Події літа 1648 року
На початку липня 1648 року на Правобережній Україні склалося не дуже сприятливе становище для подальшого звільнення одвічно українських земель на захід від лінії Житомир — Вінниця—Могильов-Подільський. На початку липня князь Ярема Вишневецький (нащадок одного із засновників Січі) уникнув битви під Корсунем. Там було розбито військо Миколи Потоцького, корінного гетьмана України, який потрапив у татарський полон. Зробивши місячний рейд в обхід повсталих теренів України, князь вийшов із військом у Покуття, де були його володіння.
Вишневецький із шеститисячним військом став входити у міста і села та жорстоко придушувати повстале населення. Він закатував сотні українців. Це були не просто вбивства. Використовували страту на палях, насаджували на них відразу десятки людей. Колесування з витягуванням суглобів та жил також було тяжкою смертю. Відбувалося залякування українців, особливо тих, хто не хотів визнавати Унію та залишався вірним православ’ю.
Навіть поляки не витримували, коли дивилися на катування жінок, убивства дітей на очах у їхніх батьків. Надмірна жорстокість колишнього володаря викликала ненависть до всього польського, а також до української шляхти, і сотні людей, не дочекавшись приходу війська Вишневецького, втікали до повстанської армії, поповнювали її ряди.
У місті Погребище було знищено майже все населення, включаючи дітей та жінок. Чутки про неймовірну жорстокість розправ із мирним населенням дійшли до гетьмана Богдана Хмельницького та його соратників. Гетьман Хмельницький негайно послав передові загони на знищення війська шляхти і одночасно подав на збір полків до Маслового Ставу, особисто взявся формувати повстанські підрозділи. Мирного завершення повстання проти Речі Посполитої не відбулося, і українське козацтво вступило у новий етап затяжної війни заради визволення своїх земель.
Таким чином, повстання під проводом Богдана Хмельницького переросло у Визвольну війну, а станові інтереси козацтва відійшли на задній план. Тепер метою повстання Хмельницький обирає створення Української держави, власних збройних сил на основі територіальних козацьких полків з адміністративним самоврядуванням.
До війська під командуванням Яреми Вишневецького стала приєднуватись інша шляхта, у якої були особисті загони для захисту маєтностей, і тому з середини липня 1648 року під його началом військо збільшилося до десяти тисяч вояків — за рахунок загонів київського воєводи Тишкевича, воєвод Осинського, Корицького та Заславського.
Ярема Вишневецький неодноразово звертався до польського уряду з проханнями про надання йому допомоги у придушенні повстання, але канцлер Польщі Осолинський відмовив через неготовність польського війська та порадив Вишневецькому не вести бойових дій з військами Богдана Хмельницького, бо в цей час проводились мирні переговори про завершення війни. Таким чином, Ярема Вишневецький дав поштовх до прискореного збору польського війська проти загонів українських повстанців.
У Масловому Ставі стали формуватися повстанські полки на основі реєстрових полків, які знаходились поблизу: Канівський, Черкаський, Переяславський. Селяни-добровольці, згідно з універсалом Богдана Хмельницького, йдучи у козаки, повинні були мати двох коней, вогнепальну і холодну зброю, порох, декілька кіп свинцевих куль, а на десятьох — віз та запаси провіанту. У похідних кузнях кували холодну зброю, підковували коней, виготовляли залізні деталі до возів, які робили майстри по дереву, а сотні бондарів виробляли діжки для перевезення провіанту та всіляких припасів.
За короткий проміжок часу військо Хмельницького зросло до шести — десяти тисяч осіб, але боєздатних та навчених воїнів була лише половина. Для подальшого ведення Визвольної війни Богдан запросив допомоги у турецького султана, бо ж Кримське ханство перебувало під султанатом Туреччини. Богдан Хмельницький вислав назустріч татарському війську, яке йшло під началом Кантемира-мурзи, близько двох тисяч козаків для допомоги у швидкому пересуванні орди до району майбутніх бойових дій. Буджацька орда під керівництвом хана Крим-Гірея, очолювана Тугай-беєм та Кая-беєм, встигла своєчасно підійти до району битви, яка вже розгорялася під маленьким містечком Пилявці, поміж Старокостянтиновим та Хмельником.
