою і вдарив ножем у груди. Той впустив шаблю, і обм’якле тіло сповзло на землю. Павло мовчки дивився на все це, стояв, не опускаючи шаблю.
— Чого рота роззявив, вояко? Бери другого, і відтягуємо подалі в кущі, а то хтось вийде, і тоді вже нам буде непереливки, — напучував товариша Андрій.
Через хвильку на місці нічної бойової драми було вже чисто і тихо. Махнувши Павлові рукою, щоб слідував за ним, Андрій підійшов до тину, тихо запитав:
— Щодалі будемо робити? Підемо чи почекаємо, поки вийдуть поляки, щоб спробувати перебити їх?
Павло, вже оговтавшись після своєї невдачі, запропонував:
— Давай, Андрію, поріжемо на їхніх конях попруги та вуздечки і підемо далі, а вранці нехай спробують сісти на коней.
— Добре вигадав... А то я думав, що ти таким нерозторопним і далі будеш. Пішли!
Знову тихенько пробрались на подвір’я, на якому добре було вже видно, бо на півночі посвітліло небо. Вони нещадно шматували ножами кінську збрую, а покінчивши з цим, вибрались із садиби і рушили далі. Розвиднялося все більше, і козаки йшли обережно, тримаючи поперед себе луки з налаштованими в тятиві стрілами. Домовились, що тепер ворога будуть знешкоджувати з луків, бо підійти непоміченими до вартових уже не вийде. Знову при вранішньому світлі побачили двох жовнірів, які безжурно розмовляли, стоячи один напроти одного.
— У мене завжди буде лівий, а якщо один вартовий, то б’ю я, а ти чатуєш... Коли ж трапиться другий, його б’єш ти, — наставляв Андрій, а Павло ствердно кивав головою, і вони непомітно підступали до варти на прицільну відстань.
Андрій кивнув головою, і через декілька секунд двоє жовнірів звалились на землю, не видавши жодного звуку. Андрій схвально кивнув головою у бік Павла, і той задоволено посміхнувся, бо ж згладив свою недавню провину... Рушили далі, і хоча на їхньому шляху стояла лише одна занедбана кобила, усе одно порізали кінську збрую, а коняка здивовано дивилась на непроханих гостей, навіть перестала вимахувати хвостом.
— Колись гарна була кобилка, а зараз возить якогось панка, — тихо засміявся Павло, та раптово замовк, бо Андрій показав йому кулак.
Сонце вже готове було показати з-за обрію свій яскравий ріжок, а, на думку Андрія, справ було зроблено ще замало, і вони вже сміливо, на весь зріст вирушили далі. Налягли жовнірські кашкети і, як справжні поляки, впевненим кроком рухались уперед. А от далі йти було зовсім небезпечно, бо подекуди вже було видно ляхів, навкруги лунали викрики вартових на побудку.
Хлопці вирішили відшукати якесь укриття, а ще краще було б знайти своїх з десятки Петра Гусака. Проте це було марною справою, і козаки вирішили зачекати повстанське військо, залишаючись непомітними для ворога.
Побачили якийсь крутосхил до невеличкої річки, побіля якої росли буйні зарослі терну та очерету, і обережно спустилися вниз. Раптом почули постріли з мушкетів та бахкання гаківниць, і Андрій зраділо сказав товаришеві:
— Може, вже козаки пішли... А то ми в цій ярузі ще й на ночівлю залишимося.
Далі загриміло та забахкало звідусіль, і, прислухавшись до відгомону бою, Андрій вирішив вибиратися звідси та приєднуватися до своїх, а то ще їх сприймуть за боягузів. Хлопці обережно піднялися по крутосхилу і, не побачивши ні своїх, ні чужих, похапцем пішли на гуркіт бою, що йшов недалечко від них.
Невдовзі побачили, щодо них біжать Санько Голота та його напарник і ще здалеку радо гукають:
— Здорові були, козаки! Що робити будемо?
Хлопці також зраділи цій зустрічі і відповіли, що йдуть шукати своїх, щоб воювати далі. Вони разом поспішили на пошуки своєї десятки. Тут прибилось ще двоє козаків, і вже цілою ватагою рушили на гуркотіння бою.
Раптом із ближнього двору вискочили польські вершники і, зупинившись, здивовано дивились на козаків. До ляхів дійшло, що їх за чисельністю вдвічі більше, тож вони кинулись на козаків. Хлопці не розгубилися — троє козаків присіли на коліна з луками, і одразу троє вершників звалилися з коней. Це трохи спантеличило поляків, проте вони продовжували напад. Аж тут полетіли в їхній бік іще три стріли, дві з яких збили коней, а третя підранила вершника, який повернув назад. Інші зупинилися, також вирішили втікати, а Павло, заклавши пальці до рота, просвистів та закричав їм услід:
— Зади бережіть, а то всаджу стрілу!..
Козаки весело зареготали і продовжили свій шлях понад тинами та огорожами. Їх наздогнали троє товаришів, що поралися побіля забитих поляків, збирали їхню зброю.
— Шкода тільки, що коней не вдалося виловити, — промовив один із них.
— Андрію, повикидайте жовнірські шапки, а то ще свої стрельнуть, — попрохав Санько, і хлопці жбурнули кашкети подалі.
Дісталися до місця бою своєчасно. Хоча повстанці брали гору і вже притиснули поляків до стін фортеці, зайві шаблі їм не завадили. Побачивши, що козаки підходять на підмогу, вони стали запальніше тиснути ляхів.
— Так буде краще! — знову кричав Санько.
Він вимахував навсібіч шаблею, та так, що один з ворогів злякано кинув зброю і відвернувся, закривши голову руками. Санько штурхонув його ногою під зад, примусивши лягти на землю.
Було видно, як до фортеці, що стояла неподалік річки і видавалася грізною спорудою, відходили з усіх боків поляки.
Де не взявся десятник Петро Гусак. Він крикнув хлопцям, щоб відійшли назад і не лізли до дідька в пекло.
— То вже не ваша справа! Ви мені потрібні живими! — горланив Петро, зібравши свою десятку до кола. — Немає ще двох... Хтось бачив їх або чув?..
Усі врізнобіч завертіли головами, бо ніхто з учорашньої ночі тих хлопців не бачив.
— Добре, знайдуться... — задумливо вимовив Петро і наказав усім повертатися до своїх коней і лаштуватися на відпочинок, а коли всі здивовано глянули на свого десятника, він, засміявшись, мовив: — Та буде і у вас робота... Он яка фортеця, а треба ж її відвойовувати...
Після цього всі гуртом попрямували до своїх коней, бо скучили за ними за цей час. Побачили вірних друзів доглянутими. Скочили на них і жваво поскакали до свого обозу. Коли трохи під’їли, їх зморив сон. Кожен із хлопців вибрав собі затишне місце, і вони дружно засопіли.