Санько все ще лежав на землі, потроху приходячи до тями від несподівано стрімкого спуску. Удар чоботом під бік примусив остаточно отямитися, і Санько став підводитися, дикувато поглядаючи на татар.
— Чому на мене накинулися? Я — вільний чинбар, — ледве видавив зі своїх вуст, на що татари тільки розсміялися.
Швидко зняли з його тіла зашморг і, перев’язавши руки сиром’ятиною, погнали назустріч своїм. Санько майже біг, спотикаючись об каміння, і ось він, віддихуючись від бігу, вже стояв перед мурзою. Підійшов товмач, і мурза став ставити запитання, які Санько Голота і так добре розумів. Проте, послухавши уважно, обдумував, як відповідати, зумисне видаючи себе за тугодума.
— Ти звідки тут узявся і куди йдеш? — запитав мурза, постукуючи канчуком по червоній халяві чобота.
Санько відповідав неспішно, але в лад, і тоді мурза піднявся зі своєї похідної, гарно оздобленої білої овечої шкури і так сіконув канчуком по нагнутій спині Санька, що той аж випрямився, задравши голову, а коли вдарив іще раз, у хлопця аж дух перехопило і він тільки застогнав від шаленого болю.
— А це тобі наука... Як б’ють, то не підіймай голову, собако! — рявкнув мурза і показав своїм, щоб його повели нанизати на палі як полоненого. Не встиг він упасти в ноги мурзі, щоб відпустили, як уже добрячі стусани не дали йому й рота розкрити. Прив’язали поряд з якимось уже немолодим монахом. Той поглянув на нього і головою перехрестив Санька.
— На все воля Божа, чоловіче, — тихо і покірливо промовив монах.
Під ляскотіння батогів і крики ординців бранці рушили далі, клянучи своїх охоронців, які з радісним виглядом шмагали по людських тілах, не вибираючи, чи жінка це, чи чоловік, чи дитина... Тільки по зойках і плачу можна було здогадатися, хто постраждав від батога.
Санько, опинившись у череді бранців, швидко пригадав, як його ще зовсім юним полонили і так само, відірвавши від матері, вели під ляскання батогів у степ широкий. Жагуча ненависть підіймала хлопцеві груди, і він видавив із себе, щоб не заплакати, такий душевний стогін, що монах злякано відсторонився вбік.
— Не варто так побиватися, ми ще на своїй землі... Може, Бог нам допоможе звільнитися, — привітно звернувся до нього монах, і додав: — Мене звати Никодимом, а в миру я був Миколою. Давно це було... Тепер я слуга Божий.
— А я — Санько Голота... Нікого в мене немає. Ще з малолітства чинбарюю, батько навчив, — повідомив хлопець.
Деякий час ішли мовчки, долаючи крутий гребінь шляху, і Санько, вибравшись нагору, оглянувся назад та порахував кількість татар, які охороняли полонених. Запримітив, що мурза весь час їде поряд з якимось молодим вершником, також вбраним у багатий одяг, і вони весело перемовляються поміж собою. Більше таких, гарно вбраних ординців не було, і Санько зрозумів, що при здійсненні козацького задуму ці мурзи і вирішать долю полону в обмін на своє життя.
Видіння Никодима
Наближався вечір, і ординці сердито підганяли бранців, мабуть, намітивши десь попереду нічліг. Удалині, пообіч шляху, показалася непримітна лощинка, і всіх стали зганяти туди. Здійнявши ґвалт, ординці оскаженіло підганяли юрбу полонених до неї.
— Заб’ють людей, бусурмани прокляті! — гнівно промовив Санько, а Никодим підтримав його:
— І на них буде Божа кара за зло і гріхи їхні!
Нарешті люди опинилися в оточенні своїх поневолювачів у лощині. Татари стали розв’язувати руки бранцям і кидали кожному по шматку м’яса. Залишали й невеликі міхури з водою, на яку в першу чергу накинулися люди. Жінки передусім потурбувалися про своїх дітей, омиваючи їхні припухлі ноги та лиця. Коли діти вже жували м’ясо, самі вгамовували спрагу та вмивалися.
Санько з отцем Никодимом також умилися і, перехрестившись, стали куштувати нехитру татарську їжу. Санько, відкусивши шматок незрозуміло якого м’яса, не зміг проковтнути і, нахилившись, виплюнув його на землю.
— Ти поїж, синку, кращого тут не буде, а без їжі пропадеш... — порадив Никодим.
