Нарешті Поліна заспокоїлась і сама стала цілувати Андрія та пестити його обличчя, плечі, груди, ніжно цілувати його гарячі губи. Вони обоє, забувши про недавній смуток, цілували одне одного, і знову нестримна хвиля пристрасті захопила їх обох у свою круговерть. Андрій, втративши самовладання, підхопив на руки Поліну, і вони ще з більшою жагою поринули у світ безмірного щастя та таїнства кохання...
Ранок застав їх у обіймах. І тисячу років тому їхні пращури після любовних утіх спали так само, немов діти. Світ продовжував свій плин далі. Уже треті півні співали на подвір’ї, треба було вставати. Першою знову піднялась Поліна, тихенько звільнившись від руки Андрія, що обвила уві сні її гнучкий стан. Щось засмутило чутливу душу жінки, і вона вже відчувала, що цей день принесе їй прощання з нежданим, але таким бажаним гостем, який з’явився у неї в житті.
Поліна швидко вмилася. Прихорошивши обличчя, стала готувати сніданок. До неї підійшла заспана Соломійка і попросила матір, щоб та дозволила розбудити Андрія.
— Добре, доню, розбудиш, тільки спочатку вмийся, причешися... Підемо разом його піднімати, — весело промовила Поліна.
Коли Поліна тихенько зайшла в світлицю, Андрій почув і, затаївшись, чекав, поки наблизиться Соломійка. Мала навшпиньках підійшла до ліжка і тільки хотіла полоскотати Андрія, як той ухопив її за ручку:
— Ага, попалася, лисичка-лоскотушка! От я тебе і з’їм!..
Соломійка верещала в руках Андрія, а потім притулилася до його щоки і запитала:
— А ти будеш моїм татком? Ми з матусею тебе полюбили. Залишайся у нас назовсім...
Андрієві щось шпигнуло під серцем, і він задумливо вимовив:
— Соломійко, я буду завжди вас захищати...
Дівчинка зраділа таким словам і стала стягувати його з ліжка:
— Пішли тепер їсти. Матуся вже пішла та чомусь заплакала...
Вони вийшли удвох на подвір’я, і Соломійка побігла шукати черпака, щоб допомогти гостеві вмитися, а потім, відкинувши черпак на траву, радо брала пригоршнями воду, поливала Андрія і заливчасто сміялася.
Після сніданку він став збиратися до табору, а Поліна з дочкою зі смутком мовчки поглядали на оте збирання.
— Так, дівчата мої, я зараз зайду у двір напроти, за нашими козаками, а увечері знову завітаю до вас... Згода? — заявив Андрій і пішов викликати на вулицю своїх друзів.
З двору вийшла старенька бабця і сказала, що хлопці ще сплять на сіннику — пізно вночі прийшли.
— Добре, бабуню, то будіть їх. Нехай зайдуть за мною, я чекатиму їх у Поліни, — промовив Підлужний і зраділо повернувся до двох любих йому дівчат, що допитливо визирали з-за тину на вулицю.
— Поки хлопці очуняють, ми з вами працюватимемо далі. Сьогодні ми з Соломійкою будемо майструвати двері до курника, а то лисичка курей покраде, — говорив Андрій, ідучи до дворища.
Знайшлися жердини та цвяхи, і він швидко збив двері, поробив до нихдерев’яні засуви. Через деякий час погукали Поліну, і вона із задоволенням поцілувала обох «майстрів», промовивши:
— Тепер узимку лисичка не зайде сюди. Дякую, Андрійку, ти гарний майстер.
— Гарний, гарний Андрійко. От якби він був нашим татком... Правда, матусю? — стрибала від радощів Соломійка.
— Правда, донечко. От Андрійко поб’є лишків та татар і буде нашим татком... — якось сумовито вимовила Поліна і пішла у своїх справах.
Незабаром у двір зайшли Санько Голота з Павлом Годиною. Підлужний, покликавши Поліну, поцілував її, обійняв Соломійку, і троє козаків вийшли з двору.
Прибули до табору і відразу побачили метушню, спричинену збиранням у дорогу. Вони не помилилися: підійшовши до свого куреня, дізналися, що завтра вранці мають вирушати в похід — штурмувати Бершадь та Лодижин. Хлопці й собі стали старанно готуватися до походу. Скупали коней у річці, перевірили збрую і підкови. Орлик, засумувавши за ці дні за Андрієм, тулився до нього щелепою та слухняно відгукувався на кожен оклик.
— Що, скучив за мною? Тепер довго будемо разом... Завтра в похід, — ніжно розмовляв з конем Підлужний.
