Нагорі вже замаячили силуети козаків, котрі першими видерлися на стіну, але в стані ворога ніякої тривоги ще не було. Стрільці бачили на карнизі фортеці гурт своїх, що збирались до бою. Раптом з лівого боку пролунав постріл і з’явилась перед очима чимала ватага жовнірів, які наближалися до невеликого гурту козаків, що знаходилися на стіні. Тут уже четвірка стрільців тільки й устигала пускати стріли по захисниках фортеці. Чулися крики, лайка, прокляття у бік козаків, які стояли, чекаючи наближення поляків, а ті падали, забиті стрілами, не встигнувши добігти до зухвалого гурту на стіні.
Нарешті залунали часті постріли. Було видно, що два темні гурти злилися, і до слуху хлопців донеслися дзенькання шабель і крики козаків та поляків.
— Давайте бити лівіше, хлопці! Наших там немає! Б’ємо, поки стріли є! — закричав Підлужний.
З другої вежі почув голос Павла:
— Б’ємо, Андрію!
Стріли вже закінчувалися, тож Підлужний вирішив не стріляти з мушкетів, бо зараз важко було збагнути, де хто є, а коли вже не було стріл, він запропонував не полишати вежі. Невідомо, хто там перемагає...
На тлі стіни було видно, як дерлися на неї чорні тіні та зникали за карнизом. Хлопці сиділи на вежах з мушкетами напоготові, але по різноголоссю викриків можна було зрозуміти: поки що переможених немає. Подалі від цього місця також бахкали постріли, чувся людський гвалт, а ще трохи далі навіть гахкали гаківниці — можливо, били по воротах фортеці.
«Добре... Нашим буде легше. Мабуть, і в іншому місці пішли», — міркував Підлужний, чуючи відголоски бою. А на стіні також усе чули, бо стали переможно кричати: «Круши їх! Бийте!», а іноді й таке: «Бийте їх скоріш, а то нам не дістанеться!» Було вже зрозуміло, що фортуна повернула у бік нападаючих, і все частіше лунали переможні вигуки козаків: «Отримав? Знайте наших! Так тобі і треба! Здавайтеся, ляхи!» Андрій погукав Павла і запропонував злазити з «дуба». Той засміявся і погодився.
До фортечної стіни продовжували прибувати гурти атакуючих, і хлопці вирішили не відходити від своїх веж, чекати розпорядження десятника. А в замку вже звідусіль чулися звитяжні вигуки перемагаючих. Постріли рушниць лунали все рідше, перестали бахкати й гаківниці.
Сонце вже добряче підсвітило небо, і було добре видно, як у фортеці мелькали тіні атакуючих, і от нарешті звідусіль стали долинати голоси сотень переможців: «Наша взяла! Хвала Ганжі! Наш Лодижин!», а подекуди лунав хвацький свист майстрів цієї справи.
Четверо козаків радісно плескали один одного по плечах і раділи цій перемозі, в якій бачили і свій внесок. Добре, що залишилися живими. Тепер вони, посміхаючись, пішли до своїх коней. А вже й оголосили про збір тих, хто лишився живим після штурму Лодижинської фортеці.
Вони першими підійшли до обозних і розібрали своїх коней. Оглянувши Орлика, Підлужний приліг поруч із возом, очікував, коли збереться решта товаришів. Ось уже прийшли Макар з Кузьмою, з прикрістю розповідали, що під час приступу козаки з десятки Петра десь розпорошилися і про долю декого з них вони нічого не знають. Через якийсь час повернулися ще двоє козаків, і всі завалилися спати просто під возом. Хлопці були вкрай виснажені і нічого не знали про інших, навіть про Петра Гусака.
Усі лежали, дрімаючи, та чекали свого десятника, і коли був поклик сотників іти ховати забитих, козаки залишилися на місці. Обозні принесли води, і хлопці стали вмиватися, змивати з одягу бруд та криваві плями. У Макара було декілька порізів, і його старанно підліковував Кузьма, прикладав траву на рани. У решти були синці та незначні подряпини, і козаки допомагали один одному привести себе до ладу.