— Я хочу вам, отче, сказати, що не думаю тут довго бути, — тихо промовив Санько, притиснувшись ближче до Никодима.
Отець Никодим подивився на нього і став розповідати, як він потрапив сюди. Санько слухав, а сам роздивлявся навкруги, бажаючи визначити, де розіб’ють намет для мурзи, де на ніч посідали залогою дозорці, скільки охоронців біля намету мурзи та його супутника. З’ясувавши, як охороняється табір, Санько став уважніше слухати отця Никодима, а чим далі той розповідав, тим Санька все більше дивувала його оповідь. Усі стали з цікавістю прислухатися до розмови про дивовижні події і ближче підсувалися до Никодима з Саньком.
Отець Никодим був монахом Почаївського монастиря, що знаходиться недалеко звідси. Він, відданий своєму чернечому послуху, ходив по навколишніх селах, а іноді й набагато далі, проповідував православну віру Христову. Брав із собою лише Євангеліє та пускався у мандри, живучи тим, що Бог пошле. Так проминуло багато років, і на віру християнську він навернув багато людських заблукалих душ.
От одного разу під час таких мандрів заради віри Христової він дійшов майже під Луцьк. Коли ніч застала його поза селами, влаштувався спати в копиці запашного сіна, і оскільки його здолала втома, швидко задрімав. Раптово прокинувшись, побачив напроти себе сяюче світло, а в сяйві стояла Матір Божа Почаївська і, простягнувши вперед руки, немовби звала його до себе. Через якусь мить видіння зникло, але він відчув у собі таку силу, немовби відпочивав усю ніч. Ні про який сон не хотілося думати, і отець Никодим, вибравшись з-під сіна, вирішив повертати назад до Почаївського монастиря. У ті дні місяця на небі не було видно, проте дорогу отець Никодим бачив, неначе вдень, і сміливо прямував, не боячись звірів.
Сонце застало його вже далеко від місця нічного перепочинку, і він, не зупиняючись, пройшов до самісінького обіду без води і крихти хліба в роті. Нарешті, відчувши втому, сів перепочити і вперше за цей день, попивши води, подумав, що добре було б з’їсти шматочок хліба. Раптом на дорозі заскрипіло декілька возів, і отець Никодим побачив, що то їхали люди з наваленими як заманеться домашніми речами. Він вийшов на шлях та привітався з подорожніми, а люди зупинились і, зійшовши з возів, чемно припали до його руки.
— Благословіть, отче, помоліться, щоб згинули вороги, які насіли на наш край! — стривожено просили люди і, стаючи на коліна, плакали й молилися, підіймаючи руки до неба.
— Що сталося, люди? Розповідайте про свою біду, — заспокійливо говорив отець Никодим, кладучи свою правицю на голови тим, хто стояв на колінах.
— Біда прийшла в наші краї. Татарви навалило, як мух... Обсіли села, хапають усіх придатних до полону, а решту забивають на смерть, — видавив із себе чоловік, що був у гурті за старшого. — Ми якимось Божим промислом вирвались із села і вже на шляху знайшли одне одного, от разом і втікаємо подалі від супостата кровожерливого.
— Та це ще і не зовсім біда... — додала його дружина. — Усі кажуть, що обсіла татарва Почаївський монастир, і вдень і вночі рвуться до нього, щоб зруйнувати нашу святиню і обитель Матері Божої.
Отець Никодим, як зачув таку звістку, похолонув увесь і від хвилювання затрусився всім тілом. Йому стало зрозумілим і видіння Почаївської Божої Матері, і її руки, що були простягнуті до нього... Він благословив утікачів на спасіння і, наказавши їм молитися за Почаївську обитель Божої Матері, став збиратися в дорогу. Миряни дали йому хліба, сиру, міх із водою і слізно побажали благословенної дороги до Почаївської обителі.
Відкусивши декілька разів затверділого хліба, отець Никодим знову відчув у собі прилив сили і, перехрестивши людей, негайно вирушив у дорогу. Ноги самі несли в рідну обитель, і до вечора він устиг перейти через річку Ікву в нижній течії, а з настанням темряви зупинився ночувати під Дубном. У домівки не просився, відпочивав у якомусь сіннику, щоб якнайшвидше продовжити свій шлях далі, на південь. Передсвітанком прокинувся від холоду і, швидко з’ївши шматок хліба з водою, вибрався із сінника та продовжив свій шлях.