Дівчата безперервно торохтіли, оповідаючи про свої біди, про те, що козаки можуть вбити, аж поки Павло не прикрикнув на них:
— Та кому ви потрібні? Ви ж не ляшки... Ніхто вас не чіпатиме. Годі вам, ідіть додому. Відпустимо їх, хлопці?
Усі ствердно кивнули головами.
— Та як же ми підемо? Там же війна буде. От якби з вами... Он які у вас шаблі довгі, і пістолі є. З вами нам не страшно... — міркувала старша, а потім додала: — Мене звати Яриною, а дружку мою — Софією...
Тут уже хлопці зніяковіли та дурнувато зиркали на дівчат. Мовчанку порушив Андрій, як знавець усіляких закамарків у дівочих душах:
— Дівчата, ми зараз на війні і взяти до себе вас не можемо, а як через тиждень-другий Шаргород визволимо, то зустрінемося в місті.
Хлопці трохи оговталися і повеселішали, почувши про згоду дівчат зустрітися в місті. Уперед виступив Санько, який від хвилювання не міг встромити шаблю в піхви, і, по-дурному тримаючи її у правій руці, промовив:
— Ви, дівчата, поживете у людей в селі, а як почуєте, що Шаргород звільнено, — йдіть у місто.
— Та де ми вас там знайдемо? Он вас як багато... — зауважила Яринка.
— Я придумав, як побачимося... У Шаргороді церква є? — зраділо випалив Павло.
— Церква, звичайно, є, і не одна... У нас іще й церква для євреїв є, синагогою її називають, — розповідала Яринка.
— Навіщо нам синагога? Приходьте до нашої, православної... Уранці, якраз через тиждень. Там і зустрінемося, — завершив перемови Санько Голота і нарешті запхнув свою шаблю у піхви...
От тобі й Шаргород
Після розмови з дівчатами, які так хвалили всю трійцю козаків, недуже хотілося їх полишати, та час було повертатися до стану. Уже стали з’являтися козацькі роз’їзди, і хлопці мали їхати звідси, бо на них почати звертати увагу, а дівчата також, махнувши рукою «до побачення», пішли по лісовій стежці від цього місця, стомлено перебираючи ногами.
— Оце так скупалися... У мене ще й досі всі жишки теліпає... — бубонів Санько Голота і щасливо посміхався.
— Ти, Санько, і козакувати покинув би заради такої паняночки... Скажи по правді: покинув би нас? — допитувалися Андрій та Павло.
Голота задоволено посміхнувся, випростався в сідлі й гордовито випалив:
— Полишив би я вас, хлопці... Але ненадовго...
Почувши таку відповідь, усі почали задоволено реготати та долучати до цієї пригоди все більше й більше подробиць.
У стані їх уже чекала смачна вечеря, і всі запитливо дивились на хлопців, а тоді Петро, дожовуючи загребу, незадоволено подивився на трійцю та гаркнув:
— Де це вас носило, дідько б вас забрав? Я вже хотів гінців посилати.
— Пробачте, пане десятнику, купалися, не помітили часу... — за всіх відповів Андрій, а решта хлопців переминалися з ноги на ногу.
— Відслужимо, Петре... То, мабуть, лихий поплутав! — додав Санько, і Петро Гусак, махнувши рукою, запросив усіх до вечері.
Нарешті стати лаштуватися до сну, і Петро, обійшовши свою десятку, повторював:
— Завтра йдемо першими. Устаємо раніше за всіх та сідлаємо коней... Оглянемо, як краще підступитися до Шаргорода.
З цими настановами всі й поснули, вже не дослухаючись до десятника.
Уранці, коли ще весь табір був заглиблений у сон, дозорці тихо всіх розбудили. Хутко осідлавши коней, десятка виїхала у напрямку Шаргорода. З ними було ще четверо вістових, які теліпалися позаду десятки та готові були донести кожну звістку до головного війська.
Дорогу було вже добре видно, і провідник, якого вчора знайшов Петро, порадив звернути зі шляху та їхати неподалік від нього. Добре, що було літо і робити це було легко. Коні впевненою ходою йшли по різнотрав’ю поміж перелісків. Уся степова живність прокинулась і, вітаючи новий день, стоголосо заявляла про себе. Вершників зачарував цей ранок, і вони, наповнюючи степовими руладами слух, а запахами — легені, покірно тяглися ланцюжком — один за одним.
