Далі йшла мова про амністію всіх учасників повстання, про збільшення числа реєстрових козаків до дванадцяти тисяч осіб, про право козакам судитися на рівних зі шляхтою та про підпорядкування Війська Запорозького лише владі короля, а не коронного гетьмана, Проте це були лише уявні милості та права. З іншого боку, наближалась зима і вести бойові дії було дуже важко: не вистачало харчів для армії та фуражу для коней, до зброї не вистачало пороху, з’явилися території, на яких чума стала забирати цілі поселення.
Богдан Хмельницький уже під Львовом розглядав укладення перемир’я з Річчю Посполитою, можливо, як деякий відступ на шляху до поставленої мети, а можливо, це було найбільшою політичною помилкою гетьмана, яка мала трагічні наслідки для української нації в її боротьбі за незалежність.
Знову четверо. На вивідини до Львова
На третій день після злиття сотні Петра Гусака з головним військом почалися випробувальні вилазки козацько-повстанського війська на Львів. Треба було вивідати кількість вояків та місця знаходження оборонних укріплень, знайти місця розташування артилерії. Для виконання цього завдання Петро запросив до себе трьох друзів і, поглянувши на них та плеснувши руками по колінах, голосно мовив:
— Козаки, я знаю, що серед вас немає одного з побратимів, але треба пробратися в місто і протягом дня та ночі дізнатися про їхні сили та місця захисту.
Далі повів таку розмову:
— У місті ви ніколи не були, та необхідно глянути на все власними очима і привести гарного «язика». Нехай розповість нам про оборону Львова!
Андрій сидів, схвильовано поглядаючи на свого сотника, і вже не раз ловив себе на думці, що їм бракує надійного у такій справі Санька.
Від сотника Підлужний та двоє його друзів йшли, похнюпивши голови. Щойно почули про занадто складне, як на їхню думку, завдання. Треба підбирати ще й четвертого, який буде підручним у Павла. А той, ніби відчув, що думає Андрій, заявив:
— Давайте візьмемо Ярему. Він хоробрий козак, та й розумний...
Знайшли Ярему. Коли всі сіли колом, Іван став розповідати йому про проникнення у Львів, щоб дещо там з’ясувати. Ярема слухав мовчки, а тоді сказав, посміхнувшись:
— Хлопці, я вам потрібен? Тоді згода... Давайте готуватися!
Усі троє радо загули, почувши таку відповідь, а Павло, розчулившись, випалив:
— Я тебе ще в Лодижині запримітив, Яремо! Тепер ми удвох не підведемо сотника.
Іван знайшов Макара Пилипенка та повідомив йому про таємний похід до Львова за дорученням Петра, про поповнення їхнього невеликого гурту Віктором Яремою. Макар аніскільки не здивувався, і разом з Іваном вони підійшли до друзів.
— Хлопці, це ми з Петром поручилися за вас перед Кривоносом, — повідомив Макар. — Вертайтеся цілими і про «язика» не забудьте. Цієї ж ночі вирушайте.
Було про що подумати четвірці козаків, от вони і стали радитися, як обдурити ляхів та вернутися живими зі Львова. Знову добрим словом згадали Санька, який був здатний на всілякі витівки. Він обов’язково придумав би щось незвичайне. Тут Андрієві пригадалося, як друзі познайомилися з дівчатами з Шаргорода, і він запропонував:
— Хлопці, а чи не переодягтися нам дівчатами, котрі втікають від козаків?
Якийсь час усі мовчали, а тоді Ярема промовив:
— Добре вам, а в мене ноги, як ходулі... Хто повірить, що такі дівки бувають?
Тут уже пішли суперечки: які з них вийдуть дівчата, де взяти одяг, як ходити... Довго сперечалися, сердилися один на одного, а Іван, слухаючи їх, зупинив і вирішив просто:
— Ми троє будемо дівчатами, а Ярема, найвищий з нас, буде нашим носієм, та ще й німим. Не хоче бути дівкою, то й не треба!
Іван ішов до сотника, щоб той допоміг знайти дівочий одяг, а хлопці стали вискубувати свої вуса та щетину шаблями. Добре, що в Андрія ще не жорстка, і незабаром він був чистий та підрум’янений роздобутим у кухарів буряком. Доки Іван замовляв одяг, хлопці вже підморгували один одному, і можна було подумати, що вони йдуть на вечорниці. Такий регіт підняли, що Макар Пилипенко прийшов їх утихомирювати.
— Що, хлопці, у вас блохи завелися перед вилазкою до міста? — незлостиво буркотів Макар і, зрозумівши, в чому справа, пішов від них, посміюючись у вуса.
Іван з’явився нескоро, але ніс із собою добрячу торбу всілякого дівочого добра. Білосніжні чепчики прив’язав на паличку і був схожий скоріше на якогось міняйла, аніж на доброго козака Івана.
— Беріть, вибирайте оце все, що наміняв та повикупляв у передмісті! Ледве не згорів від сорому! — сказав Іван, скидаючи торбу з плечей.
Хлопці накинулися на жіночий одяг і стали прикладати до себе, як кокотки... Тут Іван не витримав і зайшовся сміхом. Крізь сльози видавив із себе:
— Я людям брехав, що маю дуже гарну, але вередливу дівчину і ще на двох заглядаюся... Якби вони подивилися на моїх пасій, то ніхто б і за золото нічого не дав, дідьки ви у спідницях!..
Потроху всі вгамувалися і вже до вечора «милувались» один одним, а якщо дивитися здалеку, то досить гарні вийшли «дівчата»... От тільки Ярема ніяк не міг призвичаїтися до ролі носія. Він то міняв торби, то бігав шукати якісь кошики. Нарешті в його руках з’явився розкішний кошик із лози, а через плече звисали дві цвітасті торби. Хлопці ще раз оглянули один одного, покрутили сідницями і стали готувати зброю, аби була непомітною під жіночим одягом. Взяли у сотника турецькі шаблі, адже вони коротші за їхні, а з вогнепальної зброї Петро приніс їм по пістолю, але хлопці й цьому були раді, бо ж думали, що сотник не дозволить... Винахідливий Ярема зумів непомітно сховати до своєї торбини лук, знявши з нього тятиву, а стріли поклав на дно торби, обмотавши їх усіляким шматтям, туди поклали і щаблі.
Під вечір усі були немов на ножах, нервували, і вже не було чути ні сміху, ні суперечок. Одягнувши жіночий одяг, не відходили від воза ні на крок, щоб не привертати до себе цікаві погляди.
Тепер до них прийшов Петро Гусак і став наставляти, як поводитися, коли їх побачать жовніри, запропонував вибрати собі імена, і хлопці швидко назвалися: Софійка, Ярина, Миля, а носій у них Тарас. Сотник, прощаючись, так розчулився, що обійняв кожного, і хлопці зніяковіло дивились один на одного.
— Та повернуться ваші «дівчата», не хвилюйтеся, — наостанок випалив Павло Година.
Усім такий жарт сподобався, і через сміх Петро зняв смуток зі свого серця.
Прийшли козаки, які мали супроводжувати четвірку, і коли з намету вийшли три дівки, вони аж позадкували від несподіванки. Проте, зрозумівши, що це окозамилювання, яке приготували полякам, тихенько посміювались..У повній темряві вирушили до міста, неспішно ідучи за передніми козаками, і коли попереду показалися обриси будівель і стало чути гавкіт собак, вони пропустили вивідувачів наперед, а самі лишилися назирці.
Попереду, неспішно ступаючи, ішов Іван Яровий. Він час від часу зупинявся та присідав, оглядаючи шлях на тлі небосхилу. Хлопці повторювали за ним кожен рух. Коли почули попереду якісь перемовини, Іван шепнув усім, що треба обходити праворуч, і друзі ланцюжком повернули за ним.
Пройшли сотню сажнів, і вже не було чутно ніяких людських розмов. Усі впевнено попрямували у бік міста. Попереду з’явилися темні будівлі, і було видно, що тут живуть бідні городяни. Їхні будинки стояли розрізнено і навіть уночі мали непривабливий вигляд.
— Це добре, що тут живуть незаможні люди, навіть собаки не в кожного є... Ми підемо далі, — шепнув Іван Андрієві, і той схвально кивнув.
Через деякий час стали з’являтися вже й кам’яні будинки з господарськими прибудовами. Радіти було нічому, адже ледь не в кожного господаря були собаки, а більшість садиб огороджено парканами. Вийшли до якогось неглибокого байраку і побачили попереду темні обриси фортеці. Прислухаючись до нічної тиші, присіли гуртом радитись, як далі діяти. Іван запропонував знайти гарну хованку і до ранку затаїтися.
— Не можна ризикувати вночі: прийдемо просто в лапи жовнірам. Отож, вирішено: перепочинок! — закінчив говорити Іван, і його підтримала вся трійка.