Невимовне щастя буття охопило їх обох, і тільки місяць, який ніби ненароком заглянув у віконце, став свідком свята кохання. Вони не відчували плину часу, обом не хотілося бути порізно, і, граючись один з одним, знову та знову зливались в єдиній насолоді, віддячуючи ночі теплом палкого кохання. Уже і срібляний місяць відійшов від віконечка, далі мандруючи по небосхилу, крадькома заглядаючи на інші нічні події, а Андрій з Поліною все ще не могли насититися жагою кохання та святом спільної наснаги.
Коли в обителі їхніх пристрастей трохи посвітлішало від вранішньої зорі, їхні стомлені тіла пригорнулися одне до одного та й полинули у солодкий сон...
Уже не перші півні співали, коли прокинулася Поліна, яка спала, поклавши голову на груди Андрія. Вона обережно піднялась і, затримавшись, милувалася дужим чоловіком, який посміхався уві сні. Зловила себе на думці, що знову хоче прилягти на його груди та хоч на деякий час продовжити своє коротке жіноче раювання поряд із ним, який став таким рідним їй чоловіком.
Андрій прокинувся від легкого лоскотання на обличчі і, відкривши очі, побачив маленьку Соломійку, яка грайливо водила біля його носа пір’їнкою та пхикала від задоволення.
— От зараз упіймаю і заколю тебе, заколю... — грайливо вимовив Андрій і піднявся з ліжка.
Дівчинка хутко вибігла з хати, і він, швидко одягнувшись, вийшов на подвір’я, де вже панував пізній ранок. Побачив Поліну, яка закінчувала подавати до столу гарячий сніданок — з кашею та яєчнею на салі.
— Так оце, поки козаки сплять, ти вже й сніданок приготувала? От я лежень невдячний! — посміхнувся Андрій і, взявши коромисло та дерев’яні цебра, пішов до криниці.
Облив себе повним цебром холодної води, струшуючи залишки сну та дивовижу цієї ночі. Чи не примарилось йому це все?
Коли підійшов з водою до господині, вже все було готове до сніданку, і мала Соломійка сиділа з ложкою напоготові.
— Давайте вже поїмо, матусю. Хай і козак іде їсти з нами... — весело промовила Соломійка, і Андрій з Поліною присіли до столу.
Усі зголодніли, тож досить швидко впоралися з їжею. Мала зовсім посміливішала і залізла на коліна до Андрія, попросила поколихати її, як на конячці. Поліні сподобалось, що Соломійка не цурається їхнього гостя, і з вдячністю та любов’ю поглядала на забавки Андрія з дитиною. Незабаром почулися голоси хлопців з Гусакової десятки, і Андрій, крикнувши, щоб його почекали, став збиратися до козацького табору.
— Мені, Полінко, треба сходити в табір, дізнатися, як буде далі, а увечері знову прийду до вас, — поспішно мовив Андрій.
Він поцілував Поліну, а малу підняв на руках і підкинув декілька разів на її велику радість, та й вийшов на вулицю.
— Здорові були, хлопці! — весело привітався до своїх Андрій, і всі разом заспішили за місто, до табору.
Там кипіла робота по підготовці до подальшого походу, а коли він почнеться, ніхто не знав. Побіля їхнього куреня сиділи обозні і Павло з Саньком Голотою. Побачивши Андрія, піднялися для привітання. Підлужний радо потиснув руки, запитав із посмішкою:
— Ви хоч ночували в таборі, залицяльники? А я вас не дочекався в місті.
— Та був гріх, пізненько прийшли, тож не стали вночі шукати, людей турбувати. Добре виспатись і під возом, — весело відповів Павло.
Санько також розцвів у посмішці. Очі заблищали, і він ствердно кивнув головою.
— Ми, Андрію, такого дива, як оці дівчата з Шаргорода, не бачили і, мабуть, не побачимо, бо кращих немає по всьому світі, — додав Санько, а тоді, трохи замислившись, продовжив: — Хвала Богу, що мене визволили від татар, зустріну своїх спасителів — в ноги упаду!
Андрій засміявся, радіючи успіхам козаків на парубоцькому терені, і всі пішли провідати своїх трьох друзів — коней. Після огляду коней почали готувати заряди, гострити шаблі, а після обіду випрали біля озерця одежину.
