Тим часом пальба з обох сторін поступово вщухати, і за мить Андрій, виглянувши в бійницю, не побачив перед вежею жодного з ворогів.
— Пане десятнику, — зауважив він, — уже нема в кого стріляти. Зникли ляхи!
— Виходимо звідси, поки не почаділи... Хутчіш! — наказав Петро, і хлопці зі зброєю напоготові стали перед дверима вежі, поки Макар їх відкривав.
Нарешті двері відчинились, і всі, мов корок з пляшки, висипали на сходинки.
— Куди вони поділися, дідько б їх забрав? Нема з ким воювати, — пробував жартувати Санько, але всі були зачумлені димом та напружені від невідомості, тож мовчки сходили донизу.
Де-не-де лунали постріли, а потім козаки почули переможні крики повстанців, які оволоділи фортецею. На майданчику перед вежею з’явилися збуджені козаки впереміж із повстанцями, зупинилися перед хлопцями Петра Гусака.
— А як ви раніше нас тут опинилися? Ми ж першими взяли фортецю?.. — вийшовши наперед, заявив повстанець із кошлатою рудою бородою і таким же волоссям.
Його відсторонив один із козаків, що також у перших рядах увірвався на майданчик.
— Так це ж наші хлопці, братчики!.. Та ви тут, мабуть, з ночі, бо ми чули, як вночі палили з пістолів, а ляхи снували туди-сюди, як блохи на розпеченій пательні! — радісно говорив козак, і вже всі радо обіймали лазутчиків, бо здогадалися, завдяки кому ляхи з таким поспіхом підняли прапор та почали здаватися.
— Це інша справа, а то ми... Кажете: перші, перші... Обіймайте і мене, бо вже тут і прикоптитися встиг! — задоволено вигукнув Санько.
Друзі першими стали обіймати його, примовляючи:
— Парламентар ти наш, Голото!.. З нас бочка меду!
Після бурхливих радощів, пов’язаних з перемогою над поляками, треба було робити й сумну справу. Петро Гусак знову зібрав усіх, хто був у вежі, і невесело промовив:
— Святкуватимемо перемогу тоді, як своїх відшукаємо і вчинимо все за християнським обрядом.
Усі дев’ятеро козаків знову стали ланцюгом, шукали своїх товаришів, з якими дерлися вночі на стіни і сподівалися на свою перемогу. Зібравши тіла загиблих хлопців зі свого загону, Петро наказав знайти віз і поховати відчайдухів на гарному місці, побіля річки Мурашки.
У багатьох загонах, козацьких та повстанських, наприкінці дня справляли тризни по своїх товаришах. Як не краялись козацькі серця, та знову життя брало гору, і вже під вечір у Шаргороді гуляли козаки та повстанці, ходили по місту, обнявшись, та виспівували веселих пісень. Святкування перемоги тривало до півночі, а козаки десятника Петра Гусака не чули нічого — спали, залізши хто під віз, а хто в намет, відсипалися за минулу тяжку ніч.
Побачення з Іваном
Уранці ще не встигло сонечко нагріти боки, а хлопці вже прихорошували себе: голилися, прали похідну одежину, готували зброю та чекали на подальші накази. Козацька доля не існує без продовження: після перемоги над поляками у Шаргороді військо було зібране на майдані побіля фортеці і сам Іван Ганжа дякував кожному особисто за велику перемогу та оголосив, що військо йде визволяти від польських гарнізонів міста Лодижин та Бершадь. Для козаків це було доброю новиною, бо вони не звикли сидіти склавши руки, їм потрібна була війна, і у відповідь на слова Ганжі понеслися вигуки підтримки: «За Хмельницького! Слава Ганжі! Йдемо з тобою, полковнику, поб’ємо ляхів!» Після цього всі стали готуватися до походу, і десятці випало йти із загонами на Лодижин, а частина війська мала зайняти Бершадь.
Знову прибули нові відібрані козаки, і до Підлужного дійшли чутки, що сюди після поранення під Корсунем приїхав Іван. Андрій негайно знайшов Павла та Санька і, сяючи від щастя, повідомив їм новину. Хлопці вирішили, що Івана слід шукати сьогодні, бо під час походу це робити складно.
Підлужний підійшов до Петра Гусака і розповів про свого друга Івана як про вправного козака, попросив взяти його в десятку, коли об’явиться. Петро дав згоду, бо вже впевнився в Андрієвій надійності, знав, що він когось недолугого не приведе із собою.
Стали обходити козацький стан та розпитувати про Івана Ярового з Самарського куреня, і невдовзі хтось із козаків показав на сусідній намет — саме там були хлопці з Самарщини. Андрій відкинув полу намету і прямісінько перед собою побачив живого та здорового Івана, який відпочивав на сіні, не маючи й гадки, що його шукають друзі.
— Козак Яровий, підіймайся йти в дозор на цілу ніч! — випалив Андрій на радощах, і Іван поспішно скочив на ноги, та, все зрозумівши, розплився в посмішці, розкинув руки, щоб обняти Андрія.
— Вітаю тебе, друже! — промовив Іван на одному подиху і стиснув Підлужного в обіймах.
Біля намету вже стояли Санько з Павлом, чекали своєї черги, щоб привітатися з Іваном.
— Що, Яровий, думав уже не побачити нас на цьому світі?! А ми — тут! — радісно вигукнув Санько і загріб Івана до себе.
— Та ти так не дави мене! — благав Яровий. — У мене ще не все загоїлось... А то знову доведеться лікуватися.
Павло стриманіше обійняв Івана та промовив:
— А мене пам’ятаєш, Іване? Побіля Корсуня у ліску я тобі мушкети заряджав...
— Та чому ж не пам’ятаю, Павле? Мене ж не по голові вдарили... — посміхнувся Іван.
А Павло тоді сказав:
— Я твого мушкета при собі ношу. Завтра отримаєш. Як новенький, доглянутий...
Загальна радість перейшла на інших, і біля них уже стояло чимало козаків. Сипали дотепами, розповідали, як лікувався Яровий. Утішившись зустріччю, хлопці відійшли убік та розповіли Іванові про їхню незвичайну повинність у козацькому війську. Іван вислухав Підлужного і особливо розхвилювався, коли йому розповіли про взяття Шаргородського замку.
— Андрію, я відчував, що тобі було важко. А мене ледве взяли знову до війська, бо ж рани ще не повністю зажили. Я знав, що потрібен тут, що будемо разом...
Андрій знову обійняв Ярового, промовив:
— Іване, ти залишишся поки що у Самарському курені, бо ми буваємо в таких бувальцях, що і чотирьох рук не вистачило б.
— Таки кляті ці ляхи... Добре б’ються, не хочуть нам віддавати нашу землю, — підтвердив Санько.
Павлові також хотілося, щоб Іван був з ними, і він додав:
— Ми, Іване, поговоримо з десятником, щоб через тиждень-другий забрав тебе.
Раніше, як стали розшукувати Івана, домовились іти у місто. Санько першим почав розмову, бо в нього аж язик чесався, щоб розповісти про зустріч з дівчатами побіля річки Мурафи.
— Іване, ми з такими красунями домовились зустрітись у місті, що ти як їх побачиш, відразу всі рани загояться. А імена у них, як у цариць: Ярина та Софія, — жваво говорив Голота, і розмова вже тільки й точилась що про їхню зустріч з дівчатами.
— Підемо, підемо... Я згоден, щоб дівчата вибрали любого їм, — промовив Іван.
— Згода, хлопці?! — підтримав його Павло, який аж заговорювався, хвилюючись від усвідомлення недалекої зустрічі з дівчатами.
Коли все було домовлено, хлопці стали збиратися до свого загону і з гарним настроєм прощалися з Іваном.
Дівчата
Наступного ранку Санько з Павлом підійшли до Петра Гусака і попросили дати їм дозвіл побути день у місті. Петро розпитав хлопців про їхнього товариша та, призначивши старшим Підлужного, дозволив гуляти по Шаргороду цілий день. Наостанок застеріг:
— Дивіться, не встрявайте в суперечки, бо там сьогодні будуть луків потрошити, а можливо, і євреям дістанеться!
Через півгодини хлопці, причепурившись, зайшли за Іваном і почимчикували по дорозі до міста, яку вже натоптали за ці дні сотні козацьких ніг.
У Шаргороді було неспокійно. Якихось людей повстанці виганяли з домівок. Усезнаючий Санько пояснив:
— Шукають євреїв та дуків. Одних у нашу віру навертатимуть, а інших примусять поділитися своєю мошною. Усім дістанеться...
Загальний гамір на вулицях ледве не зіпсував хлопцям святковий настрій, проте ближче до церкви було спокійніше, і вони шанобливо зайшли до храму, де саме правили утреню. На вулиці побіля притвору в церкву залишився Павло. Обійшовши навколо церкви і не зустрівши знайомих красунь, він зайшов усередину, перехрестився і став поряд зі своїми друзями.
Андрій Підлужний на якийсь час забув про всі козацькі пригоди за останні дні, з радістю клав хреста на груди і вклонявся до церковного олтаря. Молився за залишену сім’ю, за убієнних товаришів та за своє благополуччя. Побачивши, як благоговійно Андрій слухає церковний спів і молиться, хлопці один за одним вийшли з церкви та посідали недалеко на дерев’яні колоди. Через деякий час пролунали відправні дзвони, і різношерстий люд став виходити з церкви та розходитися по домівках. І тут серед тих, хто виходив з храму, Павло побачив дівчат, заради яких вони й навідались до церкви. Дружненько, взявшись за руки, йшли дві дружки, гарні, немов квіточки.
