Іван подав Підлужному знак рухатися далі, і Андрій навпочіпки став безшумно рухатися, тримаючись ближче до товариша, і раптом просто перед ними один із коней став відступати задки, ледве не зачепивши Андрія. За конем, тримаючи його за вуздечку, ступала людська постать, не помічаючи хлопців. Хтось виводив коня від прив’язі... І тієї ж митті вони побачили, як коня, що стояв трішки далі, також хтось виводить.
Якусь мить вони розгублено дивились, як хтось хазяйнує з їхніми кіньми, а тоді одночасно вискочили і, заволавши: «Стій!», кинулися до невідомих, котрі з переляку застигли на місці. Коні, струхнувши головами, вирвали віжки з рук невідомих поводирів та рвонули бігти невідомо куди.
Андрій, не довго думаючи, вдарив по застиглому крадію плисковатим боком шаблі, і той, зойкнувши, звалився снопом на землю, а Іван за цей час впорався з іншим і приставив до його шиї лезо шаблі. На крики підбігли Павло з Яремою і допомогли хлопцям зв’язати руки крадіям козацьких коней. Тут уже на ґвалт прибіг Макар і, запаливши смолоскип, присвітив на невідомих, одразу ж скрикнув:
— Овва, оце тобі й на... Завелися цигани, що викрадають коней у козаків!
Усі розгублено поглядали на двох чубатих молодих хлопців, що стояли мовчки, примружуючись від вогню смолоскипу, а в того, що Андрій огрів шаблею, на обличчі була кров, і він непевно тримався на ногах. Макар розпитав Івана, як усе було, і звернувся до циганських хлопців:
— Так от, хлопці, за викрадення коней у січовиків ми у себе на Низу карали смертю. А тут вріжемо вам київ біля стовпа. Виживете — то ваша добра доля, а ні...
Циганчуків відвели до клуні і приставили охоронця до виконання кари. А Підлужний з Яровим пішли вартувати далі. Залишок ночі минув без пригод, а вранці до них прийшла зміна.
Хлопці спали до обідньої пори, а коли вийшли на дворище, дізналися, що покарання циган уже відбулося і їх відвезли возом за містечко та залишили на догляд двом циганкам, які замовляли за них слово. Макар на запитання Андрія «Чи живі ті крадії?» з посмішкою промовив:
— Циган витриваліший за кішку... Житимуть довго та пам’ятатимуть козацькі киї!
Наступного ранку на зміну охорони валки возів наїхали три десятки вояків з повстанського війська, і підсилена десятка Макара з великою радістю передала право на охорону. Під вечір дісталися до свого стану, де вже чекала приємна новина про виступ їхньої сотні на з’єднання з головним військом Максима Кривоноса під Замостям.
Готуватися до походу стали негайно. Часу обмаль, а осіння далека дорога була важкою. Сотня вирушила в дорогу, коли вже добре розвиднилось, і їй доручили бути в голові війська.
Не раз доводилось сотні Гусака вести передову сторожу заради безпеки головного війська. І цього разу всі зрозуміли, що нелегко буде місити руду глину з камінням по осінніх шляхах.
Попереду сотні, як завжди, мала рухатися десятка Макара Пилипенка, а по боках було доручено стерегти військо сотні Степаненка, огрядного козака, що в молоді роки міг перерубати шаблею вершника разом із конем. Свідків цього, можливо, й не було, та коли хтось дивився на його руки і плечі, то в це легко вірилось. Перед виступом війська він приїздив до Петра Гусака узгоджувати дії на випадок сутички з ворогом, і хлопці, які стояли поруч, відчували його силу. Побачили і старого знайомого, сотника Гурія, разом із яким били ляха під Пилявцями. Він дружньо привітався з козаками, Макара ж обняв та мовив добре слово про його десятку, а хлопцям це було, наче цілюща припарка до виразки.
Петро Гусак перед початком руху нагадав козакам, що треба везти з собою сухий хмиз для легкого запалювання вогнищ, а частину пороху тримати на собі, щоб увесь час був сухим. Андрій із друзями і так знали, що при такій гнилій погоді надії на вогнепальну зброю немає, і хоча в ладівницях було вдосталь набоїв, покладалися лише на свої шаблі, списи, луки та гарних коней...
Макар повів свою десятку попереду — на декілька десятків сажнів від сотні. Козаки розтяглися по шляху ланцюгом і уважно обдивлялися прилеглі переліски та луги.
Підлужний мимохідь милувався краєвидами Львівщини, і знову думки летіли до неблизької Самарщини, до домівки та родини. А потім став добром згадувати Санька Голоту, його вправність, відчайдушність і вірність під час походів...
У Почаєві
Санько отямився на третій день після поранення, і перше, що він побачив, — це велика баня церкви, яка величаво пливла серед білих осінніх хмар по синьому небу. Вмить пригадав, що з ним відбулося раніше, і в голову вдарила думка, що він уже на небесах, а душа пливе в рай.
При цій думці він посміхнувся і спробував підвестися, але відчув, що його хтось тримає за ноги. Обвів поглядом місце, де знаходився, і зрозумів, що він у просторому курені з відкритим отвором, а ноги прив’язані до великої дерев’яної ступи. У курінь заглянула постать людини в чорній рясі, і відразу він почув веселий глас отця Никодима:
— Оговтався, козаче? Вважай, що повернувся з того світу... Доки тебе доправили сюди, багато крові втратив, але наші монастирські знахарі з Божою допомогою зупинили біду...
Санько мовчки слухав Никодима, а коли той замовк, нахилився до нього і, приклавши руку до чола, спитав:
— Отче, а наші хлопці де зараз? Ми ж ішли до Львова...
— Боюсь, отроче Божий, що тобі до Львова швидко не вийде... Добре, що живим лишився. Будеш у нас при монастирі, доки не наберешся сили, — заспокійливо говорив Никодим.
— Від завтрашнього дня питимеш відвари з трав. Їжу тобі поки що заказано вживати, — продовжив Никодим і, перехрестивши Санька, вийшов із куреня.
Тепер уже Санько Голота усвідомив усе, що з ним трапилось, і дякував Богові за те, що на його шляху трапився отець Никодим. А друзі вже, напевне, давно ввійшли у Львів...
На вечір отець Никодим приніс великого ліжника і, обмивши рани теплою водою з травами, обклав Санька нагрітим камінням. Побіля отвору куреня також поклав каміння, від якого так і пашіло жаром.
— Будемо у курені разом спочивати, — сказав Никодим і заходився читати вечірні молитви.
Уночі Санько спав добре, а рано-вранці його розбудив Никодим. У курені вже сидів незнайомий монах, який, перехрестивши Санька, підняв його голову і став вливати у рот якісь гіркі настої, від яких у хворого аж зводило щелепи.
— Терпи, козаче, отаманом будеш! — примовляв монах.
Він зняв перев’язи і, обробивши рану, поклав на неї тонким шаром якесь мастило. Читаючи молитви, часом прикладав руку на його порізане черево. Від монотонного промовляння Санька охопив сон, і він, заплющивши очі, занурився у дивний світ. Силою почуття здійнявся до неба і летів, зачаровано розглядаючи землю, таку знайому і водночас ніби чужу.
І тут він зрозумів, що бачить Самарський ліс і свою хату, а побіля неї точиться запекла боротьба. Він упізнає батька, що з останніх сил б’ється з чорними татарами, але в нього на очах батько падає і кров з нього ллється з усіх боків. А від хати біжить жінка з дитиною в руках, і Санько впізнає в ній матір і себе, ще малого. Мати встигає добігти до густого зеленого лісу, але дужий татарин доганяє її і відриває від неї дитинча.
Санько дивиться на все це, і серце його рветься, але не може нічим допомогти, а тільки поглядає, як на великому чорному коні його, малого, кудись везуть, а мати впала на коліна і, витягнувши руки, молить Бога за свою дитину. Доки його віз на коні кремезний татарин, маленький Санько встиг підрости і, вирвавшись із рук ординця, біг та махав самому собі у небесах.
Невідомо як Санько швидко опинився над Львовом і, поглядаючи згори, милувався красою цього міста і побачив яскраву веселку, що, перетнувши місто, висіла над ним. Унизу люди здивовано дивились чи то на чарівну веселку, чи то на Санька і радо вітали, піднімаючи руки, а Санько, витаючи вгорі, радів красі незнайомого міста. Тільки здивувала пісня козаків, які йшли походом біля Львова. Вони співали веселу пісню так сумно, що на очі Санька навернулися сльози і він став махати руками, прощаючись із козаками, а вони не звертали на нього уваги, зникали за горою.