На початку вересня 1648 року військо Яреми Вишневецького становило тридцять тисяч боєздатних воїнів і до сімдесяти тисяч допоміжного складу. Воно зібралося побіля сучасного міста Теофіполь (Човганський камінь).
Тернистий шлях до Пилявців
Минуло три дні після взяття Лодижина, і козаки, владнавши обрядові справи по вшануванню полеглих при взятті фортеці та набравшись сил, одного ранку були зібрані на полі для зустрічі з Іваном Ганжою. Хлопці знаходилися побіля сотні полковника і дивились на Ганжу, що стояв зі своїми отаманами просто перед ними.
— Козаки, — промовив на увесь голос Ганжа, — шляхта не хоче віддавати вольностей! Вишневецький топить у крові наших братів та сестер, підняв військо, яке хоче знову повернути в рабство козацьку душу. Богдан Хмельницький наказав нам розбити цього недоляшка, і ми завтра йдемо в похід далі на захід — помститися за невинно пролиту кров! Відрубаємо голови нашим гнобителям!.. — гнівно закликав полковник.
Тисячі воїнів загорланили йому у відповідь:
— Підемо, посічемо губителів землі нашої!.. Веди, полковнику! Не зганьбимо честі своєї!
Наступного дня вранці військо Івана Ганжі було готове до десятиденного походу заради визволення народу православного від насильства шляхти. Добре ставало на душі у Підлужного, коли бачив, що поряд із ним гарцює на коні його вірний друг Іван, і щиро вірив: разом вони непереможні.
Десятка на чолі з Макаром Пилипенком знову несла збоку сторожову охорону обозу. Рухались по Чорному шляху, і Андрій уперше бачив, до чого довели люд, який проживав у містечках поблизу цього шляху. Упродовж нього рідко зустрічали живих людей. Та вони, побачивши козаків на гарних конях, добре озброєних, уже не знали, радіти їм чи тікати подалі від їхніх очей. Обідрані та худі, немов скелети, люди подекуди виглядали зі своїх осель і боялися навіть наблизитися до козаків. Одне тільки, що дітвора досить сміливо підходила до козаків. Крокуючи поряд, малі задирали голови на вершників і просили: «Візьміть нас у козаки! Ми будемо бити ворогів, за Хмеля! Дайте нам тільки шаблі...» Дивлячись на них, Підлужний ледве стримував сльози і обіцяв взяти їх, як тільки повиростають. Те ж саме, напевне, відчували й інші козаки, бо не було чути ані жартів, ані сміху.
Коли до місця збору війська лишилося днів зо два шляху, після ради у полковника приїхав Макар і сказав, що завтра зі сходом сонця вони повинні зробити глибокий похід осторонь їхнього шляху, подивитись, що діється побіля Меджибожа та Чорного шляху. Під старшинство Макара Пилипенка прислали ще десяток козаків. Десятник належним чином оцінив їхню військову вправність.
Уранці вже двадцять воїнів козацького роз’їзду були готові вирушити на пошуки місцезнаходження польського війська Яреми Вишневецького. Четверо друзів були задоволені самостійним виїздом, і вони разом, в один ряд, виїхали зі стану.
Настрій в усіх був чудовий. Весело щебетали птахи, де-не-де перед козаками піднімалися з трави перепілки і понад самою землею відлітали убік, а потім стрімко падали у траву. У ці хвилини Підлужному здавалося, що ніякої війни немає, що він перебуває на своїй Присамарщині, їде на лови перепелів. Уже коли від’їхали далі, Макар розділив козаків на гурти, збільшено було й відстань, і тепер хлопці бачили тільки четвірку попереду та позаду себе. До обіду не зустріли нікого, навіть місцевих жителів.
Місцевість стала важкою для коней, і Макар, зібравши свій роз’їзд, вирішив зробити передих — для обіду та відпочинку коней. У різні боки розійшлися по два козаки, а решта зайнялися розпаленням двох вогнищ — для приготування варива.