Ближче під вечір троє козаків нетерпляче поглядали на сонце, яке сьогодні начебто й не поспішало до обрію. І от, коли спека нарешті спала, доповіли пану десятнику про вечірню прогулянку до міста з ночівлею у Шаргороді. Андрій сказав, що проведе хлопців та облаштує на ночівлю поряд зі своїм постоєм, на що Петро дав згоду, махнувши рукою:
— Ідіть, козакуйте... Ваше діло молоде!
Знову трійця друзів вирушила до міста. Підлужний привів хлопців до місця їхнього постою, а сам, перетнувши вулицю, зайшов на подвір’я Поліни. Першою його зустріла Соломійка, яку Андрій пригостив загребою. Мала приязно посміхнулася і, подавши ручку, повела до матері, яка поралась у саду — збирала яблука та дульки для сушки на узвар.
Поліна радо привітала Андрія, в її очах світилися теплота і ніжність до свого гостя. До вечора ще був час, і Андрій спитав, де у них заступ та сокира. Скинувши сорочку, пішов лагодити перекошений тин, а Соломійка, радо стрибаючи, поспішила за ним. Поліна поглянула їм услід, і скупа сльоза скотилася по її щоці. Промайнула думка: «Хочеться татка дитині, а його немає на світі... Хто ж захистить сиротинку мою?..»
До вечора Андрій підправив огорожу, а потім вони удвох із Соломійкою, весело розмовляючи, підійшли до Поліни. Козак гордовито промовив:
— Іди, приймай нашу роботу! Ми з Соломійкою рівнесенький тин зробили!
Мала вертілася поміж Поліною та Андрієм, щебетала про те, як вона допомагала лагодити огорожу. Поліна поливала воду Андрієві на спину, а Соломійка, бавлячись, теж набирала у свої маленькі пригоршні воду і, сміючись, хлюпала на Андрія. Граючись із Соломійкою, не помітили, як стало сутеніти і на небі з’явилася вечірня зоря, передвісниця ночі. Поліна розповіла Соломійці вечірню казку, у якій добро бере гору над злом, та й стали готуватися до ночівлі.
Андрій пішов у світлицю, де було його ліжко. Знову відчув чарівні запахи материнки, васильків, а на долівці були простелені нові половики з різнокольоровими смужками. «Ой, Поліно, Полінко, що ж ти мене так зваблюєш? У мене вже зараз серце рветься...» — подумав, картаючи себе, Андрій, не знав, як йому далі бути... Десь же дружина, дитина...
Поліна раптово і нечутно з’явилася перед Андрієвим ліжком, присіла на краєчку і, нахилившись, ніжно поцілувала його в губи. Андрій відповів на поцілунок і пересунувся далі, даючи їй місце.
— Ти на мене не гнівайся, Андрію. Є у тебе на серці якийсь смуток, а я тут зі своєю любов’ю... — стала тихо говорити Поліна. — Ми живемо поміж вогнем і полум’ям. Чоловіків та парубків вбивають татари, поляки гноблять непомірною працею та поборами. Тільки хто висуне голову, щоб правду мовити, — її відрубують. От ви прийшли визволяти, а люди кажуть, що й дехто з ваших чинить беззаконня. Під одну гребінку грабують і луків, і євреїв, та й наших не минули. У місті вже й людей майже не стало, а життя має продовжуватись, Андрію. А хто його продовжить, окрім нас, жінок? Не знаю, як доля складеться, але я хочу від тебе дитину. Ти гарний, добрий, дужий... Буде в мене такий синочок. Захистить нас із Соломійкою, коли виросте...
Андрія від цих слів кидало то в жар, то в холод, і він нічого не міг сказати. Пильно подивився Поліні в очі і нарешті почав:
— Так, є у мене, Полю, дружина і дитина, а я не втримався, ти взяла гору... Ти гарна, і я тебе ніколи не забуду. І донька в тебе, мов янгол...
Поліну душили сльози, і вона, не втримавшись, нахилилася на груди Андрію і тоді вже дала волю сльозам, виплакуючи за всіх знедолених удів та покинутих напризволяще в цьому світі сиріт. Андрій нічого не міг сказати, а тільки гладив шовковисте волосся та раз у раз цілував її мокре лице.