Андрієві з Іваном випало стояти на варті після півночі, і вони, стриноживши коней, завалилися відпочивати головами один до одного. Опівночі їх розбудили хлопці, які провели свій час на варті, і вони, швидко отямившись, зайняли зручне місце для охорони товаришів, котрі відпочивали. Прилягли на відстані декількох сажнів один від одного, і кожен вслухався у нічне різноголосся. Одноманітні звуки причаровували дозорців, і коли голова Андрія падала на складені навхрест руки, Іван, глянувши у бік напарника, збадьорював його:
— Андрію, не спи, дивися, що там у тебе попереду перебігло! Чи не вовк часом?! — гукав Іван.
Підлужний також не лишався у боргу, і коли голова Івана нахилялася, намацував на землі камінець і кидав у бік товариша. Той, у свою чергу, сварився до Андрія кулаком.
Нарешті небо посвітлішало і навколо стало видно обриси дерев, навіть на віддалі, проте хлопці знали, що саме цей час є найнебезпечнішим для козаків, що дрімали. Охоронці вже забули про сон і вдивлялися в обриси вранішніх тіней, а легенький туманець по вибалках додавав химер ще не закінченій ночі.
Підлужний побачив віз, а вже потім почув його поскрипування. Той віз ніби коливався у вранішньому туманці та неспішно котився, запряжений двома круторогими волами.
— Іване, підіймай усіх, а я — на чатах, — прошепотів Андрій, підповзаючи до товариша.
Іван швидко зник у світанковому мареві, та через деякий час уже з’явився разом із заспаним Макаром, що хотів власними очима роздивитися, що ж то за люд рухається возами.
— Схоже, це мирні селяни. Та всі хлопці вже на ногах... Я вийду один, без шаблі та в оцьому потертому сіряку, яким уночі вкривався. Ви уважно спостерігайте, — розпорядився Пилипенко і, піднявши із землі якусь ломаку, пішов до возів, що рухалися назустріч.
Хлопці зарядили луки і сиділи тихо, поглядаючи, що діятиметься на шляху. Андрій побачив, як Макар підійшов до переднього воза і привітався, поклонившись візникові. Той, злізши з воза, про щось став говорити з Макаром, а він стояв та показував руками у різні боки, нібито заблукав. Нарешті вони про щось домовились, і Андрій побачив, як з воза Макарові подали ківш води, і він, уклонившись на знак вдячності, почвалав у той бік, звідки їхали вози.
Два вози швидко, без будь-якої шкоди для їхніх господарів, зникли з поля зору хлопців, а збоку виріс із-за пагорба Макар і швидко підійшов до хлопців.
— Це були втікачі від переслідувань Вишневецького... На возі — тільки домашні пожитки і провіант, та й дітлахи спали, — швидко відповів Макар на мовчазне запитання хлопців.
— Напевне, десятнику Макаре, вони не запідозрили, що ви — козак, ви ж бо таким сіромахою зробились, що і ми б водички дали, — пожартував Підлужний.
Пилипенко посміхнувся і відказав:
— Добре ж вам насміхатися з десятника... А от ми сьогодні маємо побіля Хмільника все видивитись і завтра вранці встигнути в Синявку, де нас чекатиме військо Ганжі.
Усі поспіхом поснідали та вирушили в дорогу. Макар наказав глядіти на всі очі, бо Ганжі цікаві найменші подробиці про події, які тут відбуваються. Макару і всім іншим пришилася до душі витівка з обшарпаним сіряком, і десятник наказав Павлові з Яремою одягтися якнайгірше, вимазати коней у багнюку, а зі зброї взяти лише пістолі та ножі.
— Будете їхати попереду нас, привертатимете до себе увагу. Ми на відстані приглядатимемо за вами, — наставляв Пилипенко.
Хлопці, замурзані, немов місяць не бачили води, поїхали попереду сажнів за триста.
Андрій з Іваном та Саньком увесь час стежили за тими, хто їхав попереду, і коли вдалині з’явилося з десяток вершників, що рухалися з Хмільника, хлопці непомітно наблизилися по узбіччю до своїх.
Підлужний здалеку побачив, що назустріч їдуть шляхетські вершники, це було помітно по конях та одягові. Коли порівнялися з ними, хлопці послужливо дали дорогу шляхтичам. Ті зневажливо поглядали на хлопів, а коли вже роз’їхались, один з них окликнув козаків:
— Звідки ви взялися, такі голодранці? Чи не козаки ви Хмелеві, що такі замурзані?
Треба було щось відповідати, а Павло мовчав, і от нарешті почули його голос:
— Та які ми козаки?.. У нас і шабель немає. Пограбували нас у дорозі, вертаємось без возів... Усе відібрали грабіжники лісові, ми ледве ноги винесли звідти!
Шляхтичі про щось порадились, і один з них крикнув уже навздогін хлопцям:
— Забирайтеся скоріше звідси, а то і без голів залишитеся, дуки задрипані.
У Підлужного відлягло від серця. Слава Господу, що так обійшлося, інакше треба було б встрявати у сутичку. Тоді їхня вилазка провалилася б. Два ворогуючих роз’їзди мирно роз’їхалися в різні боки, чим був задоволений Макар, бо через деякий час наздогнав їх і наказав Андрієві зупинити Павла з Яремою із в’їздом до лісу.
Швидко всі зібралися та вибрали, де густіший ліс і щоб подалі від шляху.
— Тепер чекатимете тут нас з Андрієм, а ми з ним у Хмільник на своїх двох підемо! — розпорядився Макар і наказав Андрієві одягнутися якнайгірше, а зі зброї взяти тільки ніж.
Андрій узяв дрантя з Павла і натягнув на себе. Підійшов до свого Орлика і погладив його шию:
— Тихо будь. Орлику, я скоро повернуся, — шепотів коневі на вухо.
У Хмільнику
По дорозі Макар розповів Андрієві їхню легенду. Мовляв, вони — батько й син, шукають роботу та житло, бо повсталі селяни спалили їхній шинок.
— Так ми з вами, пане Макаре, багатії, проте обідрані, — засміявся Андрій.
— Який ти тепер багатій? Тебе з дому вигнали, а майно спалили. Ти тепер сіромаха, безхатько! — уперто напучував Пилипенко.
— Та все зрозумів. Скажу так: при батькові у шинку стояв і як треба наливав, за що вони нас і спалили, усе забрали, злидарі!
— Досить, досить, угомонися, синку... Ти ба, як сподобалося бути шинкарем, — уже веселіше сказав Макар.
Показалися крайні хати Хмільника, і двоє вивідувачів безтурботно йшли вулицею, роздивляючись усе довкола.
Подекуди зустрічалися різні перехожі та поодинокі вершники, що не звертали на них жодної уваги. Побачивши гарний дерев’яний будинок з прибудовами для худоби та чималими загонами для овець, Макар постукав у ворота. З’явився дебелий дядько з батогом у руці та з неприязно гаркнув:
— Чого це ви у ворота барабаните, як у свої власні? Геть звідси, у самих немає чого їсти!
— Та ми не їсти просити, а заробітку шукаємо... Зігнали нас із місця голодранці, усе наше вдам пішло, — сумно промовив Макар, а Андрій тільки кивав головою та топтався на місці.
— Я добре рахувати вмію і «Отче наш» знаю, я роботящий і не дурний, як каже мій батько... — запричитав Андрій.
— Рахувати тобі ще зарано, а от роботу можу дати, та й батькові знайду заняття, — згодився хазяїн, вислухавши такі жалібні зізнання.
Зайшли на дворище. Дядько сказав, що його звуть Денисом, та й повів показувати їхню роботу. Зайшли до стайні, і Макар запитав, куди поділися його наймити. Дядько сердито махнув рукою, відповів, що всі подалися до Хмеля. Тоді Макар присів на колоду і запитав Дениса:
— А скажи, добрий господарю, скільки шляхетського війська у вашому містечку перебуває?
Той став задкувати од Макара та мовчки подибав до дверей стайні, але тут стояв з ножем у руці Андрій.
— Кажи, Денисе, розповідай... Ми якраз від Хмеля сюди й прийшли! — уже суворіше промовив Макар і також, відсмикнувши сорочку, показав господарю ножа за поясом.
— Та дідько вас знає, за кого ви. Ну та вже добре, скажу... Шляхта вийшла з міста ще вчора зранку, а тут залишились такі, що як на них цикнеш, то вони й у штани накладуть, — похмуро відповів Денис.
— Добре, що сам розповів, не хотілося тебе змушувати. Правда, синку? — Макар весело підморгнув Андрієві і піднявся з колоди.
Вийшовши з двору, Макар шепнув Денисові:
— Не треба нікому говорити про нас. А спитають сусіди, то відповідай, що якісь люди заходили у пошуках роботи.
Швидко пройшли вулицею і звернули на іншу. Побачили зубожілу хатинку зі здоровенною смерекою посеред дворища і сміливо зайшли у двір, бо й огорожі ніякої не було. Після окликів з хати виглянув якийсь кошлатий дядько, і в двір поза ним вискочили троє хлопчаків та, оточивши козаків, стали просити грошей.