— Вони що, нас охороняють? Ми самі хіба не впораємося? Скажи, Андрію...
Удосталь наслухавшись бурчання, Підлужний послав Санька туди, де Макар телят не пас.
Після такого швидкого маршу по обіді вони вже побачили Лодижин, що зручно розташувався побіля трьох річок і мав міцну фортецю. Підійшли до міста з південного боку. Петро, залишивши половину вершників у засідці, наказав наближатися до міста, поділивши тих, хто лишився з ним, навпіл. Хлопці, що були поряд із десятником, неспішно виїхали на околицю Лодижина. Не було видно ані жителів, ані польських жовнірів, і Петро послав одного козака передати, щоб підтягнулася решта вершників із засідки.
Стали заглиблюватись у містечко, йшли в напрямку фортеці. В одному місці з-під огорожі виглядало двоє хлопчаків, і Петро гукнув до них:
— Ану, вилазьте, молодці! Козаки до вас приїхали!
Хлопчаки, переминаючись з ноги на ногу, неохоче підійшли до вершників і стали їх розглядати з-під лоба.
— А де ж ваші пани польські? Вони що, повтікали? — запитав Петро.
Хлопці засміялися, а тоді той, що був вищий на зріст, махнув рукою у бік фортеці і весело промовив:
— Та ні, дядечку, вони вже три дні у фортеці сидять... Як почули, що ви сюди йдете, так і позалазили у фортецю.
Така відповідь усіх розвеселила, а далі Петро спитав:
— А багато тут польського війська, хлопці?
— Та ми їх не рахували, бо не вміємо... Отак, як біля церкви на Паску, — відповів знову хлопець і розсмішив усіх до сліз.
— А нас ви не боїтеся? — знову спитав Петро та обвів своїх козаків рукою.
— Та ні, ви ж від Хмеля, ви тільки ляхів б’єте, татар — і тих не чіпаєте... — похмуріше промовив хлопець, і обидва товариша зібрались знову прошмигнути під огорожу.
— Та не тікайте... Принесіть нам водички попити. А може, зі старших хто вийде? — вів далі Петро.
Хлопці хутко метнулись до журавля у глибині двору.
Винесли цеберко води з невеликим дерев’яним черпачком. Козаки по черзі стали черпати воду, швидко випили ціле цеберко.
— А чого старший ніхто не вийшов? — спитав Петро.
— Немає в нас батька, і в сусідніх хатинах дядьків немає. Кого ще раніше вбили татари, а деякі повтікали від ляхів, ніхто не знає, куди... — невесело відповів один із хлопчаків і додав: — От якби ви ляхів вигнали, та ще й татар побили, ми б до вашого війська пішли.
— Оце так діло! Оце будуть добрячі вояки!.. Пропадуть і ляхи, і татари, — промовляли козаки та посміхалися, бачачи хлоп’яче завзяття.
— Ну, годі вже кепкувати, — заявив Петро, і козаки поїхали далі, у бік фортеці.
Не доїхали сажнів сто до фортеці та й зупинилися. На стінах не було видно нікого, і тоді Санько Голота зголосився наблизитися туди та роздивитися, що діється побіля воріт. Він легенько підстьобнув коня і попрямував до воріт. Уже лишалося зовсім трохи до них, як висунулись на стіні декілька рушниць та пальнули по Санькові. Кулі, мабуть, не зачепили його, бо козак ошаліло розвернувся на місці і рвонув назад, до свого гурту. А хлопцям Петро дав наказ від’їхати назад ще сажнів на п’ятдесят.
Від’їхавши на таку відстань, де кулі вже не могли його дістати, Санько на ходу припустив штани і, ставши на стремена, показав сідниці тим, хто стріляв. У відповідь пролунало ще декілька пострілів та почулася лайка. Санько підскочив на коні до гурту, весело промовив:
— Не вміють стріляти ляхи! Я їм такі сідниці вивалив, що не промажеш, а вони не влучили!
Усі сміялися з такої витівки, а Петро, піднявшись у сідлі, гнівно сказав:
— От якби попали! Для тебе було б краще у таборі отримати три палиці, щоб не був таким хвальковитим!
Тепер уже невесело стало Санькові, і він мовчки приєднався до козаків, які прямували від фортеці до табору.
Прибули на місце, і Петро Гусак виклав свою думку полковникові Ганжі. Звечора треба проникнути до фортеці, а приступ слід здійснити не вранці, як зазвичай, а посеред ночі.
Повечерявши, почали старанно готуватися до таємного проникнення у стан ворога. Задумка була дуже простою: на невеликий проміжок часу передовий загін козаків очолить десятка Петра Гусака, яка буде без шуму та гвалту прибирати польських дозорців та їхні засідки. Позаду вже йтимуть звичайні загони повстанців, які завойовуватимуть фортецю. Свою задумку Петро назвав «беремо з ходу», і всі козаки загорілися бажанням виконати це завдання.
Поки хлопці споряджалися, повз них у вечірніх сутінках потяглися колони з драбинами, невеликими загонами йшли повстанці та козаки, везли гармати. Та коли на возах, у які запрягли коней-ваговозів, хлопці побачили дві вежі, вони здивовано подивилися на Петра і, прицмокуючи язиками, вихваляли цю витівку.
— Так то ж для вас, хлопці, — сказав Петро і махнув рукою в їхній бік. — З вами буде й гарний сагайдакер із нових — Ярема його прізвище.
До хлопців підійшов молодик, привітався, як давній знайомий:
— Ярема — це я... Прийшов з Микільського куреня, а звуть мене Віктором...
— А ми тебе зватимемо Яремою. Згода? — сказав Павло і потиснув йому руку.
— Та називайте, як захочете, тільки б ми влучно стріляли. Я в курені стріляв без похибок, — посміхнувся Ярема, і всі вдовольнилися його відповіддю.
Через якийсь час хлопці стали підходити до стін, слідом за ними рухалися їздові, щоб вартувати коней. Дісталися до місця передачі коней, і Петро роздав усім дерев’яні світлячки, щоб козаки закріпили їх один одному на спини. Такі світлячки будуть в усіх, хто атакуватиме замок. Друзі із задоволенням стали чіпляти «гнилушки» до спин, і тепер було видно кожному, хто де стоїть.
— Ми ж лазутчики, пане десятнику, то давайте і на шапки почепимо. Коли будемо тихо крастися, то шапки розвернемо назад, а як уже бійка — то бачитимемо своїх... — запропонував мудрий Павло, і десятник із ним погодився.
Невдовзі почулося скрипіння возів з двома вежами, і Петро розпорядився, щоб останній проміжок відстані до фортеці хлопці підтягали вози руками. Коней розпрягли і тихо відвели геть. До одного воза підскочило більше десятка козаків, і він тихо покотився ближче до стіни, а потім те ж саме, вчинили і з другим. На щастя, зі стіни не помітили цієї підготовки до приступу. Тепер четверо сагайдакерів вилізуть на ці вежі і при штурмі муру фортеці нищитимуть вартових стрілами, а як уже загони підуть на приступ, стрілятимуть з мушкетів. Невдовзі нечисленний загін Петра, махнувши друзям на прощання, пішов уперед, і деякий час були помітні тільки вогники світлячків на спинах.
Четвірка стала забиратися на верхівку веж, обережно ступаючи на щаблі, а внизу залишилися прості козаки для заряджання мушкетів — на той випадок, коли в сагайдакерів закінчаться стріли. До них прибіг вістовий, повідомив, що на стіну полізуть після трикратного покрику сови, і тоді хлопці не повинні схибити при появі польських вартових, поцілити в них стрілами.
Андрій стояв поряд із Павлом. Вони вдивлялись у ледь помітні обриси фортечної стіни, боячись прогавити якусь тінь на ній. Вони бачили, як, обминаючи їхні вози з вежами, пересувалися загони нападаючих з драбинами на спинах. Вони тихо розчинялися в темряві, і було видно на тлі фортечної стіни, як сотні тьмяних вогників обліпили внизу місце приступу.
Підлужний помітив, що по верху стіни рухалося декілька людських силуетів, і, прицілившись, очікував. Почулося трикратне пугукання сови. Воно ще не розвіялося в темряві, а стріли друзів уже полетіли в польську нічну сторожу. Не почули криків поранених, і це було добрим знаком: стріли знайшли свою здобич.
На стіні вже виднілися тіні перших атакуючих, і друзі знали, що це хлопці з їхньої десятки. Далі уважно слідкували за верхньою лінією стіни. Ще не дісталися до карниза перші лазутчики, як Андрій знову побачив ліворуч від себе декілька силуетів жовнірів. Знову свиснули стріли, і до них донеслися зойки поранених або забитих вояків. Крики почули інші вартові, які знаходилися неподалік, і вже до поранених поспішало ще декілька постатей, проте хлопці одностайно перервали їхню ходу пущеними стрілами.