У Яринки була довга чорна коса, яка звисала до гнучкого тонкого стану та була заплетена яскравою червоною стрічкою. Під час ходи кінчик цього чорного чарівного волосся вигравав на дівочому стані та манив своїми чарами парубоцький погляд. На плечах Яринки лежав білий літник з тонкого полотна з високою горловиною, обрамленою вишивкою, рукава були широкими і також майстерно вишитими, а поли літника закінчувалися побіля стегон та підкреслювали чарівний перехід від спини до стану.
Санько не зводив очей з Софійки, що була русокосою. З-під хустини виглядало волосся, в якому на скронях були завиті маленькі квіточки. Дві коси, що спадали донизу тугими, переплетеними зі стрічками змійками, лежали на дівочих грудях, які звабливо піднімали білосніжну сорочку. Тонкий дівочий стан облягала сукня малинового кольору, яка прикривала коліна і була облямована знизу золотою хвилеподібною парчею. Ніжки ступали у легких черевичках також малинового кольору, прикрашених рядками швів та золотими крапками.
Хлопці провели поглядом дівчат, а коли підійшов Підлужний, ладні були бігти за красунями, мов дикі жеребці. Але подивилися на замисленого Андрія і трішки охололи.
— Тут, хлопці, чимало всякого люду, і не варто ганьбити дівчат перед тутешніми. Ходімо помалу за ними, а там — побачимо, — вгамував товаришів Підлужний.
Іван з Андрієм ішли позаду, зі сміхом дивлячись, як Павло та Санько весь час намагалися випередити один одного.
— Так бояться спізнитися, що хоч би не перечепилися, — промовив, засміявшись, Іван і поглянув на товариша, що сумовито йшов поряд.
Люди потроху розсіялися по домівках, і четверо хлопців, ідучи за дівчатами, опинилися на околиці містечка побіля річки Гнилої. Тут дівчата озирнулися, і Яринка допитливо спитала:
— І чи довго, козаки, ви йтимете за нами? Не дасте і краєвидами помилуватися...
Тут уже не витримав Санько і, наблизившись до дівчат, заявив:
— А ви що, нас не впізнали? Та ми ті козаки, що біля Мурафи вам руки розв’язували. Ми ж домовлялися з вами...
— Так ви вже руки нам розв’язали. Бачите, ми не зв’язані... Ідіть собі, ми вдячні вам ще раз... — додала Софійка, і обидві весело засміялися.
— Ходімо, хлопці, до табору... Бачу, ви дуже поспішали повеселитися, та повеселимося в себе, — сердито вимовив Підлужний і, глянувши на Івана, повернув у бік міста.
Санько з Павлом стояли поміж дівчатами та хлопцями і не знали, куди їм прихилитися. Після декількох хвилин мовчання Павло не витримав, зауважив, звертаючись до дівчат:
— Ну й «добре» ж ви розмовляєте з визволителями. А ми заради вас і ляхів з міста вигнали, і ледве не згоріли у вашому замку...
Дівчата дивилися на хлопців та ніяково посміхалися. Нарешті Яринка промовила:
— Ми вас чекали... Але вас так багато, а нас же двоє...
Після цих слів Андрій повернув голову до Івана і, підморгнувши йому, промовив:
— А ми не до вас, дівчата, прийшли. Ми от друзів своїх вартуємо!
Усім стало весело, і гучний парубоцький сміх злився із дзвінким сміхом двох красунь, розвіявши якусь невидиму перешкоду поміж молодими залицяльниками та дружками. Сміючись, хлопці наблизились до дівчат, і тепер Санько Голота вже відчув себе володарем становища і став називати імена хлопців:
— Ось цей — Павло, а це Андрій та Іван, а я — Санько. Іван учора прибув до нас після поранення під Корсунем. Ми всі там билися з ляхами...
Потроху розмова перейшла у спокійне річище. Говорили про життя при поляках, і хлопцям дивно було чути, що дівчата не дуже й жалілися на стару, ще вчорашню владу.
— Тепер тут володарюватимуть самі українці, для того гетьман Хмельницький і привів нас сюди. Правда, хлопці? — повідомив Санько.
Розмови про всіляких володарів стали набридати, і козаки почали страхати дівчат різними небилицями та оповідями про пригоди зі свого козацького життя. Андрій побачив, що у його друзів з дівчатами складаються теплі стосунки, і, підштовхнувши Ярового в бік, дав знати, що слід збиратися у свій табір:
— Добре з вами повеселилися, але нам з Іваном у нічну варту йти... Ми до табору! — промовив Підлужний, підморгнувши Саньку з Павлом.