— Мочіть ганчір’я і закривайте обличчя!
Усі, хто ще залишався нагорі, шматували на собі одяг і намочували його, хто чим міг. У кого не було води, змочували своєю сечею. У хижі залишались троє разом з Макаром, і він гукнув у темряву:
— Андрію, Іване, де вас дідько носить? Швидше униз!.. Через вас і я тут околію!
Підлужний наблизився до лазу, що ледь підсвічувався знизу світочем, і, звісивши униз ноги, спустився у льох, підтриманий дужими руками товаришів. За ним з’явилися ноги Ярового, і його теж підхопили знизу.
— Пане Макаре, залазьте вже! Ви самі лишилися, — крикнув Іван, і десятник, опустивши ноги, вже стояв поряд із ними.
— Давайте шукати лаз! Може, тут є вихід... Як поміст загориться, то всі тут і лишимося! — швидко став розпоряджатися Макар Пилипенко.
Усі почали обшарювати стіни льоху та долівку, коли почувся голос Павла:
— Є тут якась дірка!.. Замала тільки! Я сюди пролізу, а що попереду — нічого не бачу!
— Тримай світоч та лізь, обдивляйся! — радісно закричав Макар, і всі стали підганяти Павла, щоб швидше розібрався з лазом.
Павла Годину майже силоміць просунули у ту дірку, і він зник. Було чути тільки якесь чортихання та шурхотіння, що долинали з отвору. Ляду до льоху підперли дошкою, і зверху майже не чули пострілів та тріскання палаючої хатини.
Усі завмерли в очікуванні повернення Павла, і навіть Макар Пилипенко не промовив з темряви жодного слова. У льосі вже зробилося досить спекотно від палаючої згори хижі, і запах горілого дерева дуже бентежив козаків. Уже було чути гуркіт колод, що падали на настил льоху, і серце Андрія завмирало від цього гуркоту. Подумки він умовляв Павла повернутися зі щасливою звісткою про вільний вихід на волю. Напруження в серцях козаків наростало, і коли зверху так грюкнуло, що і душа у п’яти втекла, всі завмерли.
У темряві почувся чийсь несміливий голос:
— Хлопці, будемо прощатися, чи як?..
Але всі мовчали, сподіваючись на повернення Павла Години, а можливо, на те, що настил льоху не прогорить. Тут з отвору почувся голос Павла, і хлопці, схопивши його за плечі, витягнули назовні.
— Пане десятнику, був я нагорі і бачив, що хатина ця згоріла і завалилася. Та наші вже добре пруть на ляхів, вони тікають звідси... — швидко став доповідати Година, запинаючись через слово.
— Добре, Павле, тільки дай мені відповідь: зуміємо ми повилазити звідси через цей лаз? — нервово запитав Макар.
— Вилізуть тільки сухорляві, а хто гладкий, то там і залишиться... — тихо відповів Павло.
Пилипенко на мить замислився, а потім сказав, як відрубав:
— Усі сухоребрі полізуть, хто худіший — попереду будуть, а як виберетеся назовні, потайком чекайте один одного, а тоді — гуртом до хатинки та звільняйте ляду!
Роздумувати не було коли, і Павло крикнув друзям:
— Андрію, Іване, чекайте на нас! Ми вас звільнимо!
Після цього він знову прослизнув у дірку.
За Павлом пішло п’ятеро козаків. Вони один за одним хутко зникали в отворі.
Четверо козаків на чолі з Макаром сиділи біля дошки, що підпирала ляду до льоху, і чекали. Гуркоту згори вже не було чути, але в льох набиралося все більше диму, і Макар наказав хлопцям дихати тільки через мокре ганчір’я. Згори почулися якісь голоси та ляскіт пострілів. Андрій з Іваном стали стукати жердинами побіля ляди і почули у відповідь постукування по настилу льоху.
— Десятнику Макаре, хлопці, нам відповідають! — радісно закричав Іван і заходився частіше стукати в настил.
Усі приготували зброю, бо невідомо було, хто відчинить. Та от згори почувся голос Павла Години:
— Тримайтеся! Ми вже відтягли гарячі головешки. Зараз бийте знизу по ляді!
Андрій з Іваном дружно вдарили по ляді, що миттєво відлетіла з отвору, і вони побачили чорне від сажі, але радісне обличчя Павла, який простягав руку. По приставленій дошці хлопці підіймалися нагору, а тут їм подавали руки. Дуже швидко всі п’ятеро побачили світ Божий. Вони стояли на згарищі, а по боках ще палали та диміли залишки їхнього колишнього прихистку.
— Пане десятнику, тут ще шастають жовніри. Ми з ними стикнулися, щоб вас визволити... Та от загинув Трохим... — поспішив розповісти Павло.
— Добрий козак був Трохим, звитяжець і рубака... Як це він не вберігся? — невесело запитав Макар Пилипенко.
— Ми як добивалися сюди, він трьох поклав, а четвертий всадив у нього кулю. Та ми й того поклали... — промовив Павло.
Треба було займати зручні місця для захисту, бо зараз незрозуміло було, хто перемагав. Утікали жовніри, а незабаром козаки відступали... Макар вирішив підійти поближче до своїх. Забравши мертвого Трохима, козаки стали обережно відходити від міста. Павло тримався поряд із друзями та був такий радий, ніби йшов не з нічної сутички, а з вечорниць. Підлужний не витримав і зі сміхом звернувся до нього:
— Павле, ти що, вже свою хоробрість втратив, коли тулишся побіля нас? Ми й так тебе захищатимемо... Ти ж наш рятівник!
Але тулитися один до одного доводилося всім, бо вже недалечко від них козаки гнали до міста жовнірів, що відступали. Проте бажання воювати не було ні в тих, ні в інших, і десятка Макара мовчки споглядала, як рятували своє життя втечею беззбройні жовніри. Лише Павло Година не витримав і, коли вже з’явилися свої, зауважив:
— А вони також добре бігають! Не гірше від нас! — І всі стали реготати та нахвалювати Павла, сьогоднішнього звитяжця та рятівника.
Коли наблизилися козаки, що наступали, Макар гукнув до них:
— Козаки, ми з нічної вилазки! Потрошили ляхів позаду!
І ті, що наступали, дізнавшись, хто їм підсобляв, привітно махали руками і поспішали наздогнати жовнірів.
Десятка Макара зайшла у напівпорожній стан і потяглася до свого намету, та тут їх зустріли обозні і, підсміюючись, запропонували обмити сажу та бруд з їхніх замурзаних пик. Поклали тіло убієнного Трохима і, постоявши хвилинку, згадали його добрі діла. Макар наказав обозним вирити могилу, обмити обличчя воїна та приготуватися до поховання опісля полудня.
Біля намету поставили теплу воду у жбанах і заходилися відмиватися, натираючи засмалені місця глиною, а потім переодяглися у чистий одяг. Хтось ще чепурив себе, а четвірка друзів умостилася спати, бо всі ледве трималися на ногах.
Спати довго не довелося, бо ж повернулася з приступу сотня і у стані стало гомінливо. Козаки святкували взяття частини міста, і всі тільки й говорили про падіння Львова з дня на день. Ближче до вечора ховали загиблих по декілька небіжчиків в одній могилі, а за вечерею поминали тих, із ким зовсім недавно разом билися з ляхами та ділили нелегке козацьке життя. Сьогодні Макар дозволив своїм козакам пом’янути побратима горілкою, і після вечері захмелілі друзі стали лаштуватися до сну.
Ранок зустрів їх новиною. Усі говорили про те, що Львів брати не будуть, а міщани заплатять викуп грошима та провіантом для війська.
Через деякий час сотник Гусак зібрав своїх козаків і повідомив те, про що козаки знали вже зранку. Була і втішна новина. Сотник радісно повідомив, що війська буде об’їжджати Богдан Хмельницький і треба всім підготуватися до зустрічі. Цього дня всі були заклопотані пранням одягу, наведенням ладу у своєму стані. Перукарі нашвидкуруч стригли всіх, немов овець, а гострі шаблі чаклували над козацькими підборіддями.
Шлях до Замостя
Холодного, але сухого жовтневого дня Богдан став об’їжджати війська. Не обминув і полк Максима Кривоноса. Сотня Петра Гусака вишикувалася побіля свого стану у святковому вбранні, а хто його не мав, так причепурилися, що виглядали по-козацькому хвалькувато.
Андрій з Іваном і двоє їхніх друзів стояли поруч із Петром Гусаком, як імениті козаки. Не довго чекали Хмельницького. Він з’явився з невеликим почтом у супроводі полковника Кривоноса. Під’їхавши, привітав усіх та подякував запорозьким низовим козакам за вірність та відвагу у війні з гнобителями землі рідної. Андрій ловив кожне слово любого йому полководця, і слова оті наче закарбувалися в його душі: