— Січовики, ми прийшли визволяти землю свою, яка більше тисячі років належала нам. Жили вірою православною християнською, як наші предки. Силою і хитрощами відібрали її у нас, але немає народу без своєї землі, нас воліли зробити рабами на нашій Отчизні. Будемо бити гнобителів, доки руки наші тримають шаблі і не звільниться земля наша від Речі Посполитої, а віра православна розквітне по всьому нашому краї. Та не кровію народу нашого це робитимемо, от і не хочу губити істинно руське місто Львів, хай воно і надалі буде світочем землі нашої. Поженемо далі ляха, на Замостя та Варшаву, доб’ємо ворогів землі нашої на їхній землі. Бийте до згину ляха, січовики, ви — оплот нашого війська...
Доки говорив Хмельницький, стояла така тиша, що навіть коні нашорошували вуха, а як закінчив Богдан, сотні голосів закричали хвалу своєму вождю та полководцю: «Слава Богдану! Веди нас далі!»
Після оглядин війська Богданом всі почали готуватися до подальшого походу. Сотня Гусака запасалася порохом, кулями та провіантом, а особливо всі поспішали спорядити собі доброго кожуха або теплого жупана. Чимало було невдоволених новим походом на Замостя, багатьом отаманам хотілося зайти до Львова з різних причин: одним хотілося слави, а інші знали, що Львів — заможне місто і в ньому буде чим поживитися. Ремствував і Павло, дошкуляючи Андрієві своїм невдоволенням:
— Ми тут воювали і ледве не згоріли живцем, а тепер... На біса нам те Замостя?
Підлужний терпів оті нарікання, а тоді випалив йому просто в очі:
— Тобі хочеться багатства людського, дідьки б тебе замордували... А якби при цьому ми були забиті? Навіщо воно тоді, дурна твоя голова?!
Це заспокоїло Павла, і він уже нікого не допікав, а став ретельніше готуватися до походу на Замостя. Перед самим виходом ще й негода заявила своє осіннє право на дощі та густі вранішні тумани з мрякою, волога проникала через одяг аж до кісток.
Частина війська ще вчора рушила на Замостя, а половина полку Максима Кривоноса поки що знаходилась під Львовом, оберігаючи обози повстанського війська. Дійшла черга й до сотні Петра Гусака вийти на охорону обозів та шляхів сполучення з військом, що вирушило в похід.
Майже вся сотня прямувала до Жовкви, інколи звертаючи в навколишні села та перевіряючи на постоях обозні загони. День був дощовим, і коні неохоче місили руду грязюку, а вершники, накрившись, хто чим зміг, тулились до теплих конячих спин. Підлужний і троє його друзів їхали разом. Андрій уважно слідкував за розбитим шляхом, боячись, що Орлик шугне десь у яму і тоді буде кепсько обом.
Попереду чулися крики і лайка, і хлопці, підігнавши коней, побачили якогось вершника, виваляного в багні і з закривавленим обличчям. Він, розмахуючи руками, щось гнівно розповідав сотнику.
Під’їхавши ближче, Андрій почув розповідь невідомого про вранішній набіг на їхню валку підвід з провіантом та зимовим одягом для війська Хмельницького. Петро уважно слухав утікача від зловмисників. Той розповідав, що грабіжники з татар хапали у селі все, що потрапляло під руку, а хто чинив спротив, рубали на місці. Коли побачили на межі села валку підвід, налетіли, як зграя вовків, і стали рубати обозних та не дуже численну охорону, мало кому вдалося втекти. Дядько тільки і встиг побачити, що це татари буджацькі. Він із ними вже бував у переймах і ті виверти добре пам’ятає. Скільки було татар, він не знає, але думає, що не менше сотні.
Петро Гусак покликав десятників і недовго про щось радився з ними. Макар Пилипенко під’їхав до своїх хлопців і передав наказ сотника виявити, де зараз татари, і сповістити про це. Десятка Макара відірвалась від сотні і повернула на схід, куди показував утікач з пограбованої валки. Макар вирішив звернути зі шляху і попрямував по лісостеповому краю, а наперед послав Івана з Андрієм.
Хлопці їхали, оглядаючись, у дощовій імлі, і попереду почули форкання та чвакання коней по баюрах. Швидко визначили, в який бік рухається валка, і повернулися назад до десятки.
Макар послав одного козака сповістити сотника про розкриття напрямку руху захопленої валки, а залишок десятки став вистежувати, які сили має ворог. Робити це було важко, але Іван вигадав, як підібратися до валки, що швидко сунула у східному напрямку. Зробивши подобу шапки татарина з буджацької орди, він тимчасово поміняв шаблю на татарську і, привітно махнувши рукою, крикнув:
— У такій мряці сам себе не взнаєш. Андрію, якщо щось не так, то пугукну совою. Прислухайся!
Невдовзі підійшла сотня, і Петро всім оголосив, що буде бій і жодного татарчука не варто залишати живим, інакше можуть бути чвари з татарською ордою. Стали готуватися до сутички. З’явився Іван і швидко розповів про кількість татар. Вислухавши його, Петро Гусак розділив сотню на дві частини, а десятку Макара послав до голови валки, щоб ніхто з буджаків не втік.
Десятка Макара об’їхала валку підвід та стала рухатись у попутному напрямку, доки не почула, що сотня нападає на татар. Ось уже стало чути лязкіт шабель, крики козаків до бою і татарський лемент. Степовики волали з переляку, бо не чекали такої швидкої розправи. Десятка Макара розвернулась і неспішно, розтягнувшись ланцюгом, попрямувала з оголеними шаблями до голови валки. На головному возі побачили тільки переляканого їздового. Їздовий від несподіванки вирячив очі на козаків, які з’явилися з імли. Він навіть віжки не випустив із рук, коли шабля одним помахом відтяла йому голову.
Зупинили коней і по обидва боки валки попрямували на клекіт бою, що розгорявся. Козаки Дмитро Будило з Федором Гончарем вискочили наперед і стали звільняти вози від завзятих візників-татар, а хлопці готувалися до більш рішучого бою. Нарешті з’явилися перші втікачі від козаків, які тиснули позаду валки, і тут — тільки не лови ґав. Розпалені боєм буджаки тікали уздовж довгої валки і, чекаючи переслідування, озирались, а коли перед ними з’являлись козаки, від несподіванки не встигали й дихнути, як були зарубані нещадною козацькою шаблею. Крики розпачу лунали звідусіль у буджацькому кагалі, але це не допомагало — сотня Гусака вершила свій суд над крадіями козацького та селянського добра.
Підлужний ледве встигав махати шаблею у різні боки, а втікачів усе більшало. І тоді Макар крикнув:
— Хлопці, швидко ставте вози поперек шляху, будемо їх стримувати!
Андрій, полоснувши їздового по шиї, скинув його та повернув воза поперек шляху, а Яровий — в інший бік і, натягнувши віжки, подав назад. Тепер шлях було перекрито, і Андрій з Іваном, швидко знявши луки, стали випускати стріли по втікачах, а кого не встигали повалити, тих добивали інші козаки, не даючи їм отямитися. Уже зовсім поряд було чути переможні заклики товаришів по сотні, і в стрільців додалося заняття, але й стріли вже закінчилися. Підлужний почув вигук Івана:
— Андрію, на коня, ближче до своїх!
Він скочив на Орлика, що покірно чекав біля воза. Тут посунуло стільки втікачів, що мимоволі козаки відступили вбік, і тоді поміж ними проскочили до десятка вершників. Почули голос Петра Гусака:
— Братчики, не випускайте, добивайте!
І Макар, побачивши, що дали маху, закричав:
— Троє зі мною, а решта — тримайте залогу!
Андрій з Іваном пришпорили коней за Макаром, а за ними ще поспішав Дмитро Будило, здоровий козарлюга, що міг єдиним ударом шаблі перерубати людину. Буджаки, які вирвались з оточення, звернули до лісу, перед яким іще був зелений луг, і четвірка рвонула за ними. Будило на лету став стягувати із-за спини лука і другою стрілою збив одного з вершників. Тепер він випускав їх одна за одною, і ще двоє буджаків впали навзнак від його стріл. Татари побачили, що їхні вершники падають, зупинились, і шестеро приречених на смерть кинулися з переможним кличем на козаків. Макар встиг викрикнути:
— Беріть півколом, рубайте бусурманів!
І вершники зійшлись у рубці до загину.
Назустріч Підлужному нісся татарин, виставивши далеко вперед шаблю і стоячи на стременах. Андрій уже не раз зустрічався з такими відчайдушними вояками. Він, різко зупинивши Орлика, пригнувся, виставив убік шаблю і розпоров живіт запальному вершнику. Після першого зустрічного герцю на боці татар лишилося три вершники, а козаків — четверо, але Будило, проскакавши далі всіх, звалився з коня. Татари швидко повернулися і знову з несамовитим криком «алла-алла...» понеслися назустріч козакам. Та не на тих вони натрапили, щоб залякати. У двобої Підлужний швидко знайшов слабину в сутичці з молодим татарчуком і полоснув його кінцем шаблі попід шиєю. Не видавши жодного звуку, татарчук звалився з коня, а той понісся по лісу, немовби рятуючи душу свого хазяїна.