Ці та інші «захисники» Речі Посполитої, зібравшись на війну, тягнули за собою на возах предмети розкоші та одягу, дорогий посуд, по декілька десятків слуг, рідкісні напої, а для задоволення інших пристрастей в обозі було декілька тисяч жінок, щедрих на втіхи під зіркою Церери. Унаслідок програшу цієї битви у поляків було захоплено трофеїв на суму близько семи мільйонів злотих, самих лише гармат було близько ста штук, а возів — кілька десятків тисяч. Страх близького розгрому охопив усю Польщу, ніколи вона ще не була так близько від загибелі.
Здобута Хмельницьким перемога утвердила його як талановитого полководця, показала високу військову майстерність української кінноти, вдалу взаємодію родів військ, у даному випадку — вміле використання артилерії, пішого війська та найманої татарської кінноти. Треба ще доповнити таланти Хмельницького вмінням психологічно впливати на ворога залякуванням та дезінформацією при веденні постійної розвідки. При цьому гетьман ще проводив міжнародні переговори, аби не допустити підтримки Польщі московським царем та литовським князем. За деякими джерелами також існують відомості про переговори з Портою (Османською імперією) та трансільванським князем Дьордем Ракоці, щоб у разі непередбачуваних обставин заручитися їхньою підтримкою. У той час, можливо, і була помилка Богдана в тому, що він не двинув свої війська на Варшаву, як про те намовляло багато з його полководців, але це було його рішення, зважуючи на всі події, що відбувалися.
Далі на захід
Ніч після битви минула спокійно, а зранку, опісля сніданку, було отримано розпорядження Максима Кривоноса готуватися до походу на Захід. Поміж козаками пройшла чутка про поранення Кривоноса у груди і тяжкий його стан, а також про те, що Хмельницький не задоволений діями його війська при захопленні містечок та сіл. Сотники стали погрожувати розправою на смерть тим, хто грабуватиме населення та чинитиме свавілля.
Петро Гусак перед обідом зібрав свою сотню і довів до відома козаків усі заборони при просуванні війська на захід:
— Кожен, хто пограбує, зґвалтує або займеться побором, буде забитий киями!
Четвірка друзів ніколи не чинила насильства над місцевим людом, тож, як і більшість козаків, підтримала свого сотника. Полонених забрали у них з табору для передачі десь аж під Білу Церкву, і козаки без жалю дивились, як поляків повели з обозом на схід.
До вечора сотня була вже напоготові, щоб уранці вирушити в похід на Старокостянтинів, де ще були залишки ляського війська та німецьких найманців.
З табору вийшли, як зійшло сонце. Сотня Гусака була в охороні правого боку рухомого стану. По дорозі на Старокостянтинів усюди виднілися сліди втечі польського війська. Валялися перевернуті вози, а подекуди — багаті карети. Тіла вбитих були ще не прибрані і лежали майже оголені, не прикриті нічим. Тут уже літало вороння, яке шматувало тіла, залишені неприкопаними, та туші забитих коней.
Навкруги було видно сліди страхітливої поразки польського війська. На якійсь відстані від дороги, де їхала сотня Петра Гусака, інколи виднілись сліди розправи татар із польськими обозними та жінками, які супроводжували ляське військо. Тут лежали порубані чоловіки, жінки і декілька татар, котрі, напевне, потрапили під кулі тих, хто захищався. Майно та одяг були забрані, і їхні тіла чекали або дикого звіра, або ж поховання — можливо, хтось вириє могилу. Важко було на це все дивитися, але чим далі вони відходили від Пилявців, тим менше було слідів втечі. Де-не-де хлопці, перебуваючи в сторожі, помічали постаті людей, які слідкували за ними. Почувши вигуки козаків, ті ховалися в кущах та яругах.
Задовго до вечора військо Максима Кривоноса зупинилося неподалік від річки Случ і, виставивши вози та сторожові дозори, почало влаштовуватися на ніч. Давши своїм трохи часу на відпочинок, Петро Гусак відібрав з півсотні козаків, і вони попрямували до міста для виявлення ворожих залог. Побіля міста вже кружляли татарські вершники та декілька козацьких роз’їздів. При наближенні забахкали рушниці зі стін замку і кулі поранили кількох вершників.
— Не наближатися! Об’їдемо, роздивимось, та й годі!.. — гукнув Петро.
— Побачити б хоч одного того німчуру, я б із ним зійшовся... — з гумором промовив Санько Голота, а Павло шпигнув його:
— Та поки скакатимеш на нього, він і голову відстрелить!..
Усі стали кепкувати із Санька.
Німецьке сало
Уранці пішли на приступ міста, і коли піші козаки почали брати його в облогу, верхові роз’їзди чатували передмістя. Німці добре трималися. День був уже на спаді, а містом ніяк не вдавалося заволодіти. Ще сонечко світило яскраво, як військо Кривоноса почало відходити від міста і готуватися до завтрашнього приступу. Уночі треба було перекрити дороги з міста — на випадок відступу польсько-німецького війська, і, повечерявши, сотня виїхала чатувати виїзні шляхи. Домовилися про взаємодію з іншими роз’їздами. Попереду їхала сотня Гурія, знайомого Петру ще по Січі, і це додавало впевненості козакам: сподівалися, що ніч пройде безпечно для них.
Осіння ніч кінця вересня була темною та прохолодною, а розпалювати вогнища заборонили, тому і снувала сотня неподалік від міста, зігріваючись на спинах коней. Десь опівночі невгамовний Санько захотів спішитись ради своєї потреби, і хлопці чекали його, поглядаючи у той бік, де розчинялися у пітьмі останні вершники з їхньої сотні. Та от із кущів почулася якась метушня, донісся ледве чутний вигук Санька:
— Хлопці, рятуйте...
Зараз же Павло свиснув своїм, і козаки, зістрибнувши з коней, стали продиратися в кущі. Побачили у темряві декілька людських силуетів, які нахилилися, пораючись побіля захопленого Санька. Пролунали постріли, і Андрій відчув, як обпекло його шию. Зопалу не відчував болю і, вихопивши шаблю, рубонув по темній постаті. Його друзі вже також устигли розправитися з нічними лиходіями, а ті, котрі в’язали Санька, побачивши, що їхні справи кепські, піднялися з землі та здалися.
Санько лежав мовчки, і Андрій відразу кинувся до нього. Коли витяг з його рота віхоть, той іще мовчав. Та от покропили на нього водою, і Санько застогнав, подаючи ознаки життя. Побіля них уже було з десяток козаків, і вони, взявши Санька на руки, прив’язали його до сідла. Усю четвірку друзів Петро відрядив до свого стану, давши їм іще для супроводу десятку козаків. Дісталися успішно і, залишивши Санька у наметі козацького знахаря, пішли до себе.
Уранці табір Кривоноса загув, немов бджолиний вулик, знову всі готувалися до приступу міста. Тільки хлопці розплющили очі, як побачили Санька з перев’язаною головою, який, сяючи від усмішки, стояв перед ними.
— Здорові були, рятівники мої! Я вас зараз підгодую! — примовляв Санько, нарізаючи всім по доброму шматку німецького сала.
— Тобі вчора німці сала дали чи по голові? — весело запитав Андрій, беручи кусень загреби з салом на ньому з рук Санька.
— Та ні, хлопці, це Петро Гусак мені видав сало як потерпілому від німецьких найманців! Сало це в них забрали! — голосно промовив Санько.
— Чого ти кричиш зранку? Ми ж не глухі... — сердито сказав Іван.
— Та, може, я став глухуватим... Мене ж добряче огріли по голові, — зізнався Санько і, глянувши на Підлужного, додав: — Та і в Андрія он шия перемотана...
Андрій нічого не відповів, а тільки махнув рукою — мовляв, подряпина.
— Так ти ж сам мріяв зійтися з ними!.. От і зійшовся... — сказав насмішкувато Павло, і всі пригадали вчорашні погрози Санька у бік німецьких стрільців.
— Годі вже глузувати з мене! Якби не я, то не їли б ви цього німецького сала. А я його головою заробив! — примирливо промовив Санько, і друзі відчепилися, наминаючи його гостинець.