Інколи їх помічали, і вояки із задоволенням підсвистували услід та підбадьорювали глумливими покриками. Як «дівчатам» не було моторошно, але вони підтюпцем пройшли більше версти і встигли багато чого побачити у розташуванні поляків. Коли попереду з’явилися мури фортеці, Андрій не витримав і, смикаючи Івана за рукав, став умовляти:
— Іване, дідько ти, а не дівка, давай відшукаємо якусь схованку, а то поляки ще накинуться на нас, як на легковажних...
Поблизу невеликої хати побачили бабцю і швидко попрямували до неї. Старенька здивовано дивилась на них підсліпуватими очима, а двоє «дівчат» плаксивими голосочками стали умовляти, щоб пустила їх до хати бодай на короткочасний перепочинок.
— Бабцю кревна, впусти нас хоч на хвильку, ми ледве вирвалися з пазурів козаків, а тут свої присікуються, а далі ми — до вуйни... — заскиглив Андрій, і бабця пропустила їх поперед себе до хати.
«Дівчата», зайшовши, перехрестилися по-католицьки, здогадавшись, що бабця — католичка, і присіли на покуті, склавши на колінах руки.
— Розповідайте, діточки, що це з вами трапилося... Де ваша домівка і чому втекли від батька та неньки? — залопотала побіля них старенька.
У Андрія голос був м’якіший від Іванового, і він став розповідати про напад козаків побіля собору Святого Юра. А коли ті з’явились в їхній садибі, то ненька намовила тікати подалі.
Розповівши про свої пригоди, «сестрички» сором’язливо сиділи, опустивши голови, а бабця, здогадавшись, що їх слід погодувати, швидко витягла з печі горнятко з кашею і, насипавши на чималу тацю, подала ще й ложки. Якби Іван не штовхнув Андрія, то він встиг би дістати й власну ложку, заткнуту за чересом. Бабця здивовано дивилась на Андрія, що був хутко поліз під плахіття щось шукати, а потім почесався і, взявши ложку, потягнувся до їжі.
Бабця милувалася «дівчатами», що хутенько вибирали смачну кашу з таці, а коли вже нічого не залишилося, облизали ложки і поклали на стіл.
— Сумирні ви, дівчата, велика радість від вас мені. Погостюйте, доки вгамуються оті вояки, бо ж самотинна я на цьому світі! — промовила бабця і скорботно зронила сльозу.
Хлопці мовчали, слухаючи ці слова старенької, бо не знали, що їй сказати, і тут Андрій тихо промовив:
— А ми з Яринкою будемо до вас навідуватись, коли війна скінчиться. Правда, сестричко?
Іван ствердно кивнув головою і нарешті промовив гучним голосом:
— Ми будемо допомагати тобі, бабцю... А як звати? Ще не чули від доброї пані.
— Ой, вижила я з розуму, що й не назвалася... Будете мене називати Ксенією. Добже? — промовила, піднявши руки до голови, господиня.
— А мене — Софійкою... Я меншенька в неньки, але мамця говорить, що я бойка... — прояснив усе в їхніх стосунках із «сестрою» Андрій.
Бабця на такі слова лагідно посміхалася.
— Нам би прилягти до сну, хоч на хвильку... Ми не спали, палили вночі вояки, — говорив далі Андрій, і бабця Ксенія радо стала лаштувати постіль просто на долівці, кинувши на неї ліжники.
— Дорогенька бабцю, ми налякані вояками. Зачиніть, заради Матки Боски, двері на засув, — тихо попрохав Андрій і, коли вкладалися спати, шепнув Іванові, що чатуватимуть по черзі.
Тільки прихилив Іван голову до ліжка, як заснув мертвецьким сном, а Андрій лежав, прислухаючись до гуркоту бою назовні та вовтузіння бабці Ксенії. Він розбудив Івана, коли відчув, що очі вже самі злипаються. І вже тоді мереживо сонного марення понесло Підлужного на своїх крилах до рідної домівки...
Прокинувшись від легкого стусана, Андрій побачив, що у маленькому віконці вже темно і треба виходити до своїх, бо ті нетерпляче чекають. Обоє швиденько схопилися на ноги і, причепурившись, погукали бабцю Ксенію:
— Бабцю, нам необхідно повертатися до неньки. Вона там горює, не знаючи, що з нами, — голосно промовив Андрій, і зараз же на порозі з’явилася бабця з вузликом у руках.
— Я, діточки, вже маю тугу за вами. Хочеться, щоб ви до мене приходили... От вам приготувала в дорогу коржів, пригостите неньку, — сумовито примовляла бабця Ксенія.
— Ми вашу ласку ніколи не забудемо. От закінчаться вояцькі бійки, і ми прийдемо вас, бабцю, провідати! — сказав Андрій.
На цьому і стали прощатися. Добре, що вже було поночі і бабця не розгледіла щетину, яка стала пробиватися в обох хлопців на підборідді та під носом.
Вийшли з будиночку й опинилися у повній темряві серед гуркотіння бою, який почався ще вранці. Відійшли недалеко та й зупинилися, щоб розгледітися навкруги. Призвичаївшись до темряви, стали обережно пробиратися до сараю, в якому сховалися їхні товариші з полоненим. Іван ішов попереду, поглядаючи на шлях, що стелився позаду, а Андрій ледве встигав обдивлятися навколо, щоб не налетіли зненацька ляхи.
Та не судилося їм пройти непомітно. На півдорозі біля Івана виросли чотири постаті, і було чутно, як вони його схопили. Андрій у десяти кроках від них застиг від несподіванки.
— Йой, що це ви, пани, робите зі мною?! — почувся грубуватий дівочий голос Яринки-Івана.
Андрій почув, як вояків вразило, що вони злапали якусь дівчину.
— Чому це ти, бісова дівко, вночі вештаєшся? Хочеш, щоб занапастили козаки? — гнівно запитав підляшок.
— Пане, я вже майже вдома... Ходила до тітоньки, їжі прохала. Ось несу коржі. Ненька нездужає, а харчі у нас відібрали... — лукавив Іван, пом’якшуючи свій голос.
Андрію було чути якесь бубоніння вояків, які, мабуть, радились, що їм діяти з цією дурнуватою дівкою.
— Ти, панянко, підеш з нами і перебудеш у пана хорунжого до світанку, а там ми тебе відведемо до твоєї неньки, — говорив один з них.
— Що ви, що ви, панове, моя ненька помре до світанку. Панотця в нас немає, ми тільки двоє... Відпустіть, я хутенько буду побіля неньки, — став благати Іван.
Вояки засперечались, не знаючи, що їм далі робити, і нарешті один запропонував товаришам сходити до хорунжого і доповісти про дівку, а двоє мають чекати наказу, охороняючи нічну полонянку. Андрієві було видно, як дві постаті зникли в темряві, а двоє стояли побіля Івана, переминаючись з ноги на ногу та кидаючи зрідка якісь слова. Андрій шаленів від думки, що незабаром прийдуть двоє посланців від хорунжого і тоді швидко проясниться, яка це дівка. «Треба виручати Івана. Нападу на одного, а другого Іван подужає... Тільки б вдалося підібратися непомітно», — вирішив Підлужний і, подавши совиний крик, став обережно пробиратися до трьох постатей, які бовваніли попереду.
Затиснувши в зубах ніж, Андрій тихцем наближався до вояка, що стояв віддалік від Івана. Раз у раз зупиняючись, він обережно обійшов свою жертву ззаду, і коли вже відчув, що за один-два кроки дістане ворога, різко кинувся вперед. Захопивши польського вояка за горло, вдарив ножем у ліву частину грудей. Швидше відчув, ніж побачив, як Іван метнувся до другого. Обох вояків потихеньку поклали на траву.
— Іване, мій затих... Давай вибиратися звідси, інакше нас на друзки пошинкують, — схвильовано звернувся Підлужний до товариша, і вони, швидко знявши зброю із забитих, пішли далі.
Відійшовши сажнів на сто з місця події, Іван підкликав Андрія і запропонував нести і його зброю, а він залишатиметься недолугою дівкою. Далі просувалися повільніше і через деякий час почули метушню на місці нещасливої для польських вояків події. Знову зійшлися, і Андрій запропонував затаїтися десь неподалік, доки не вляжуться панічні викрики поляків, але Іван наполіг, щоб вони пробиралися без зупинок.
Хлопцям було видно, як зовсім неподалік бродили поляки, шукаючи невідомо кого, але ніч сховала побратимів, і голоси швидко вщухли. Козаки крадькома, крок за кроком обходили польських дозорців. От уже у неясному світлі молодика з’явилися й обриси сараю.
— Треба чатувати, спостерігаючи за цим місцем. Тут уранці була сила-силенна жовнірів. Може, вони знову прийшли, — тихо мовив Іван, і Підлужний з такою думкою погодився.
Попильнувавши якийсь час, хлопці нічого підозрілого не побачили, і Андрій намовив Івана подати умовний сигнал. Невдовзі пролунало: «Пугу-пугу-пугу!» Не почувши відповіді, хлопці поплазували ще ближче, час від часу застигаючи без рухів та ловлячи на слух нічне різноголосся.