Незабаром цей спокійний вранішній рух стишився, коли дійшли до річки, яку провідник назвав Мурафою. Назва ця всім сподобалася, бо річка була з чистою водою та гарними краєвидами.
— Це славетна Мурафочка, годувальниця наша та напувальниця, — промовив провідник і запропонував напоїти коней та відпочити.
Скориставшись зупинкою, Петро відправив одного з вістових до головного війська — повідомити про їхній прихід до річки та відсутність на шляху ворога. Успішно переправились на правий берег, і через те, що округа тут мала густу рослинність та яруги, поділились на три гурти і на відстані ста сажнів один від одного обережно їхали вперед. Санько Голота нервував і весь час гасав на своєму Вороньку від одного гурту до іншого та підбадьорював усіх або ж себе самого, а хлопці слухали його кумедні перемови і тихенько посміхалися.
По обіді зупинилися на відпочинок побіля якоїсь затоки, що була досить зручною для захисту від раптового нападу поляків. Вогнища не розпалювали, аби не привернути на запах диму нежданих гостей. Відіслали другого вістового повідомити про умови переходу та місце свого нічного привалу. Після передиху Петро підійшов до Санька Голоти, наказав йому:
— Коли ти, Санько, такий невгамовний, то бери з собою когось та поїдьте вперед, убік Шаргорода, до самої річки Мурашки. Добряче все там огляньте та повертайтеся назад.
Санько піднявся та підійшов до Андрія Підлужного, що сидів разом з Павлом, — хлопці рахували заряди в ладівниці.
— Андрію, десятник наказав розвідати дорогу на Шаргород, чи не видно десь там лишків, — промовив Санько і запитливо дивився, очікуючи відповіді.
— Ти, напевне, сам напросився, а тепер і мене тягнеш, — зауважив Андрій незадоволено.
Узявши зброю, він пішов до Орлика.
— Поїдемо, Орлику, нам з тобою Санько війну шукає, — звернувся Андрій до коня і, поправивши лук, стрибнув у сідло.
Тільки-но від’їхали від гурту, Санько запропонував Підлужному:
— Андрію, тут нас і захопити можуть... Виріжмо палі замість списів, то хоч на аркан не попадемося.
Вирізали дві довгих палиці, і Голота, засміявшись, знову звернувся до Андрія:
— А ти знаєш, Андрію, якщо прив’язати до палиці білий прапор, то будемо схожі на парламентарів. Правда?
Зліз з коня, скинув із себе свиту та прилаштував до палиці полотняну сорочку, що тепер майоріла на вітрі, мов прапор. Ця Санькова витівка розвеселила обох козаків, і вони далі пересуватися в доброму настрої та гуморі.
— Ти тільки, Андрію, як раптово попадемося, тримайся гордовито та мовчи, а я вже говоритиму з панами, краще б їх не бачити...
Не встигли проїхати і ста сажнів, як їх раптово оточили десятеро польських вершників, почали вимагати, щоб вони кинули зброю, кружляючи навколо хлопців з криками та погрозами.
— Стійте, стійте... Ми — парламентарі! — спробував перемінити настрій польських вершників Санько і високо підняв палицю з уявним білим прапором.
Поляки ледве вгамувались і вже не вимахували шаблями, якими щойно загрожувати знищити козаків.
— То доповідай, що тобі наказано! — зі злістю вигукнув їхній старший вершник, і всі стали, охопивши хлопців колом.
— Я — сотнцк Війська Запорозького, а це — десятник... Ми — посланці полковників Ганжі та Кривоноса. Наказано передати, щоб ваше військо вийшло з міста і фортеці та здалося!.. — випалив Санько і став зухвало роззиратися навколо.
Після нетривалої мовчанки почулися гнівні викрики поляків, дехто з них намагався підступитися до козаків, порубати їх.
— Та замовкніть уже, — закричав старший. — Підемо до хорунжого, нехай говорить з ними... А ви злазьте з коней та зброю — на землю!
Санько зі злістю відкинув палицю і крикнув:
— Наше діло — передати ці слова, і нікуди ми з вами тарабанитися не будемо!
— Зброю не кинемо... Не маєте права нас полонити! — підтримав свого товариша Андрій і крутнувся на місці конем.