До вечора все підготували, можна було хоч зараз вирушати в похід, і хлопці, змовившись, підійшли до десятника, щоб той відпустив їх на вечір у місто.
— Що, не накохалися? Добре, але до півночі щоб були тут! — поглянув на них суворо Петро.
Уже смеркало, і вся трійця дружненько попрямувала до міста, а назустріч ішли козаки впереміжку з повстанцями — хто юрбою, а кого проводжала дівчина чи молодиця. Дійшли до Поліниного двору, і Підлужний промовив до друзів:
— Збираємося тут, тільки-но місяць вигляне... Глядіть, не підведіть!
Павло з Саньком хутко розчинилися в темряві.
Андрій ступив на подвір’я і, не побачивши нікого, постукав тихо у двері. Там почулося легке шарудіння, і за якусь мить Поліна, відчинивши двері, припала до Андрієвих грудей.
— Любий, ти повернувся до нас... — ледве видихнула Поліна і стала цілувати його обличчя, руки, обпікала його губи жагучими поцілунками.
— Я не надовго, Полінко. Попрощатися... Завтра в похід... — ледве вимовив Андрій.
І тоді Поліна провела його до світлиці, з усією жагою кохання та близької розлуки притягнула до себе, опускаючись на ложе їхніх любощів. Невідворотність подій та розлуки знову розпалила в обох таку жагу кохання, що вони не відчували більше нічого, окрім щастя злиття їхніх сердець та тіл.
— Мій, мій... Не забуду тебе ніколи... — тільки й чув цей чаруючий шепіт Андрій.
Коли він побачив, що у віконце заглянув рожевий, з легкою щербинкою місяць, отямився, ще раз пристрасно поцілував Поліну і швидко схопився на ноги.
Став одягатися і відчув, як його вже захопила думка про завтрашній похід та обіцянка своєчасно повернутися до табору. Він попрямував до дверей, а позаду мовчки йшла Поліна. На порозі Андрій зупинився, ще раз поцілував уже такі рідні вуста і попрямував до воріт. Поліна неголосно намовляла:
— Не думай про нас, Андрійку... Головне, щоб ти живим лишився, а ми якось проживемо...
Побіля тину виникли дві тіні його товаришів, і Андрій неспішно вийшов до друзів. Щільно притулив половинку тину і ніжним поглядом ще раз попрощався з Поліною...
Задумка Петра Гусака
По дорозі до табору всі мовчали, а прийшовши туди, завалилися спати, де хто знайшов собі притулок. Підлужного розбудив обозний, що вже підвів до воза коней:
— Уставай, козаче, — сказав дядько Панас. — Мабуть, пізно ліг учора? Та воно діло молоде... Гуляй, козаче, поки молодий...
Андрій виліз з-під воза і попрямував до озерця, де вже були Санько з Павлом. Вони старанно обмивали спини один одному.
— А давайте і мене швиденько покупайте! — замість привітання промовив Підлужний до хлопців, а ті, мов дурні, стати плескати на нього воду, не даючи йому сапнути.
Скупавшись, пішли сідлати коней у дорогу. Коли все було готове до походу, навідались до кухарів та поїли гарячої соломахи.
Військо пішло вперед, а десятка Гусака цього дня йшла позаду разом з приставленим до них іще десятком козаків. Вони вже проминули місто Шаргород, і чим далі Андрій від’їжджав, тим яскравіше поставали перед ним образи Поліни та її доньки Соломійки. Він не міг зрозуміти, чому так переймається за них, адже ще зовсім недавно і не відав про їхнє існування... Тоді знову згадував свою родину, Даринку, Миколку, і йому хотілося повернути все назад, щоб ніколи не знати про Поліну. А думки знову і знову повертали його до маленької хатинки, де лунали ніжний голос Поліни, веселий сміх Соломійки...
На ночівлю зупинилися під Шпиковим і до заходу сонця швидко укріпили табір. Після вечері десятник оголосив хлопцям, що вони нестимуть тільки денну варту, щоб зберігали сили до Лодижина, — у них буде особливе завдання від Івана Ганжі.
Наступного дня табір рухався, майже не зупиняючись, і на ночівлю стали вже у сутінках — на схід від Клебані. Уранці третього дня переходу Петро розпорядився перебиратися в голову валки і нести варту попереду війська ще з п’ятдесятьма вершниками, якими також керуватиме десятник Петро Гусак. Побачивши поряд із собою стільки вершників, Санько Голота не витримав, почав бубоніти: