— Побили ми Мартина Калиновського, ох як побили... Добре було б зараз глянути на нього! — промовив Петро і трусонув кулаком у повітрі.
Від воріт фортеці було видно, як у місті палали пожежі і сотні людей снували від одного будинку до іншого, та доносилися крики, то розпачливі, то звитяжні.
— Що там діється? — запитав Андрій, підійшовши до Петра Гусака.
Той промовчав, а через хвилину неголосно мовив:
— Тобі краще того не бачити, хлопче, ти ще молодий... Переможці бавляться, сп’яніли від здобутків...
Кров ударила в голову Андрія, і він уявив орду чужинців, які хапали, руйнували та паплюжили все, що траплялося на шляху в їхньому селі.
— То хіба так можна, десятнику? Ми ж звільнили людей від ляхів...
— Та вони не чіпають своїх, а колошматять євреїв та посполитих, уніатів... Таке наше життя! — видихнув тяжко Петро і гнівно глянув на Андрія. — Відчепися від мене! Я що, всіх собою закрию? Я не Бог!
Радість від перемоги була з присмаком якоїсь гіркоти, і хлопці пішли до свого табору, не розпитуючи більше ні про що.
Цього разу після сніданку не вкладалися спати, а вирішили пройтись по місту та викупатись у річці Каменці, що протікала поруч.
У обідню пору вже було досить тепло, й побіля річки відпочивали козаки, купались оголеними, тільки й мелькали сідниці побіля води. Це розвеселило хлопців, і, вибравши зручну місцину, усі швидко роздяглися та кинулись до води. Потік швидко освіжив, і вони, як колись у дитинстві, вже розважалися водними забавками.
Після гарної прогулянки прийшли до табору, де вже відчувався смак перемоги. Молоді козаки ходили по стану і хизувалися своїми чубами під оселедці, а хтось із відпущеної за час походу бороди залишив тільки вуса і увесь час, посміхаючись, підкручував їх на козацьку манеру.
— Коли вже підійшли, то сідайте, будемо ваші буйні голови приводити до ладу, — запрошували перукарі. — Вибирайте стрижку... Можемо будь-яку: хоч макітру, оселедця або «холопа», всього лише за два шаги. Для вас, молодих, це не гроші.
Хлопці присіли на колоди, і біля них стала поратися трійка перукарів, яка добре володіла ножицями. Через деякий час козаки були вже, як нові гроші. Кепкуючи один з одного, вони пішли до свого гурту, де вже розливали по мисках щербу, зварену зі свіжої риби, а побіля мисок лежали шматки смачних загреб, які спритні кухарі встигли підсмажити на залишках вогнищ.
Після вечері хлопці пішли до своєї десятки і полягали на траві відпочивати. Андрій задумливо дивився на вечірні хмари, які клубочилися на небі, щохвилини змінюючи свій вигляд: то зображували вершників, то страшних головатих дідуганів з бородами... Але частіше в небесних хмарах Андрій відшукував личко своєї милої, яка залишилась далеко за небосхилом, на рідній Самарщині. Притомлені ратними трудами, усі мовчали, хтось, може, дрімав, а на Андрія знову нахлинули спогади про Даринку, про маленького Миколку, і, закривши очі, він уявив, як маленькі рученятка тягнуться до його вусів та добряче смикають за них. Даринка дивиться і радіє їм обом, рідним їй людям, а Андрій з Миколкою на руках приступають до неї. Дитина з вереском хапає свою неньку за волосся. «Де воно, усе це? Чи здійсниться? Чи ви живі, здорові, мої любі? А я тут якоїсь розради шукаю!» — вкотре думав Андрій. Знову перед очима поставали моторошні картини: смерть батька, звірства чужинців, і він уже ні про що не жалкував...
До Шаргорода
Наступного дня військо було зайняте наведенням ладу, і оскільки до обіду нікому не було до хлопців ніякого діла, усі займалися особистими справами. Нарешті з полковничої ради з добрим настроєм та гумором повернувся Петро Гусак.
— Оте, що ти говорив про повстанців, Андрію, дійсно підтвердилося. Так воно і є! — промовив десятник.
Розповів, що Іван Ганжа, вислухавши своїх сотенних, був розгніваний розгулом повстанців, і з сьогоднішнього дня вулицями ходитимуть дозорці та слідкуватимуть за порядком.
— А якщо в ці краї приїде Богдан, то він усе робитиме по правді... Йому люди вірять, — закінчив розповідь Петро і задоволено подивився на всіх.
Андрій слухав свого десятника і відчував полегкість на серці: він згадав постать Богдана на урочистостях і радів, що повірив цій людині та її благородним намірам.
— Це інша справа, хлопці... А то рубайся з панами, а наші гноблять своїх же. Богдан не допустить знущань над своїм народом! — нарешті виговорився Санько Голота і став задоволено кивати головою до друзів.
— Ти, Санько, не кивай, а послухай мене, — почав говорити Петро Гусак. — Ми ж боремося проти ляхів, так?
— Так! — здивовано кивнув головою Санько.
— А коли так, то чому ми, визволителі землі своєї, повинні все пробачати панкам та їхнім прихвосням орендарям-євреям, які сиділи на наших шиях та пили кров з нашого брата, та дозволяти панувати далі? — продовжував Петро. — Тут завжди жило вільне козацтво, мало свою землю, а ляхи та жиди правдами та неправдами повідбирали землю, а нас закріпачили! То скажи, Санько, повинні ми повернути правду? Ніхто нам не поверне наше! От ми й виженемо цих трутнів з нашої землі!
Андрій задумався та згадав, що коли вони з Даринкою хотіли побудувати свій дім, то батько їздив брати дозвіл на землю до польського розпорядника, а земля ж наша, і раніше козаки розпоряджалися нею...
Тут Санька осінило, і він знову вигукнув:
— Та нехай і чимчикують у свою Польщу! Чого їх сюди дідько прислав? Лупцюватимемо їх, десятнику, не гірше, ніж татар!
Тут уже всі відчули полегкість від таких перемов і весело реготали — чи то з пропозицій Голоти, чи то з самих себе, бо майже у всіх не було нічого за душею: ані землі, ані грошей, ані жінки... Тільки коник, захоплений у бою, шабля, мушкет та жага справедливості на цьому світі та волі для душі своєї.
Ранок наступного дня почався для них наказом — збиратися в дорогу в голові війська, що назавтра піде завойовувати Шаргород з надійно укріпленим замком. Добре відпочивши, повстанське військо вирушило в дорогу. Рухаючись, не зустріли ніякого опору і за один день пройшли майже половину шляху. На ночівлю зупинилися неподалік від Рахни, у гарній місцевості, де ліски перемежовувалися зі схилами, на яких майже не було дерев.
Отаборилися біля річки Мурафи з кам’яними берегами і дуже смачною водою, яка сподобалася козакам, до того ж вони встигли переполовинити свої похідні припаси.
Кухарі з дерев’яними цебрами жваво тягали воду до казанів, а коли хтось поспішав купатися, то вони лаялись і відганяли зухвальців геть. Андрій, Павло та всезнаючий Санько пішли купатися та прати свій одяг далі, униз по течії.
Вартові ще не були виставлені, і хлопці, пройшовши сажнів п’ятсот, знайшли гарне місце із затишним плесом, куди ледве долинав гамір з козацького стану. Хутенько роздяглися і вже майже відчували блаженну прохолоду від чистої води, як позаду за деревами почувся жіночий зойк та якась метушня. Голота ще не встиг роздягнутися, і поки оголені Андрій та Павло якось отямилися, кинувся за дерева, виймаючи на ходу шаблю. За ним кумедно побігли друзі, прив’язуючи на ходу очкурі на штанях.
— Хлопці, сюди мерщій! — почувся голос Санька, і всі вибігли на гарну галявину, де сиділи двоє дівчат із зав’язаними руками.
— От тобі й на! Оце так діло! — промовляв поряд з Андрієм Павло, який прибіг трохи раніше і, зупинившись поряд із Саньком, витріщився на дівчат.
— Хто такі будете і де ви тут взялися? — на правах старшого запитав Голота, не зводячи очей з дівчат.
— Та ви розв’яжіть спочатку, а потім питайте! — гнівно випалила старша дівчина і сердито поглянула на Санька.
Тут усі втрьох чимдуж кинулись їх розв’язувати, а коли дівчат було звільнено, ті з посмішками подивились на хлопців, і одна з них промовила:
— Ми із Шаргорода... Наш пан Тачанський забрав нас та хотів відвезти до свого маєтку у Вінницю, а побачивши ваше військо, покинув тут та заховався подалі. Ми не хотіли їхати з міста. Служили в нього при заїжджому дворі, а тут піднялась колотнеча, мовляв, козаки ідуть... Так нас зв’язали, аби не втекли...