Дорога від Дубна на південь була натоптаною, і до настання ранку він дійшов майже до Кременця. У місті орудували татари, бо було чути страхітливі людські викрики, і чорні дими пожеж тягнули свої хвости у бік Почаєва. Отець Никодим вирішив обійти Кременець збоку, тож став пробиратися через чагарники, лісочки у бік Почаївського монастиря. Тут знову перейшов річку Ікву. Це вже були добре знайомі місця, і він ішов далі знайомим шляхом.
Сонце піднялося і на рівних місцинах пригрівало лівий бік мандрівника та додавало наснаги. Він вийшов на галявину, з якої було видно монастир, що велично стояв серед перелісків і кам’янистих височин. Відчуваючи поблизу небезпеку, отець Никодим обережно пробирався до монастиря з півночі, де підступи були більш пологими.
Невдовзі до нього стали долинати крики ординців, а згодом Никодим побачив, як вони довгим ланцюгом скакали один за одним і, випустивши у бік обителі стрілу, поверталися, щоб зробити нове коло. З монастиря чувся церковний спів, що весь час лунав, наростаючи до високих тонів. У цей час він побачив у небі над монастирем Матір Божу, що ніби стояла на хмаринці в сяйві незвичайного вогню, який обволік її, неначе щитом. Татарські стріли, долетівши до цього щита, билися об нього і летіли на того, хто їх випускав.
Ординці спочатку не розуміли, чому падають їхні стрільці, а коли вже не один десяток лежав, повалений своїми ж стрілами, зчинився переполох, і вони стали снувати туди-сюди, щоб уникнути ураження. У цьому шаленому коловороті вершників, у хмарах стріл, що випускали по монастирю та видінню Божої Матері над ним, ординці не могли вгомонитися, поки їх не лишилося удвічі менше. Підскочив гонець мурзи і став кричати, закликаючи до зупину, і дехто послухався. Проте були й такі, що не могли зупинитися, і тоді кожен падав з коня, забитий своєю ж стрілою.
Отець Никодим увесь час молився, дивлячись на це дійство, і підспівував голосам, що долинали з монастиря. Деякі з ординців, кинувши зброю, попадали на коліна перед видінням Божої Матері і, склавши руки на колінах, били поклони християнській заступниці. Нарешті видіння на воздусях стало набувати вигляду рожевої з білим хмаринки, яку по вітру понесло в інші простори.
Монастирський спів також став замовкати, і побіля монастиря запала тиша. Було чути лише щебетання птахів та стогін поранених нападників. Перед монастирем знову з’явились ординці та стали піднімати із землі своїх товаришів, які стояли на колінах. Деякі з них, пручаючись, не хотіли підніматися, і тоді старший ординець бив їх канчуком по спині. Спантеличені ординці, закривши лиця від болю, йшли незрозуміло куди, ледве перебираючи ногами.
Потроху їх зібрали подалі від монастиря, а забитих почали стягувати до яру, щоб присипати землею. Отець Никодим вийшов зі своєї хованки і смиренно пішов до монастиря, сподіваючись знайти прихисток за його стінами. Він уже наблизився до бокових воріт, тримаючи поперед себе Євангеліє, і на нього ніхто не звертав уваги. Тільки один вершник, досить молодий, гарно одягнений, з дорогою зброєю, підскочив і щось залопотав по-своєму. Отець Никодим зупинився, не піднімаючи голови, застиг на одному місці, а тут підскочили ще з п’ятеро ординців, і один з них, спішившись, простягнув руку до Євангелія.
Отець Никодим стояв, притиснувши Євангеліє до грудей, а ординець схопився за книгу, став виривати з рук, тягаючи отця з боку в бік. Руки отця не рознімалися, і тоді ординець ударив його по обличчю. Никодим завалився на спину, не випускаючи Євангеліє. Наступивши йому на горло, татарин вирвав Євангеліє і, повернувшись до молодого ординця, простягнув книгу йому.
Никодим підповз до ординця, став благати його, щоб повернув святиню. Коли наблизився до вершника, кінь, чогось злякавшись, рвонув із місця, і молодий ординець, який затиснув у руках книгу, не втримався і гепнувся поряд із Никодимом. Він ошаліло дивився на отця, тримаючи перед собою книгу.
