Пройшли десь із версту і потрапили в стан. Ті козаки, що не спали, оточили нічних мандрівників, а Петро наказав зав’язати очі полоненим та охороняти їх посиленою вартою.
На сході вже посвітлішало небо, і треба було думати, що робити далі, тому Петро Гусак запросив до себе всю свою колишню десятку і почав радитися, як краще облаштувати цю справу. Андрій слухав сотника уважно, і коли той закінчив, несміливо зауважив:
— А якщо, пане сотнику, взагалі не назвемося, що ми від Хмеля? Скажемо, що тутешні вояки, і станемо вимагати, щоб повернули наших дружин, дітей та всіх інших звільнили...
Макар Пилипенко уважно подивився на Петра і промовив:
— А дійсно, сотнику, ми їм мурзу з мурзеням, а вони нам — людей! Андрій діло говорить.
Такий хід діла сподобався і Петру. Він замислився, а тоді рішуче сказав:
— Не треба сюди вплутувати Хмеля. Ми заберемо людей та й зникнемо. Вони ніколи не дізнаються, під ким козакуємо!
Усі схвалили намір провести простий обмін, і Петро наказав тим, хто вночі не спав, щоб прилягли на деякий час.
Троє друзів завалилися спати на приготовлену для них суху траву під густою ялиною. Прокинулись від якоїсь метушні, коли вже зовсім розвиднилося, і, швидко схопившись, стали готуватися до походу, але Макар Пилипенко їх зупинив:
— Не поспішайте, хлопці. Зараз до татар поїде тлумач... Отоді й знатимемо, що далі буде...
Та вже було не до спання. Швидко перевірили зброю і поспіхом, обмивши водою обличчя, пішли до того місця, де лежав Санько. Біля нього вже почаклував козацький знахар, і Голота спав тепер сном праведника. Друзям хотілося дізнатися, що за рана у нього. Побачивши кремезного козака, який був у них у сотні за знахаря, Андрій запитав:
— Пане Устиме, як там наш Санько? Чи зможе далі з нами їхати?
Знахар почухав потилицю і хитрувато мовив:
— А ви, напевне, без нього і воювати не зможете... Полежати б йому треба. Тільки де?
Хлопці похнюпились і мовчки пішли до своїх коней, а коли наблизилися, то здалося, що чотириногі здивовано дивляться на них з німим запитанням: «А де ж Санько?» Андрій прив’язав до свого сідла Санькового коня і, заспокійливо плескаючи його по шиї, промовив:
— Не хвилюйся, Воронько, живий твій Санько...
Нарешті повернулися козаки з тлумачем, і Петро з десятниками та трійцею друзів вислухали відповідь ординців. Татари за повернення людей просять викуп, а мурзу з сином козаки мають повернути, інакше вони прийдуть з більшим військом і спалять усе на своєму шляху.
— Оце так вони хочуть назад свого мурзу... Можливо, й радітимуть, коли не повернемо, та поділять його добро... — вирвалось у Павла Години, і десятники з посмішкою поглянули на нього.
Макар, подумавши, запропонував:
— Треба ще раз послати тлумача та налякати, що вони звідси не вийдуть, допоки не повернуть людей. При цьому треба говорити, щодо нас ще прийшла підмога. Поки тлумач вестиме переговори, ми погарцюємо всією сотнею поблизу. Нехай чують, що нас чимало.
На цьому й зупинилися. Відправили тлумача з двома козаками, а сотня, знайшовши поблизу ординської зупинки підхоже місце для скачок, влаштувала справжнє свято козацької молодечої сили: витягнувшись довгастим колом, козаки носились по ньому з улюлюканнями та свистом. Здалеку могло відчуватися, що їх уже тисяча. Довго чекати посланців не довелося — вони наближалися до козацької сотні, радісно вимахуючи шаблями.
Козаки притишили коней і спішились. Андрій, прив’язавши Орлика та Воронька, кинувся до намету Петра, де тлумач уже розповідав, про що він домовився з ординцями. Микита весело розповідав, як змінився настрій у ординців, коли вони почули шалене тупотіння і козацьке улюлюкання.
— Коли ми, пане сотнику, наблизилися до татар, вони не хотіли й виходити до нас, а потім як бабця пошептала... Людей чимало наших врятуємо. Нехай відпускають усіх і повертають половину возів з награбованого! — закінчив Микита, і всі раділи скорому звільненню бранців.
