— Добже, добже, розходимося!.. Ви не стріляйте! — почувся голос із того боку вибалка, і козаки, взявши коней за поводи, стали пішим ходом відступати.
— Добре ми їх постьобали, скажи, Андрію... — по дорозі в табір весь час говорив Санько, а в Підлужного на душі була якась невиразна туга, і він їхав мовчки, не звертаючи уваги на бадьорі приповідки Санька.
Тільки-но заїхали в табір, як усіх вразила звістка про загибель їхнього полковника Івана Ганжі — у поєдинку, на який він визвався після обіду. Козаки з полковникового почту розповідали, що поляки тепер часто викликалися на герці, і треба було йти комусь із іменитих козаків. От полковник і вирішив іти сам. Помер від отриманої смертельної рани на місці бою, і тепер усе було підготовлено до його похорон.
Козаки йшли з опущеними шапками повз труну Івана Ганжі. Ті, хто був із полковником усі ці буремні роки, схилялися на його схрещені руки та плакали.
Підлужний та інші козаки із сотні, що прибула з поля бою, також пройшли побіля труни з тілом полковника. Вдивляючись у застигле вольове лице Івана Ганжі, Андрій відчував у собі приплив нової сили та бажання битися за визволення своєї землі, доки рука триматиме шаблю...
Поки ще не зайшло сонце, треба було поховати славнозвісного полковника, і козаки з почту Івана Ганжі до кінця виконували свою повинність, несучи тіло крізь довжелезний живий прохід, який починався десь далеко внизу і закінчувався півколом на вершині пагорба, де було викопано могилу. Шістьох козаків з почту перед самою вершиною змінили козацькі чини, і серед них був сотник Петро Гусак, який проводжав в останню путь свого наставника.
Січовий священик прочитав молитву, і майже перед заходом сонця тіло опустили в могилу, а довжелезна козацька черга до настання темряви засипала її землею — пригоршнями рук та шапками. Десятка козаків Петра Гусака пройшла повз місце поховання, кинувши по декілька пригоршень землі, а Андрій, на мить зупинившись, коротко помолився за спасіння душі убієнного раба Божого Івана...
Спільно з буджаками
Ранок наступного дня почався з появи вістових та повідомлення про прихід довгоочікуваного татарського війська, яке розмістилося нижче по річці Іква, на лівому березі, неподалік відстану Максима Кривоноса. У козаків, яких тепер знову очолював Макар Пилипенко, повинності не змінилися: треба було виходити в поле пильнувати підступи до табору. Але цього разу до їхньої сотні прибули десятків зо три татарських вершників, разом із ними мали проводити вилазку в бік ворога.
Андрій відчув у душі невдоволення від одного вигляду вилицюватих пихатих ординців, які грайливо гарцювали перед козаками, чекаючи виходу в поле.
— Дідьки б їх похватали, гарцюють тут... Без них упораємось... — бурчав Санько, і всі схвально кивали головами.
Буджацькі татари трималися трохи окремішньо від сотні Петра Гусака, і їхні чванливість та зверхність зникли після виходу в поле, де невідомо, що тебе чекає зовсім поряд. Не забарився і польський роз’їзд, як тільки козацько-татарський загін віддалився від стану на три милі. Поляки, угледівши ворогів, швидко приготувалися до атаки, але, побачивши в козацькому загоні татар, трохи оговтались і стали повертати назад.
Тут Петро зрозумів, що поляки перебувають в якомусь сум’ятті, тож крикнув громовим голосом:
— Розтягніться ланцюгом, галопом... Праве крило з Макаром, бийте ляхів!
І підсилена сотня з гиканням та татарським кличем кинулась на ворожих вершників.
У польському роз’їзді почалася плутанина — одні виявляли готовність іти в атаку на Петрову сотню, інші розверталися, побачивши татар. У цей час до них підскочив об’єднаний загін та став кришити розгублених вершників.
Підлужний підстьобнув Орлика, і всі четверо друзів кинулись вперед на ворога. «За Ганжу! За полковника!» — то тут то там лунали голоси козаків, і шалені лють та ненависть оволоділи всіма атакуючими. Татарські вершники підтягнули ноги на стременах і дивовижним чорним клубком врізались у ряди польських драгунів. Звідти стали доноситися несамовиті крики степовиків та передсмертні зойки поляків.
Драгуни перед загрозою повного знищення відчайдушно оборонялися, і от уже козаки стали падати з розсіченими головами, а татари, не витримавши натиску приречених на смерть поляків, відступали. Петро узрів зміну бою не на свою користь і, щоб уникнути загибелі козаків, став кричати:
— Хлопці, залиште їх, відходимо!.. Нехай тікають до Заславського! Дідько з ними!
Андрій та його товариші ніяк не могли розчепитися з приреченими драгунами і продовжували махати шаблями, не даючи ворогам вийти із сутички. Санько не витримав і закричав на всю горлянку:
— За Ганжу! Покладемо їх тут! Бийте!
З новими силами четвірка відчайдухів насіла на драгунів. Двоє ляхів умить вилетіли із сідел, як мішки, а решта швидко повернули назад та кинулися навтьоки. Тут уже й Павло Година не витримав та засвистів навздогін, а козаки стали глумливо улюлюкати у спини поляків.
Козаки зібрали зброю своїх забитих товаришів та ще й польську. На двох драгунах були кольчуги та шоломи. Хлопці взяли й це, примовляючи: «Пробачте, пани ляхи, вони вам уже не потрібні! » У татар також були втрати, і вони, перекинувши через спини коней убитих, подалися у свій табір попереду козаків.
Повернулися козаки не запізно і з пошаною поховали вбитих товаришів.
— Щодня когось ховаємо. Учора — полковника, сьогодні — козацьких сіромах... — звертаючись до друзів, сумовито промовив Підлужний.
Уночі всіх тихо підняла варта, і весь стан Максима Кривоноса заворушився, мов мурашник. Козацьке військо готувалося до вирішальної битви з поляками, що стояли військовим табором у десяти верстах від козацького стану.
Сотня Петра Гусака тепер була підпорядкована полковнику Кривоносу, і козакам до початку бойових дій треба було здійснити розвідувальну вилазку в напрямку наступу головного війська.
Тільки-но сонечко показалося на сході, як Петро Гусак повів своїх у похід, але цього разу було ще більше татарських вершників і вони мали свого начальника — бея, старшого роками за Петра, з дуже крутим норовом. Татари знову йшли відокремлено від козаків, з лівого боку розтягнутого ланцюгом козацького загону. Петро оголосив, що при появі польських заслонів слід відразу атакувати їх та битися до підходу козацького або татарського підсилення. Відступати заборонив під страхом кари на смерть. «Оце так довоювалися... А якщо їх ціле військо? Вони ж нас зметуть...» — гомоніли поміж собою козаки, але знали, що вороття не буде, Гусак не жартуватиме...
Вище по річці Іква, там, де знаходився Пилявецький замок, у якому перебував Богдан Хмельницький, чулися безладні постріли гаківниць та пальба. Але пізніше пальба з гаківниць упорядкувалась та поступово влилася у загальний гул бою. Попереду з’явилися польські драгуни, приблизно в такому числі, як і розвідувальний загін Петра разом з татарською півсотнею. Місцевість була не зовсім придатною для стрімкої атаки на драгунів, і козацько-татарський загін став неспішно зближатися з поляками. Як лишилося сажнів сто, Петро щосили закричав:
— Бийте ляха! Рубайте!
Прискоривши хід коня, повів за собою інших.
Андрій також підганяв свого Орлика, і хлопці рівним ланцюгом зблизилися з ляхами лице в лице. Кожен вибирав собі супротивника в леті атаки, і Підлужний, напружившись, передбачав зближення з молодим драгуном, що також мчав на нього, викрикуючи щось на ходу. Андрій устиг першим нанести боковий удар. Шабля ввійшла кінцем леза у бік шляхтича, а Підлужний, не спиняючись, продовжив рух уперед, вибираючи наступну жертву для своєї шаблі.
Перед ним з’явився ще один вершник з піднятою вгору шаблею. Андрій, натягнувши повід Орлику, закрився від його зброї і, нахилившись поза шиєю коня, махнув шаблею збоку, в напрямку руху поляка. Знову його шабля полоснула поперек тіла ворожого вершника. Далі почалася якась товкучка. Підлужний чув, як позаду хрипіли коні козаків, що атакували, а попереду було видно лише яскравий драгунський колір рожевих нагрудників. Андрій зрозумів, що тепер його життя залежить від випадковості. Треба було відчайдушно боротися. Краєм ока побачив, як поряд б’ється Санько, ставши в сідлі ледве не на повен зріст, і рука його сама знала, що треба робити. Почувся голос Петра: