— Вибивайте ляське сім’я, кришіть, братчики!
Напруга бою зростала. Було чути бойові вигуки драгунів, передсмертні крики поляків та козаків: «Матка Боска!» «Прощавайте, хлопці, не піддавайтесь!..» Тріщали черепи, кістки, дзвеніло залізо, коні під вершниками, затиснуті крупами інших коней, ставали дибки, ніби хотіли вирватися з цього пекла.
— За віру вмираю! — почувся зовсім поруч вигук козака Степана, який нещодавно прибув до сотні.
Підлужний бачив, як ворожа шабля опустилась на шию козака, і він повалився під коня.
Андрій, ніби опам’ятавшись від якогось марення, з новою силою почав битися з драгуном, що був у кольчузі та шоломі, прикрашеному золотавими бляхами. «Ох, Орлику, трапився нам клятий ворог, такого дістати нелегко», — промелькнула в голові Андрія думка, коли він побачив перед собою цього статного вершника. Поляк жваво вступив у двобій з Андрієм, побачивши перед собою зовсім молодого козака, якого, напевне, можна легко перемогти. Довга шабля миттєво пронеслась над головою Підлужного, і він побачив задоволену гримасу на пещеному обличчі ворога. Та поки рука поляка поверталася для другого удару, Андрій зробив випад і вдарив по руці вище рукояті шаблі. Рукав кольчуги захистив, і поляк перехопив шаблю другою рукою.
Довга драгунська шабля тепер не так спритно літала перед очима Андрія, і він, відбиваючи удари, видивлявся, куди можна найдошкульніше вдарити ворога. І от при черговому промаху драгуна Андрій, нахилившись до черева Орлика, вдарив ворога по нозі. Коли той схилився у бік пораненої ноги, Андрій перехопив шаблю та рубанув по його шиї збоку. Шабля знайшла слабке місце в кольчузі, і кров бризнула цівкою, ледве не діставши Андрія. Польський драгун випустив з рук шаблю і, схопившись за шию, повалився з коня.
У цю мить почулися переможні крики татар, і ворожі вершники, захвилювавшись, стали один по одному виходити з бою. «Додамо, хлопці! Натискай, добивай!» — звідусіль чулися викрики козаків. Нарешті опір драгунів було зломлено, і вони, примудряючись розвернутись у такій тисняві, виходили з бою та чимдуж мчали до свого табору.
— Переслідувати не будемо! Назад! — чулися голоси козацьких десятників, і ті, хто встиг погнатися за втікачами, мерщій поверталися.
Знову треба було збирати забитих товаришів, і, спішившись, козаки клали тіла на своїх та ще й чужих коней, яких ловили у степу. Закривавлені друзі також ходили поміж людськими тілами.
Тому, хто був живий, перев’язували рани, а мертвим уже починали копати могили.
— Багато цього разу братчиків полягло, — промовив Петро, коли хлопці переносили тіла забитих.
Швидко справили обряд над неглибокою могилою, і Петро Гусак оголосив, що у цей день відпочинку не буде: разом із військом, що наступає, вони братимуть ворожий стан, а хто поранений, поїде до табору.
Під’їхав татарський загін, в якому також поменшало вершників, а поміж ними сиділи на конях зв’язані до десятка польських драгунів, уже без шоломів та кольчуг.
— Диви, вже обідрали, як з вовків шкуру, — вирвалось у Санька.
Андрій, подивившись у той бік, додав:
— Татари свого не проґавлять, їм потрібен ясир... Не поталанило ляхам.
Швидко відправили поранених. Та й татари, радіючи з наживи, також частину своїх відправили з ясиром, а тоді подалися вперед, до стану ворога.
Чим ближче до польського стану, тим відчутніше лунав гуркіт битви під Пилявецьким замком. Попереду з’явився чималий загін польських вершників, і Петро Гусак закричав:
— Повертайся, галопом назад!
Його клич повторили десятники, і всі, швидко розвернувшись, кинулися тікати від польських драгунів.
— Від такого війська не гріх і втекти! — кричав на лету Підлужний.
Його друзі весело відповідали, улюлюкаючи зі сміхом:
— Рятуємо, Андрію, свої шкури! Вони нам знадобляться! Не відставай!
Десь через дві версти зустріли своїх: їхав до бою передовий загін Кривоноса.