Вдалий вимін
Підлужний якнайшвидше кинувся до Санька, щоб сповістити про успіх у домовленостях з ординцями, і коли все розповів, той тихо попрохав:
— Скажи сотникові, щоб отця Никодима звільнили з його Євангелієм, інакше він залишиться у них і піде за книгою в полон...
Андрій здогадався, що цей монах допомагав Санькові в полоні, і твердо пообіцяв:
— Я, Санько, особисто розшукаю того монаха, а Євангеліє повернуть... Не сумнівайся, ми його знайдемо!
Голота вдячно потиснув правицю товариша, і Андрій пішов готуватися до обміну полоненими.
Сотник Гусак, вислухавши Підлужного, пообіцяв виконати прохання Санька і доручив зробити це Андрієві та двом його товаришам. Сотня попрямувала до місця зупинки ординців і тільки поблизу того місця розділилася на дві частини: одні мають приймати полонених, а інші — охороняти мурзу з його сином та бути в засідці про всяк випадок...
Петро послав Макара з тлумачем вирішувати всілякі недомовки з ординцями, а сам уважно слідкував за діями у стані ворога під час обміну. У бік козаків потягся звільнений люд, і багато хто хотів підійти та подякувати, але їх зупиняли і просили швидше полишити це місце. Коли половину люду було звільнено, ординці припинили випускати полонених і стали чекати звільнення одного мурзи, але Петро категорично відмовив, сказавши, що випустять обох одночасно.
Тепер їхній старший забажав, щоб поставили полоненого мурзу та його сина поближче до них, татари хотіли їх бачити. Тут Петро також не піддався на ординські хитрощі, але пообіцяв невдовзі показати їм молодого мурзу. Коли вже випустили майже всіх, вивели молодого мурзу, поставили біля нього сторожу з двох козаків на виду в ординців, і ті неохоче вивели решту люду.
Андрій слідкував за визволенням полонених, але отця Никодима серед них не впізнавав і, коли виходили останні, швидко підскакав до Петра і з тривогою мовив:
— Пане сотнику! Отця Никодима не було серед людей!
Петро Гусак задумався на хвилинку, потім кивнув головою і звернувся до тлумача:
— Микито, ану поспитай, де ото батюшка? Чому його не випускають?
Тлумач і старший ординець довго щось один одному талдичили, і нарешті Микита крикнув Петрові:
— Кажуть, що він відмовляється звільнятися... Хоче до них перейти, в їхню віру!
Тепер Андрій спитав дозволу у Петра під’їхати до Микити і, під’їхавши, сказав:
— Вимагай у них Євангеліє, і тоді він вийде за тією книгою!
Микита швидко переговорив з ординцем, і той, зі злістю подивившись на Андрія, закивав головою на знак згоди. З’явився Никодим, який неспішно ішов, несучи поперед себе Євангеліє. Підійшовши до козаків, тричі перехрестив святою книгою та благословив християн за визволення.
Привели і старого мурзу. Тепер Петро вимагав ще половину награбованого добра з возами, на що в стані ординців здійнявся ґвалт, і вони стали хапатися за шаблі та заплигувати на коней. Петро крикнув, що в тому разі, коли ординці не віддадуть усього, козаки вб’ють молодого і старого мурзу, а їх усіх посічуть на друзки.
Після таких слів у стані виникла суперечка, та потроху татари стали вгамовуватись і виганяти з табору вози без їздових. Коні покірно виходили, а козаки переймали їх та передавали звільненим людям. Ті швидко мчали геть від цього місця.
Два останніх вози Петро затримав і наказав козакам відігнати убік. Тепер, розв’язавши очі старому і молодому мурзі, відпустили їх до своїх. Старий мурза, зв’язаний, з ганчіркою у роті, почвалав у бік своїх, тримаючись за молодого, а козаки, улюлюкаючи та присвистуючи, вже забирались звідси.
Андрій підскочив до отця Никодима і запропонував йому хутчіше від’їздити з козаками, на що той із задоволенням згодився і, перехрестившись, заліз на воза, не випускаючи з рук Євангеліє.
Козаки без зупину проїхали чималу відстань, і весь цей час Андрій не полишав воза, в якому лежав поранений Санько.
Коли наблизилися до містечка Суховоли, Никодим попросив зупинитися, бо йому треба було йти у монастир. Сотня стала на перепочинок. Андрій, під’їхавши до Петра з прив’язаним до сідла конем свого товариша, промовив: