— Я пропоную залізти в один із сараїв, туди, де немає собак і худоби. Пересидимо до ранку... — додав Андрій, і всі попрямували у якийсь темний закуток.
Знайшли будинок, який здавався порожнім. Уночі неможливо було збагнути, що це за споруда, та, швидко знайшовши лаз нагору, хлопці забралися на горище і, прилаштувавшись поближче один до одного, поснули.
Сірий імлистий ранок доторкнувся до них своєю прохолодою, і козаки стали просинатися від дрижаків, що змушували цокотіти зубами; голоси в усіх були, наче в заїкуватих.
— Я, я, ви-виберусь назовні, р-рознюхаю, що-щот-там... — видавив із себе Андрій і хотів уже злазити з горища, аж раптом почув голоси поляків, які розмовляли прямісінько під стіною, по якій козаки сюди залізли.
— Наш пан втік до Варшави, а за ним ледве не всі... Що маємо діяти? Хто буде боронитися від того Хмеля? — почувся голос одного з жовнірів.
Другий схвально підмугикував, а тоді висловив свою думку:
— Ти добре говориш, Збишеку, але до Варшави неблизько, а голота Хмеля вже побіля Львова.
Той, якого звали Збишеком, трохи помовчав, а тоді сумовито вимовив:
— Заб’ють нас тут тії козаки без жалю... Може, треба втікати, доки баталії не чутно? До Замостя?
З тими розмовами, справивши свою потребу, вони відійшли. Підлужний повернувся до друзів і невесело промовив:
— А як ми будемо злазити вниз? Тут у них відхоже місце, а ми — дівчата?..
Хлопці розвеселилися, але злазити донизу нікому не хотілося, до того ж знову один за одним сюди стали снувати жовніри для справляння природних потреб.
Іван зібрав усіх півколом і почав швидко говорити:
— Зараз двоє з нас злізуть, і коли трапиться ще один охочий сюди зайти, злапаємо його. На мотузці затягнемо сюди і послухаємо, що він розповість...
Павло з Яремою приготувалися спуститись і, підв’язавши спідниці, шугнули з горища. Андрій з Іваном тихцем спостерігали, що там діється внизу, але було схоже, що всі справили вранішню потребу і чекати вже запізно. Проте потім помітили, що чалапає, високо задираючи ноги, розцяцькований жовнір. Підлужний, хвилюючись, шепнув Іванові:
— Треба б дати час на його потребу, а то буде потім клопоту...
Хлопці немовби почули хвилювання Андрія, і коли той вояка, весело мугикаючи, став зав’язувати очкурі на штанях, гепнули його по голові. Швидко потягли до стіни сараю, з горища якого вже скинули мотузку. Було видно, як Павло з товаришем обмотували непритомного полоненого. Зав’язавши петлю, Година махнув, щоб підіймали вгору, і вони сховалися подалі від сараю.
Важучий був жовнір, і козаки довго метикували, як затягнути його на горище. Коли бранець став подавати ознаки свідомості, сили хлопців подвоїлись і вони нарешті впоралися з цією роботою. Жовнір розплющив очі і несвідомим поглядом водив то на одного, то на іншого... І тільки він хотів заволати з переляку, як Іван уміло всунув йому ганчірку в розкритий рот.
— Віднині розкриватимеш рота, коли ми дозволимо! — повідомив Яровий полоненому і засміявся.
Знизу почулися голоси Павла та Яреми, і хлопці скинули туди другий кінець мотузки. Притримуючи її, допомогли друзям залізти на горище. Ті були дуже схвильовані, і Павло прожогом кинувся перевіряти, чи добре ганчірка закриває рот полоненому, а тоді швидко вимовив:
— Іване, Андрію, за цим сараєм і, можливо, в ньому — сила-силенна жовнірів, дідько б їх схопив...
Андрій з Іваном, ледве не заїкаючись, запитали:
— А тобі не примарилося, Павле? Туман ще не зник... Як же нам вночі вдалося тут пройти повз них?
— Хлопці, нам плахіття дівоче не допоможе! — розгублено промовив Ярема, поглядаючи на друзів.
Зрозумівши, що всі перебувають у великому збентеженні. Іван суворо сказав:
— Годі вам страхатися. Посидимо тут до темряви, а там побачимо!
Усі зніяковіло переглядалися, і тоді Андрій зі сміхом промовив:
— Що, хлопці, страшно помирати дівчатами? Мабуть, не варто цього робити! Будемо жити!
Іван кивнув головою, а Павло усміхнувся і показав на полоненого — мовляв, час розв’язати йому язика... Яровий, приставивши ніж до горла зв’язаного жовніра, став виймати з його рота ганчірку.
— Я зараз звільню твою пельку, і якщо ти хоч щось пікнеш не те, швидко відправишся туди!.. — попередив Іван і показав пальцем у напрямку неба, а потім додав: — Ти зрозумів? Якщо так, то кивни своєю головехою, а не вирячайся на мене!
Жовнір ствердно кивнув — мовляв, усе зрозумів вірно.
Коли вийняли ганчірку з рота полоненого, він став жадібно ковтати слину і попрохав води. Напившись, мовчки дивився на Івана, чекаючи його запитань.
— Скільки вас тут, побіля цієї комори? — прозвучало перше питання.
Полонений дивився на Івана і, мабуть, боявся відповісти, а потім таки тихо вимовив:
— Ми тут полком стоїмо з воєводою Тачанським... Стоятимемо до останнього вояка за Львів...
— Ти вже не будеш стояти... Розповідай швидше, поки мені не набридло тебе допитувати! — гнівно вимовив Іван і легко протягнув лезом ножа по горлянці бранця.
— То нам так намовляли князі Вишневецький та Заславський: стояти і Львів не віддавати, а самі попхалися в Замостя... — уже без пафосу повідомив жовнір.
Тепер Іван подобрішав і, давши ще напитися води, запитав, як його звати і звідкіля він, а коли поляк розклеївся і, схлипуючи, ледве вимовив своє ім’я, Іван уже по-доброму продовжив:
— Станіславе, якщо говоритимеш істину, живим будеш... Я щирих ворогів не ріжу. А щось надумаєш «викинути», то помреш, мов вівця на ярмарку.
Мабуть, Станіслав уже не сподівався на своє спасіння, хоч його товариші були майже поруч і гучні голоси жовнірів було добре чути. Знайшовши з Іваном спільну мову, він охоче відповідав на запитання щодо захисту Львова. Усі сиділи тихо, було чути лише приглушені голоси Івана та бранця Станіслава, і Підлужний подумав: «Як добре, коли не нас допитують...»
Нарешті Іван закінчив допит, і Павло Година так спритно засунув у рот поляка ганчірку, що в того аж сльози бризнули з очей.
— Сиди так, щоб не виникло бажання кричати, бо нам у такому разі доведеться тебе зарізати, — пояснив Павло бранцеві, і той на знак згоди кивнув головою.
Незабаром почулося гупання гармат, і десь недалеко стали лунати рушничні постріли та козацький клич до приступу. Побіля їхньої хованки чулися тупіт ніг і накази польських старших. Через деякий час військо поляків вирушило туди, де розгорявся бій за місто.
Козаки сиділи, прислухаючись до гомону ззовні, але було схоже на те, що жовніри таки забралися геть. Іван з Андрієм вирішили вибратися і самі переконатися у правдивості свідчень бранця про розташування оборонних споруд перед замком.
Павлові з Яремою наказано пильно стежити за жовніром, і якщо Іван з Андрієм не повернуться на початку ночі, вибиратися з міста разом з полоненим. Уважно оглянувши зовнішність один одного, хлопці швидко опустились униз по мотузці, а там, помолившись у дорогу, пішли від гуркоту бою. Андрій узяв під руку звитий з гілок береста кошик із дівочим ганчір’ям.
Завулок, по якому вони прямували, вдаючи із себе наляканих панянок, був безлюдним. Пройшовши приблизно версту, Підлужний уже подумав, що тут війська взагалі немає. Але перед ними, немов з-під землі, з’явилися два жовніри і, наставивши зброю, стали кричати, щоб вони забиралися геть. Андрій вчепився рукою за Івана і жалісно благав пропустити їх, бо позаду — козаки:
— Пане, пане, там палять по нас, ми ледве врятувалися... Ми до вуйни йдемо, вона там жиє...
Один із поляків підійшов ближче, і «дівчата» опустили голови, немовби соромлячись, а той, подобрівши, оглянувся і дозволив їм пройти далі поза будинками.
— Якщо зупинять, мовите, що Юренд дозволив перейти до вуйни, тільки хутко, — неголосно напучував «дівчат» добрий жовнір.
«Дівчата» вдячно закивали головами і заспішили далі, обходячи поза будівлями заборонений шлях.
— Ти, Софійко, дивись, не лови ґав... Он їхні гармати та земляні рови... — повчав товариша Іван.