— Ти моя, Марійко, єдина кохана в цілому світі...
Одні в дорозі
Віз котився все далі на південь, і, незважаючи на прохолодний день та негаразди шляху, Іван був щасливий. Після обідньої пори, вже перед Томашовом, їх стали доганяти численні чамбули татар, що також поспішали залишити ці землі. Вони з цікавістю поглядали на поодинокий віз із молодим візником та пораненим козаком. Двоє із них наблизились та стали заглядати до воза і заговорили про можливість попорпатись у речах мандрівників, але Іван, знаючи татарську мову та звичаї, застеріг їх:
— Я з чамбулами Антимір-мурзи ходив на приступ. Буджаки — мої друзі, шукайте собі здобич в іншому місці!
Вони, розкривши роти, подивилися на Івана, а тоді з розумінням чмокнули язиками і подалися до свого чамбулу. Марійка вже думала, що їм настане кінець, але можливу неприємність було залагоджено, і вона промовила до Івана:
— Будемо, Іване, перед Томашовом звертати зі шляху та добиратися на Мости, а зараз заночувати людей поспитаємо. Боюся я цих татар...
Іван погодився з нею, бо ж і сам не відав, чим може закінчитися одна з подібних зустрічей. Звернули на примітний шлях, і він попросив Марійку видивлятися, де є містечко, щоб зупинитися на постій.
Молода жінка повернула туди, де виднілося декілька дерев’яних хатинок, і, зупинившись побіля однієї з них, постукала у двері. Господарі не боялись заїжджого люду, і коли двоє подорожніх попросили нічного притулку за невелику платню, усе було узгоджено. Їм облаштували нічліг у стайні, там же розмістили Гнідка та їздового коня Силка. Марія перетягла з воза речі, на сіні облаштувала постіль, допомогла дійти туди Іванові, і нарешті господар залишив їх удвох.
Це була їхня перша спільна ніч у дорозі, і спати їм доведеться під одним ліжником. Марія довго не могла вгомонитися, раз по раз підбивала сіно та все бідкалась, чи не буде оця постіль затвердою. Іван з посмішкою дивився на клопоти жінки, а тоді жартома сказав:
— Марійко, ти через це ліжко забула напоїти коней... На жаль, я допомогти ще не можу.
Коли вже все було впорядковано, вони полягали, притиснувшись одне до одного, і під форкання коней заснули, немов діти, бо вставати треба було задовго до світанку. Уранці Марійка поквапливо вибралась із ліжка і стала ладнатися до продовження дороги.
Трагічна зустріч
Відпочивши в лісі поряд із містечком, десятка Макара на світанку стала рухатися на Раву, де мали зустрітися з сотнею Гусака. Рухалися обіч шляху, одночасно ведучи спостереження за місцевістю, по якій відходитиме військо Хмельницького. Бачили, як поспішно рухалися чамбули татарської кінноти, і тоді заглиблювались у ліс та висилали дозорців спостерігати за шляхом. Татари просувалися, не остерігаючись майже нікого. Вони з’являлися на шляху у великій кількості і через Деякий час зникали, а незабаром ішли інші, поквапливо рухаючись у бік своїх осідок.
До Рави дійшли на другий день під вечір і, зайнявши зручний пагорб подалі від шляху, розташувалися на ночівлю. До нічної варти Підлужний не потрапив. Облюбувавши собі зручне місце, трійця друзів влаштовувалася на нічліг. Андрій спав чутливо, і з глибин нічної тиші до його слуху долинали від шляху неясний гомін та стукіт татарських возів. Макар Пилипенко розтормошив від сну своїх козаків задовго до світанку і, навіть не дозволивши поснідати кулешем, відправив їх на вивідини. Андрій був за старшого і, прихопивши з воза якоїсь їжі, поспішив разом із Павлом та Яремою до шляху.
На цей час татарські чамбули вже полишили цю місцевість, і на шляху було незвично тихо. Підлужний знав, що тиша може бути оманливою, і тому вони, зручно примостившись, сиділи на чатах, не видаючи своєї присутності. Спочатку від дороги почувся глухий стукіт кінських копит, а потім Андрій розгледів обриси самотнього вершника, який поспішав у напрямку Рави. Трійця затаїлася, і Андрій вирішив пильнувати й надалі. Через деякий час почувся невиразний гомін і гупання кінських копит. Андрій уважно вдивлявся в морок світанку, а потім, повернувшись до Павла, наказав:
— Швидше до Макара. На шляху з десяток невідомих вершників. Чекаємо на підмогу. Вони мені підозрілі...
Спостерігаючи у ранковому світлі за вершниками, Андрій помітив, що вони були немалої статури і коні під ними мали добрий вигляд. «Що б це могло значити? — міркував Підлужний. — Наші коні ледве несуть нас, а тут такі собі скакуни...» Доки всі зібралися, встиг розгледіти, що серед вершників був один низького зросту, в кожушаній шапці, і рухався він якось незвично.
— Пане Макаре, я помітив, що це не якісь там волоцюги чи місцеві люди, а добре вимуштрувані вершники при шаблях! Тільки одяг незрозуміло який... — розповідав Андрій.
Вершники уже зникли з поля зору, а Макар Пилипенко вагався, як у такому разі вчинити, і запитливо дивився на своїх хлопців. Тут втрутився Кузьма Грабар, що вирізнявся особливою хоробрістю:
— А давай, Макаре, тряснемо їх! Не буде зайвим дізнатися, що то за одні...
Швидко розподілили обов’язки при захопленні невідомих, і Кузьма з Андрієм, Павлом та Яремою подалися услід вершникам. Швидко наздогнали їх і, обійшовши з двох боків, запропонували зупинитися. Кузьма сказав, що вони з передового загону війська Хмельницького, і твердим голосом заявив:
— Панове, ви затримуєтесь до визначення ваших повноважень, бо ж перебуваєте у розташуванні війська Хмельницького!
Невідомі стривожено дивилися то на свого старшого, то на чотирьох зухвалих козаків, які вимагали добровільно віддатися на їхню милість. На якусь хвилину запало мовчання, потім старший за віком повільно сказав:
— Ми — вільні громадяни Львова, повертаємося до своїх домівок після торгів. Ви не можете затримувати нас на шляху...
Кузьма не розгубився і різко відказав старшому:
— При вас зброя, а тут точаться бої... Ми маємо право затримувати кожного, а з вами ще й чоловік, схожий на татарина!
— Ми в дорозі завжди зі зброєю, а татарин цей є провідником, бо тут татарське військо... Найняли, щоб супроводив нас до Львова, — жваво промовив старший і приязно посміхнувся.
Люди з його гурту повеселішали і стали прохати Кузьму, щоб відпустив їх з миром, бо вдома всіх чекають родини. Хлопці мовчки спостерігали за діями незнайомців, прислухалися до словесної перепалки і вже бачили, що Кузьма готовий іти на поступки. Тут Ярема тихцем штовхнув Андрія у бік і кивком голови показав на татарина. Підлужний побачив, що один із незнайомців стоїть поряд із татарчуком і тримає у нього під боком мушкет, прикритий пологом. Татарин мовчки спостерігав за розмовами і не подавав знаків хвилювання. Та тут Ярема не витримав і крикнув по-татарськи:
— Ти — полоненик польський, мурза? Ми тебе звільнимо!
Якусь хвильку часу було спокійно, а потім татарин різко вдарив коня під боки і рвонув з місця. Його цербер не встиг вистрелити, і коли татарчук уже відскакав від нього, не довго думаючи, направив мушкета на Кузьму Грабаря. Гримнув постріл. Куля влучила Кузьмі у груди, і він, здивовано дивлячись на козаків, що стояли бездіяльними, став хилитися набік.
Хлопці отямилися та вихопили зброю, миттєво всадили по кулі в ближніх до себе незнайомців. Тепер уже дві сторони одночасно, немов змовившись, схопилися за шаблі, і зав’язалася шалена бійка.
Незнайомі вершники, мабуть, гадали, що козаків було тільки четверо, тож стали давити на них до згину, але тут пролунали постріли, і зараз же з’явилася решта з Макарової десятки. Козаки стали кришити незнайомців, Підлужний помітив іще раніше, що ці вершники були високими на зріст і добре трималися в сідлі. Коли почалася бійка, він упевнився в їхній вправності. Супротивник йому дістався сильний, і це Андрій відчув одразу ж після перших перехресних ударів шабель. Він застосував усю силу своїх м’язів, докладав козацьке вміння, щоб виграти поєдинок із сильнішим за нього ворогом.