— Куди це ви поспішаєте? — почулося сміхотливе запитання з перших рядів.
Змішана козацько-татарська сотня Петра Гусака зупинилась, і Петро крикнув до своїх:
— Звільнимо дорогу наступаючим... Усім швидко згуртуватися — до ліска, що праворуч!
Козаки повернули у той бік і зупинилися на краю ліска, що тягнувся вздовж якоїсь улоговини.
— Тепер, хлопці, нашу справу майже зроблено. Відпочинемо, а там — що Бог дасть, — говорив Петро, походжаючи з конем на поводі поміж козаками.
Під’їхали татари, і їхній головний сказав, що відбувають у розташування Адлаєт-мурзи. Петро привітно помахав рукою, прощаючись з ними.
Хлопці підійшли до Підлужного. Іван, кивнувши у бік татар, промовив:
— Хай воюють самі... Нам і без них добре.
Почулися вигуки, що час уже їсти, і четвірка друзів, зібравшись докупи, діставала з мішків припаси. Коли поїли, Андрій схвильовано мовив:
— Добре було б напоїти коней... До вечора ще далеко, може, доведеться рубатися...
Чимало козаків, взявши міхи для води, вже спускалися у лощину, сподіваючись десь унизу знайти струмок або озерце з водою. Вода була в улоговині, і, напоївши коней, козаки сиділи, прислухалися до відголосків битви, що відбувалася зовсім недалеко. Раптом хлопці почули вигуки дозорців, що були на якійсь відстані від загону: «Татари йдуть!»
Усі стали ловити своїх коней, які вже мирно паслися на узліссі. Кінь Андрія був зовсім близько, і коли хазяїн тихо присвиснув, Орлик хутко підбіг і опустив шию, немов запрошував Андрія залізти в сідло.
Перед битвою
За якусь мить козаки були готові до всіх несподіванок, але чорна татарська орда неспішно йшла хмарою не у бік відголосу битви, а західніше, не звертаючи ніякої уваги на сотню Петра Гусака. «Мабуть, в обхід пішли», — подумав Андрій, поглядаючи на напружені вилицюваті обличчя татарських вершників.
— До біса цієї татарви! — почув голос Санька, який стояв поруч із ним, поглядаючи на своїх колишніх ворогів.
— Йдуть добивати поляків... Мабуть, наша бере. Їх завжди кличуть, як треба добивати поляка... За допомогу треба Богданові розраховуватися з ними, — додав Макар, що саме під’їхав до хлопців.
Наближався вечір, і сотня, яка так і лишилась забутою до кінця дня, стала влаштовуватись на нічліг, знайшовши зручне місце — на випадок нападу ворога. Коней залишили у невеликій балці, прикритій ліском та пагорбами.
Ближче до ночі дозорні побачили вози з пораненими, які довгою валкою прямували з-під Пилявецького замку. Свідки бою розповіли, що поляки програють, але тримаються, і завтрашній день вирішить, чия візьме.
— Отже, ми завтра будемо потрібні... Добре відпочивайте, хлопці, — підвів риску подіям Петро і, розставивши варту, влаштувався на ніч побіля своєї колишньої десятки.
Виставили посилену варту, і після півночі Андрій, Іван, Санько та Павло, осідлавши коней, пустились об’їжджати місцевість навколо козацького табору. Десь глибокої ночі до слуху донісся різнобій гуркоту гармат, і звідти в їхній бік перелітали птахи, з шелестом розсікаючи повітря, відчувалася метушня нічних звірів, які втікали подалі.
Павло Година, зіскочивши з коня, припав вухом до землі, став дослухатися до далеких відголосків. Довго ходив у пошуках потрібного місця, а потім стурбовано мовив:
— Хлопці, я чую важкий гул від пересування цілого війська... Куди йдуть, важко збагнути.
Санько був старшим у дозорі. Він наказав Підлужному будити сотенного Петра і сповістити про рух ворожого війська. Андрій махнув хлопцям на знак згоди і зник у темряві у напрямку своєї сотні. Швидко знайшов своїх і, прив’язавши коня, підійшов до воза, де відпочивав сотник.
— Пане сотенний, вставайте! Це я, Андрій! — говорив схвильовано, розтормошуючи Петра.
Нарешті сотник прокинувся. Схопившись за зброю, піднявся з солом’яної підстилки, накритої кінською попоною.