— Оце так заняття! Чи не забагато дій?.. — чулися звідусіль голоси козаків, а Павло додав:
— Та це не в дівках ходити... Краще б я не знімав запаски, може, хтось би мене й приголубив...
Козаки тихенько засміялися, та Макар швидко припинив усілякі жарти:
— Хлопці, важка буде ніч, але нічого не вдієш, вранці наступ — не зможемо, то нам усе одно вмирати. Кривоніс із нас шкури постягує...
Стали розбиратися по двоє, і в кожній двійці Макар призначав старшого. Зрозуміло, що він поєднав Івана з Андрієм і доручив їм найважчу царину — попереду, з боку собору. Треба було завершити справу якнайшвидше, і навіть перебендя Павло з Яремою зараз же потяглися за Іваном та Андрієм, щоб діяти з ними поруч.
Десятка козаків за обрисами будівель визначила напрямок шляху, і по черзі всі розійшлися в темряву ночі. Андрій з Іваном наблизилися до собору і обережно пересувалися майже пліч-о-пліч. Ворожих засідок не помічали і, натрапивши на якусь клуню, стали прислухатися, чи не засіли там жовніри. Обійшовши споруду в напрямку дверного отвору, побачили шістьох охоронців.
— Мабуть, у клуні повно жовнірів, — тихо промовив Іван.
— Давай цих приберемо, а клуню закриємо на засув, — запропонував Андрій, і його товариш кивнув головою на знак згоди.
Підібравшись ближче, стали готувати луки, по чотири стріли взяли в зуби. Коли Іван кивнув головою, перші стріли полетіли у вартових і звалили двох. Тепер стріляли чимдуж, і коли вояки схоплювались на ноги, вони тієї ж миті падали на землю. Було чути лише невиразні зойки та гупання тіл об землю. За мить усе було скінчено, і коли козаки швидко підібралися до дверей, ніхто їм у цьому не завадив.
— Треба перевірити, чи є живі, — сказав Іван Яровий, а сам обережно став підкрадатися до дверей клуні, щоб закрити на засув усіх, хто там ночував.
Андрій зачекав мить і, коли впевнився, що ніхто з поранених не зможе встати, щоб чинити спротив, швидко підійшов до Ярового. Вони підперли двері добрячим обаполком, що валявся неподалік.
— Рухаємося далі. Нам немає чого тут робити... — шепнув Іван, і вони пішли у визначеному напрямку.
Через сажнів двісті знову почули голоси і, підступивши ближче, побачили більше десятка жовнірів, що грілись біля вогнища, а поблизу походжали поодинокі вартові.
— Оце нам тут і жаба цицьки дасть! — сердито вимовив Іван, не уявляючи, як їм змагатися з таким чисельним загоном жовнірів.
Довго вони лежали неподалік, спостерігаючи за ворогами, і нічого втішного в голови не приходило, не уявляли, як можна тихцем розправитися з набагато сильнішим ворогом.
— Іване, треба зі своїми з’єднатися... Та де їх зараз знайдеш? — зауважив Підлужний, і Іван погодився з ним, кивнувши головою.
— Давай, Андрію, поповзом облазь усе, а знайди хоч кого-небудь зі своїх... Скажемо Макарові, що цих треба бити перед сходом сонця за нашим умовним покриком, а там наші натиснуть, протримаємося... — розпорядився Іван і додав: — Чекаю тебе тут, Андрію...
Підлужний запримітив місце, де залишив свого друга, і став рухатися поповзом у тому напрямку, де мусили бути козаки з їхньої десятки. Відійшов кроків на сто від засідки і стиха пугукнув. Майже поруч пролунала відповідь. Побачивши дві тіні, Андрій в одній вгадав Павла Годину і тихенько обізвався до нього. Це дійсно були Павло та Ярема.
— А Яровий куди подівся, Андрію? — запитав Година.
Підлужний заспокоїв його і розповів, що вони натрапили на цілий загін жовнірів і самим їм не впоратися. Домовилися, що Павло з Яремою відшукають Макара з рештою козаків і вранці нападуть на польський загін.
Андрію вдалося повернутися до Івана непоміченим. Двоє друзів на радощах обнялися.
Лишилося тільки чекати вранішньої зорі, і Яровий запропонував відпочити по черзі. Підлужний лишився на чатах, а Іван, звернувшись клубком побіля Андрієвої спини, впав у сон.
