— Щось намічає Петро! Мабуть, якусь халепу ляхам! — весело говорив Павло, радіючи з того, що і його залишили з трьома друзями, а він уже себе покаже.
Під Збаражем уже давно йшов бій, а верхові сагайдакери тільки-но виїхали зі стану. Коли Петро роздав мішечки із селітровим гнітом, їм стало все зрозуміло. Зупинилися на березі річки Гнізни і передали коней обозним. Спішившись, стали наближатися до передніх лав атакуючих..
Пилипенко був із ними за старшого і зумів провести своїх хлопців так, що пострілів з вежі по них майже не було.
— Отож, слухайте мене, хлопці... Скоро почнуть брати приступом фортецю, а ви перед цим маєте засипати ляхів стрілами із вогняним гнітом, а коли закінчаться — бийте звичайними стрілами по бійницях, — намовляв Макар.
Андрій, Іван та Павло з Саньком, обвішавшись гілками дерев з пожовклим листям, стали потроху просуватися ближче до фортеці. Коли вже легко можна було влучити в отвори, з яких вели рушничний вогонь захисники фортеці, хлопці, прилаштувавшись до стрілянини, за сигналами Макара стали засипати отвори стрілами. Звідти зараз же зменшилась кількість пострілів і почулися крики поляків, у яких влучали стріли з вогняним ґнотом.
Захисники вежі не встигали прицілитися з бійниць, як були вражені стрілами. Чулися войовничі крики тих, хто нападав, і зараз же на стіни стали дертися по драбинах та мотузках десятки повстанців.
Поки вони лізли на стіни, з вежі не могли стріляти. Уже зо два десятки нападаючих встигли опинитися на стінах, коли у хлопців закінчилися стріли. Макар Пилипенко крикнув своїм сагайдакерам, щоб відійшли від вежі, але справу було зроблено, їм було видно, як на стіні вже з’явилося чимало своїх, і бій закипів усередині фортеці.
— Так, хлопці, негайно до коней... Ми ще знадобимося, якщо ляхи стануть утікати звідси, — голосно кричав Макар і підганяв хлопців до постою коней.
Дісталися швидко, мабуть, завдяки Макаровим стусанам, якими він «нагороджував» відсталих. Не зволікаючи, сіли на коней, і Макар Пилипенко повів своїх до сотні Петра. Знайшли місце броду і перейшли на протилежний бік річки, не злазячи з коней.
Не вдалося знайти сотню Петра, бо тут була суцільна плутанина. У одному місці на повстанців насідали ляхи, яким удалося вирватися із замку, а неподалік перемагали татари, крутячись навколо декількох сотень польських вояків, які шалено відбивалися.
Макар, побачивши, що чималий загін вершників пробивається через піших повстанців і ті от-от поступляться, крикнув своїм:
— Хлопці, рубай ляхів! На головного разом вдаримо!
Козаки зрозуміли Макара. Не встигли драгуни вирватись, як були вражені козаками боковим нападом. Заметалися ляхи від несподіванки і звернули в інший бік, щоб вирватись, але загін татар, відірвавшись від свого чамбулу, накинувся на цей гурт польських драгунів. Не хотіли так легко здавати своє життя драгуни, тож і зав’язалася смертельна рубка. Сили на цей час були рівними, і з обох сторін стали падати вбиті вершники.
Макар Пилипенко кричав на своїх несамовитим голосом:
— Гуртом, гуртом! Не розтягуйтесь, коліть!
Не одного драгуна вже повалив він на землю своєю важкою рукою.
Андрій з Іваном билися поруч, і обом вдавалося вправно відбивати удари довгих шабель та наносити самим. У них на рахунку вже було по одному ворогу. Ці драгуни таки були досить вправними і чинили несамовитий опір. З лівого боку закричав Павло, на якого накинулися двоє вершників і от-от могли б прикінчити. Іван, зрозумівши, що не встигнуть із допомогою, вихопив ніж і з силою кинув у найближчого до себе драгуна. Ніж поцілив у шию ворога, і той беззвучно звалився на землю. А тут уже й Павло зумів зачепити шаблею ляха по руці, і той, випустивши зброю, нахилився до шиї коня.
Войовничі драгуни також поклали чимало козаків і тільки тоді, як звідкілясь з’явилися на поміч нові козацькі загони, стали кидати зброю. Закляті драгуни рубалися, поки їхні голови або руки не відлітали геть, але життя своє віддавали за дорого — на полі лежало чимало порубаних козаків та ординців. Не хотілося полякам іти на аркані у полон, і багато хто з ординців, що прагнули захопити ясир, заплатили за це своєю головою. Загнані в глухий кут драгуни рубали ординців, як капусту, і от нарешті татарський ага почав щось кричати на своїх вояків, а ті стали усуватися від сутички і прожогом відскакувати від поляків.
Десятків зо два драгунів збилися в коло і стояли, готові відбити напад татар, але тут підскочила ватага ординців з луками і, ставши півколом, вони стали вибивати стрілами драгунів. Стріли безжально впивалися в тіла польських вершників, і вони сипалися з коней, немов важкі снопи, з прокльонами в бік татар та викриками: «Хай жиє Річ Посполита!»
За короткий проміжок часу з ними було покінчено, а козаки безмовно стояли та дивилися на це побоїще, і тільки Підлужний, порушивши мовчання, голосно сказав:
— Гарно померли, але ж не за свою землю, а на нашій!..
— Гарно, якби за свою... Тоді їм і вклонитися було б не гріх! — підтримав його Макар і крикнув усім, щоб збиралися біля нього.
Швидко спішились і пішли відшукувати забитих своїх хлопців та носити в ярок, який слугуватиме могилою. Татари також збирали своїх, стягуючи до неглибокого рівчака. Деякі з них ходили, витягуючи свої стріли із забитих поляків, розживалися їхньою зброєю, а хто з драгунів ще стогнав від ран — добивали, колючи шаблею у груди. Макар дав наказ також забрати зброю в драгунів, які загинули від козацької руки, та позабирати шаблі полеглих товаришів. Андрій виловив двох козацьких коней і привів до своїх, прив’язаних за вуздечки до дерева. Побачив Івана Ярового, який мовчки витирав від крові ніж.
— Облиш, Іване, сумувати... Ти цим ножем Павлові життя врятував! — звернувся до нього Андрій і, щоби хоч якось підтримати, поплескав по спині рукою.
Могилу викопали неглибоку, і тіла товаришів поклали рядком на дно — один на одного. Макар став читати заупокійну молитву, а Андрій і декілька товаришів обмили обличчя забитих, підспівуючи: «Упокой, Господи, душі померлих рабів твоїх, наглою смертю убієнних...» Після обряду Павло підійшов до Івана і, обнявши, зі сльозами на очах звернувся до нього:
— Іване, брате, дякую тобі... Якби не ти... Борг за мною.
Зі Збаража і фортеці вже майже ніхто не втікав, а якщо з’являлися купки городян чи поодиноких вершників, то татари з улюлюканням доганяли їх і, накидаючи на ходу зашморг, брали живцем. Коли втікачі бачили козаків і татар, то вперто тікали від степовиків, а потрапивши до козаків, благально просили: «Проше пана на вашу милість, заради Матки Боски...» Козаки із задоволенням приймали втікачів і клали їх обличчям до землі в одному місці, а татари, упустивши здобич, кричали у козацький бік: «Шайтан козак, мій ясир!» Хлопці тільки посміхалися на ці викрики та привітно махали руками на знак приязні.
День добігав кінця, і залишки Макарового загону зібралися до свого стану, ведучи поперед себе до сотні полонених вояків та втікачів із міста, в основному євреїв та заможних міщан. У стані вже приготували гарячу тетерю, на яку накинулись зголоднілі козаки, а Макар та його хлопці тим часом передали полонених під опіку обозних та охоронців стану. Стомлені козаки Макара швидко відокремили вояків від простих людей і, нашвидку помившись холодною водою, накинулись на гарячу їжу.
Наступного ранку Петро Гусак зібрав сотню і, перелічивши живих після Збаразької битви, оголосив один день перепочинку, а потім збирання у похід на Львів. Козаки виловили після вчорашньої сутички майже всіх коней і були раді, коли до них прийшли з пішого війська вояки, які зналися на конях або втратили їх на полі бою. Швидко познайомилися, і вже у Макаровій десятці було з половину нових вершників. Хлопці попалися бувалі, били вже ординців, а ляхів знали ще з-під Жовтих Вод. Особливо підійшли четвірці друзів Степан Кулібаба і вправний до всього Микола Заброда, який в останньому бою втратив двох коней, а сам відбувся легкою подряпиною.
Під вечір прийшов Петро зі звісткою про завтрашній похід на Львів через Броди. У цьому місці ще засіли ляхи, і треба було їх звідти викурити.