Татари застигли на місці, і коли той закричав мов навіжений, кинулися на допомогу — хто ловити коня, а хто піднімати молодого мурзу. Передавши Євангеліє одному з ординців, молодий мурза став шмагати отця Никодима по чому вдавалося влучати і, може, забив би, якби не старий мурза, що підскочив на коні і з лету вихопив канчука з рук несамовитого зухвалого мурзи.
Побитий отець Никодим залишився лежати на землі, а ординці почали спішно відходити з цього нещасливого для них місця. Отямившись, отець побачив, що ординці вже рушили далі, тож побіг слідом за ними, шукаючи молодого мурзу, щоб забрати назад своє Євангеліє. Ніхто на нього не дивився, але й не били, а отець Никодим, побачивши нарешті молодого мурзу, кинувся до нього, падаючи перед конем, та благав повернути Євангеліє. Набундюченому мурзі набридли оті благання, і він махнув своїм, щоб вони прогнали Никодима геть. Отець біг за ними, не зупиняючись, зо дві версти.
Ось вони зупинилися побіля влаштованого для полонених табору і стали злазити з коней для відпочинку, а отець Никодим знову знайшов молодого мурзу та благав повернути йому святу Біблію. Та тут терпіння ординця лопнуло, і він гнівно наказав своїм сторожовим церберам відвести неслухняного Никодима до ясиру, де вже набралося чоловік триста християнського люду. Підкорившись волі мурзи, отець Никодим слухняно пішов у супроводі ординців до полонених.
Уже другий день він іде з полоном, сподіваючись забрати якимось дивом Господнім святе Євангеліє, що потрапило до рук бусурманів-нехристів...
Доки отець вів свою оповідь, люди потроху непомітно перебиралися до них поближче, і, коли стемніло, Никодим із Саньком уже сиділи у щільному колі люду. Як Никодим говорив, люди мовчали, зачаровані виразним, але не дуже гучним голосом отця, і в Санька з’явилася впевненість, що козаки зможуть визволити цих полонених, а отцю Никодиму вони повернуть втрачене Євангеліє.
Полонення мурзи
Стомлені люди потроху вкладалися спати, притискаючись ближче один до одного і вкриваючись різним ганчір’ям, а траву, яку понагрібали руками, клали собі під боки, обкладали нею дітей. Санько Голота розумів: якщо він зараз не скаже людям, що за ним прийдуть вночі, то може статися якийсь нічний переполох і все пропаде. Ординці будуть пильнішими та ще схоплять і його друзів. Голота повернувся до отця Никодима, коли той, прочитавши вечірні молитви, став умощуватися спати.
— Отче, я маю повідомити, що прийдуть уночі козаки, аби визволити мене. Треба попередити людей, щоб поводили себе тихо, — став схвильовано говорити Санько.
Отець нічому не здивувався і, трішки поміркувавши, промовив:
— Добре, синку... Шепнемо у різні боки, щоби всі сиділи тихо, що б там не було, а ти роби свою справу. Я за тебе молитимусь, і Господь всевидящий покриє нас...
Було чути спочатку, як люди шепотіли, аби вночі не піднімати гвалту, а потім до Санька вже не долітали ніякі слова. Було б добре, якби ніч не була місячною, аби не було змоги щось там розгледіти вартовим... Санько вирішив подати про себе звістку покриком стрепета і неголосно заторохтів. Не почувши ніякої відповіді, довго лежав, прислухаючись до покриків нічних птиць. Через деякий час знову подав знак і зрадів, почувши вуркотіння сови: «Пугу-пугу-пугу...» Десь поряд були свої, і Голота ще раз по зорях перевірив напрямок до намету мурзи. Подумки пригадував, які примітні дерева ростуть побіля намету. «Добре було б, якби охоронці вогнище не загасили, легше буде відшукати гніздо цього нахаби бусурманського», — подумав Санько і знову подав умовний пташиний покрик. Почув відповідь ліворуч від себе і став потроху перебиратися у той бік, а коли ще раз подав умовний покрик, то відгук пролунав за сажнів двадцять від нього.
Пам’ятаючи місце, де засіли охоронці, він обережно, щоб не зачепити когось зі сплячих, вибрався на край гурту полонених та тихцем поплазував до густих дерев, що нависали темною стіною. Санько відчував, що вже вибрався з кільця вартових, і тихенько подав умовний покрик, і майже поруч почув знайоме: «Пугу, пугу...» За хвилину він уже був в обіймах друзів.