На сході небосхил посвітлішав, і Андрій тихенько став будити Івана. Той швидко прийшов до тями. Обоє стали міркувати, як підібратися ближче до загону жовнірів. Добра половина поляків, напевне, заснула під ранок, та все одно чулися тихі голоси багатьох людей. Удалося пробратися непоміченими на відстань прицільного пострілу з лука, і хлопці чекали, доки більше розвидниться. Іван крикнув, подавши умовний знак для козаків зі своєї десятки, потім повторив іще раз, але відповіді не було.
— Андрію, більше чекати не можна. Або пан, або пропав... Будемо розпочинати... — тихо промовив Іван, і вони стали готуватися до непередбачуваної сутички.
Підлужний відповз від Івана кроків на десять і махнув рукою — мовляв, готовий. Зараз же перші стріли полетіли у ворогів. У польському загоні не зрозуміли, звідкіля летять стріли, а коли жовніри, які дрімали, стали підхоплюватися із землі, то поверталися спинами до друзів і стріляли навмання. Цим скористалися друзі. Уже більше десяти поляків завалилися на землю, а хлопці продовжували вражати їх смертоносними стрілами.
На гамір стали збігатися жовніри з усіх боків, і хлопці помічали, як багато з них, ще добігши до місця сутички, падали, вражені стрілами, пущеними з чиїхось луків.
— Тримайся, Андрію, — закричав Яровий. — Наші підтримали, б’ють збоку...
Та Підлужний уже й сам бачив, як падали по два-три жовніри нараз, і закричав:
— Добре б’ють, а у нас уже стріли закінчуються... Щодалі?..
— Давай, Андрію, будемо пробиватися до своїх, а то жовнірів суне сюди, як хмара мух! — запропонував Іван.
Друзі піднялися із землі і побігли з оголеними шаблями у бік засідки своєї десятки, волаючи на ходу:
— Макаре, це ми!.. Ми до вас!
Там їх почули, і тієї ж миті пролунав голос Павла Години:
— Хлопці, скоріше!.. Будемо відходити!
Через мить Підлужний уже побачив Павла та решту хлопців із десятки. Вони вже збиралися до відступу, бо майже в усіх сагайдаки були порожніми.
Позаду в десятки Макара Пилипенка стояла якась хатина, і козаки щодуху помчали туди, а переслідувачі не жаліли запалів, стріляли їм у спину. На щастя, всі без поранень зуміли добігти до тієї хатини і зачинили двері, та ще й підперли важкими діжками. Макар наказав усім зайняти під оборону всі отвори, і козаки швидко пристосувалися до захисту хатини, яка стала їхнім прихистком.
Четвірка друзів розташувалася побіля дверей, а решта познаходили дошки і розмістилися з пістолями напоготові... Кулі, залітаючи у розбиті вікна, гуділи по хатині, мов джмелі, і чвакали об внутрішні стіни. Козаки лазили на колінах, аби їх не дістали сліпі кулі.
— Не виставляйте голови у дірки, бісові діти! Хочете в голові дірку мати? Не паліть абияк! — кричав Макар Пилипенко занадто гарячим.
Козаки вгомонились і лежали, попритулявшись до стін хатини. Коли голоси жовнірів лунали майже побіля стін, Макар дозволяв виставляти руку і палити з пістоля навмання. Це стримувало напади поляків, але пізніше козаки почули, що біля хижі гупали головешки смолоскипів, і всередину стали потрапляти дим та сморід від палаючого дерева та смоли.
— Хлопці, засмажать нас, як ховрашків! Шукайте лаз! Можливо, тут є льох! — вигукнув Макар, і всі стали шукати рятівну ляду до льоху.
Тим часом багато козаків уже заходилися кашлем. Це почули поляки, і крики радощів лунали звідусіль: «Ходь до мне, холопе! Легше буде від моєї шаблі!»
Нарешті хтось із козаків закричав:
— Десятнику Макаре, хлопці, тут лаз! Треба звільнити хід до льоху!
І всі кинулися на голос товариша.
Андрій з Іваном, розпластавшись на долівці, пильнували вхід до хатини, але ніхто з поляків не добивався у двері. Хлопці поповзом дісталися в куток, де вже зібрались майже всі козаки з десятки. Почули голос Макара Пилипенка:
— Ану, хто найбільш худий, першим залазь у льох. Ми тобі приготуємо світоч. Швиденько роздивись, чи зможемо схоронитися!
У лаз спустився хтось із козаків. Нагорі швидко приготували світоч та подали вниз, і коли той узяв, почули впевнений голос:
— Залазьте сюди! Тут камінні стіни, всі розмістимося!
Козаки стали по черзі спускатися, а всередині хижі було вже нічим і дихати. Тоді Макар Пилипенко крикнув: