— Петро відправляє нас на вивідини до Раханє. Хто мене підтримає, той іде з нами!
Запанувала тиша, і вже через хвильку той таки Павло заговорив:
— На вивідини — то інша річ. Ідемо всі разом... От тільки ми з Яремою речі заберемо!
Марія, не розуміючи нічого, мовчала, і тоді Іван звернувся до неї:
— Безсила ти, в дорозі звалишся з коня... Ми будемо супроводжувати тебе до Раханє... Нас туди посилають — глянути на ляське військо.
Тепер Марія все зрозуміла, але так само розгублено стояла перед хлопцями.
— У дорогу треба збиратися, Маріє, — сказав Іван і підвів до дівчини її Ясочку, яка радо форкнула, відчувши поруч свою хазяйку.
Незабаром з’явилися Павло з Яремою, і всі стали сідати на коней, але спочатку Іван допоміг це зробити Марії.
— Коли тобі, дівчино, стане непереливки, то кажи мені... Я допомагатиму тобі в дорозі, — довірливо запропонував Іван, як уже всі сиділи у кульбаках.
Попереду їхав Андрій на своєму Орлику, за ним поспішала Маріїна Ясочка. Іван на своєму Гнідку тримався збоку, майже поруч із Марією. Через деякий час зупинились та стали діставати зі своїх мішків харч.
— Правильно, Іване, треба підкріпитися, і Марія ледве тримається в сідлі! — весело вимовив Павло і першим запропонував дівчині сушеної риби та загребу.
— Поїж, Маріє, а то через цих козаків можна з голоду померти. А зі мною не пропадеш, у мене в торбі завжди щось є поїсти! — розговорився Павло, тупцяючи біля Марії.
Тут Іван не витримав і, підійшовши до дівчини, промовив:
— Ти його, Марійко, менше слухай. З нами також з голоду не помреш.
На це вона вже веселіше відповіла:
— Ви мені всі любі. Я з вами — хоч на край світу...
Після короткого перепочинку виїхали на шлях, який уже підсвічувався місяцем. У повітрі відчувався подих морозу.
— Дивись, Маріє, на шлях. Ти розгледіла щось знайоме, щоб нам тут не заблукати? — стурбовано запитав Іван, наблизившись до дівчини.
Вона тільки мовчки хитнула головою, давши знак, що старанно вдивляється, але ще не бачила нічого примітного. Уже недовго було до світанку, і тут всі почули півнячі співи. Так зраділи, що одночасно направили коней на оте кукурікання.
— Які ці півні молодці! Без них можна потрапити до дідька в пащу! — першим зраділо вигукнув Павло, і в усіх полегшало на серці.
Тепер уже попереду було чути собачий гавкіт, і коні веселіше скакали, поспішаючи до майбутнього відпочинку.
— Ти, Павле, поїдеш першим і дізнаєшся, чи немає тут ляшків або татарви! — наказав Іван, і Павло, приготувавши зброю, поїхав наперед разом із Яремою.
У хутірець козаки заглиблюватись не стали, а почали об’їжджати його, видивляючись та слухаючи різноголосся собак, худоби, а інколи чули й незрозумілі людські голоси. Побачили побіля будиночку людську постать, і Павло, махнувши Яремі, щоб зачекав, подався до господи. На подвір’ї стояла підвода, запряжена одним конем, а побіля неї порались чоловік та жіночка.
— Доброго ранку, люди добрі! — весело промовив Павло і, спішившись, зайшов на подвір’я до оторопілих від несподіванки людей.
— Добже здравіє! — відгукнувся чоловік і став займатися перерваною справою — накривав віз великим пологом.
— Заблукали ми тут, ідучи в Замостя. Як зветься ваше містечко, пане? — уже тихіше запитав Павло, підходячи ближче до воза.
— Містечко є Раханє, а Замостя ще не є близько. Ідіть до Комарів, а там запитуйте, — недуже приязно відповів господар і, поглянувши на ґаздиню, кивнув їй у бік домівки.
Вона хутенько заспішила до ґанку охайного будиночку і зачинила за собою двері.
— Дякую, пане господарю... Ми поспішимо на шлях до Комарів, — чемно промовив Павло і, вже розвертаючи коня, запитав: — А татарського чамбулу не було десь тут видно днями?
Той помовчав, а потім сердито відповів:
— Бог дав, нас поминули, але не відаємо, що там буде...
Розмова далі не клеїлась, і Павло повернув коня від господи та швидко поїхав до місця, де його чекав Ярема.
— Схоже на те, що село польське. Здогадався він, що я козак, і неприязно розмовляв, — сказав Павло до Яреми, і вони поспішили до свого гурту.
Павло під’їхав до Івана і все доповів йому про розмову з поляком. Тут Іван замислився і звернувся до козаків:
— Хлопці, заїдемо до містечка чи, можливо, повернемося до своїх?
Андрій, подумавши, відказав:
— А чи жива ще хрещена Марії? Слід було б дізнатись, а тоді — до своїх.
Його підтримала решта хлопців. За Маріїною Ясочкою гурт козаків заїхав у містечко. Зупинилися побіля будиночку тітки Марти.
Хлопці спішились та чекали, поки Марія зайде до будиночку, і, коли засув відкрився, побачили стареньку жіночку, яка стала радо обіймати Марію. Усі милувалися цією зустріччю, і Павло, обірвавши мовчазні розглядини, весело запропонував:
— Що ж, хлопці, гайда до своїх! Будемо цілий день доганяти сотню.
Тут до них підійшла господиня з усміхненою Марією і запросила всіх до будиночку — обігрітися перед дорогою. Хлопці вагалися, але спокуса побувати в домашньому затишку взяла гору, й Іван кивнув головою на знак згоди.
Завели чотириногих друзів на подвір’я. Доки прив’язували коней біля клуні, тітка Марта кинула їм по оберемку сіна.
— Заходьте до моєї господи, шановні козаки! Красно дякую вам за мою хресницю, що доправили її живою та дужою, — промовляла вона, відчинивши двері будинку.
Іван залишив біля коней Ярему, і всі, обтрусивши ноги об поріг, зайшли до світлиці. У будиночку була лише одна невеличка кімната з ширмою, у сінях досить холодно, тут же складено якесь домашнє причандалля.
Тітка Марта запросила присісти на довгу лаву, яка стояла напроти, мабуть, ще звечора натопленої печі. Швидко відсунувши заслінку, дістала горнятко з кашею і поставила на видовжений стіл, покритий настільником. Ікони на покуті були православними, і хлопці, помивши руки у великій мисці, пересіли на лаву побіля столу, перед цим помолившись до образів.
— Оці відвідини у мене вранці — добра ознака, пригощайтеся в дорогу, — вже веселіше примовляла тітка Марта, а Марія допомагала їй подавати частування.
Тут Іван підійнявся з лави і звернувся до господині:
— Марія також намерзлася... Нехай і вона присяде з нами поїсти. Ми без неї частуватися не будемо.
— Та добре... Буде і Марія з вами отут, скраєчку. Вона в нас невимоглива, — жваво говорила тітка Марта, а тоді звернулася до хрещениці:
— Затримайся, Марійко!
Швидко покінчили з раннім сніданком, і хлопці стали дякувати господині за їжу. Усіх затримував Ярема, який прийшов пізніше, після заміни Підлужним.
Несподівано двері швидко розчинилися, і на порозі з’явився Андрій.
— Нас обклали озброєні люди! Невідомо хто. До коней! — крикнув він і повернувся на подвір’я.
Туди вже вдерлися декілька молодиків. У одного в руках була довга польська шабля, а в решти — домашні тризуби для збирання сіна.
— Не підходьте до коней, бо стрельну в когось із вас! Стійте! — крикнув Андрій і, вихопивши шаблю, кинувся навперейми недругам.
Та молодики мало зважали на погрози Підлужного і майже підійшли до коней, щоб завдати їм шкоди. Андрій встиг стати перед прив’яззю і, тримаючи напоготові шаблю, ще раз гукнув нападникам, щоб не наближалися.
Нахабні молодики, не звертаючи уваги на ці застереження, підняли руки з реманентом, щоб завдати удару Орлику і Гнідку, та Андрій, зробивши кидок в їхній бік, ударив по руці зухвалого молодика, і долоня з шаблею звалилась перед ним. Пролунав шалений крик, і ті двоє застигли, ошаліло дивлячись то на Андрія, то на свого товариша, у якого з руки цебеніла кров. Підбігли друзі і, погрожуючи зброєю, стали відганяти незнайомців від своїх коней, а Андрій, відтуливши жупана на молодикові, роздер його сорочку і вже непритомному обмотав місце поранення.
— Хутчіше на коней! Забираймося звідси! Більше нікого не бийте! — схвильовано наказав Іван, і миттєво всі були в сідлах.
Та вже було чути голоси вороже налаштованих людей, які наближалися до них, і тупіт вершників.