Підлужному і трійці сагайдакерів було трохи незручно від того, що в них на тілі ані подряпини. Вони відійшли від табору, стали підшукувати підходящі гілочки з дерев та очерету для стріл. Нарешті прибув посильний з повідомленням, що Петро Гусак поранений, а десятником буде Макар Пилипенко. Усе було зрозуміло, і Макар заходився збирати вцілілих козаків. Забравши зброю, хлопці вирушили до свого місця в таборі.
Знову разом
Розташувавшись поблизу річки Клебань і забувши про відпочинок, стали заготовляти заряди та стріли для нового бою. Ближче до вечора все владналось, і кухарі стали всіх згукувати до вечері. Про двох своїх товаришів вістей не було, і тому справили тризну по убієнних у цій битві та згадали добрим словом десятника Петра.
Уранці в таборі вже збирали похоронні гурти з обозних, а полонених поляків повели до замку, щоб ті довкола нього поховали своїх забитих товаришів.
Макар Пилипенко вирішив дізнатися, де зараз вигоюється Петро Гусак, отримати вказівки про наступні дії десятки, яку ще треба поповнювати трьома молодцями. Андрій та Санько спробували відшукати Івана Ярового, тож стали розпитувати, де він зараз. Через деякий час таки знайшли Самарський курінь, і на їхню радість побачили Івана, живого та неушкодженого. Він сидів на колоді та набивав заряди до ладівниці.
— Здоров був, Іване! З перемогою тебе! — привіталися хлопці.
Яровий подав їм по черзі руку. Побачивши Івана не в доброму гуморі, Андрій стривожено запитав у нього:
— Чому ти, друже, такий невеселий?
Іван нахилив голову, тихо промовив:
— Цієї ночі багато наших, самарських, полягло... Ми йшли просто на ворота, там майже половина й залишилася лежати...
— А як ти?.. Навіть не поранений... — промовив Санько.
Іван відповів на це:
— Мене після отого клятого поранення позаду поставили зброю заряджати, от я й лишився...
Хлопці скинули шапки, засумували за своїми земляками. А потім Підлужний звернувся до Івана:
— Мабуть, ще нескоро ми на передньому краї воюватимемо... Давай, Іване, переходь до нас. Нам троє хлопців потрібні, та й десятник поранений...
Яровий уже веселіше подивився на своїх друзів і кивнув головою на знак згоди.
— От ми Макарові й скажемо, щоб тебе до нас приписав! — зрадів Санько, і всі посміхнулися.
Трохи ще поговорили та стали збиратися до себе. Незабаром мав прийти Макар, тож буде відома їхня подальша доля.
До їхнього намету вже повернувся Макар, і по виразу його обличчя хлопці зрозуміли, що не все так погано в їхній десятці. Макар розповів, що Петро Гусак поранений ударом по спині, проте його поріз уже добре зашили і вигоюють травами козацькі знахарі. Петро говорив, що через тиждень прийде, а от двоє козаків з десятки не повернуться ніколи — полягли вночі при взятті фортеці. Підлужний опустив голову, він чомусь подумав, що тут є і його провина...
Тепер настав час замовити слово за Івана. Андрій і двоє його друзів звернулись до десятника:
— У нас, пане Макаре, товариш після поранення повернувся. Петро обіцяв його взяти... Тертий козак. Ми четверо під Корсунем стояли. Не підведе...
Макар уважно поглянув на друзів і дав згоду:
— Якщо Петро Гусак обіцяв узяти, то я не проти. Підемо завтра до його куреня, заберемо. Разом будете.
Уранці Андрій з десятником Макаром та Саньком Голотою вирушили до Самарського куреня. Зустрілися з сотником, і Макар від імені Івана Ганжі запропонував передати козака Івана Ярового до особливої ланки полку. Довго вмовляти не довелося, та й Іван уже був зібраний, стояв з мішком за спиною. Підійшли всі до Василя Рівного, вшанували його увагою і поспішили до свого намету. Тут же підійшли ще декілька козаків, що відзначилися своїм хистом та вмінням. Знову їх разом з Макаром було одинадцятеро козаків, готових до незвичайних задумів Івана Ганжі...