Той вершник із легкістю відбивав випади Андрія і вже шукав слабинку в його захисті, щоб нанести переможний удар. Козак бачив, що він не в змозі дістати шаблею свого супротивника, і шукав слушного моменту, щоб вихопити пістоль та дістати ворога кулею.
Було таке враження, що він уже давно б’ється з тим вершником і не може перемогти його, а сили полишають тіло. У передчутті можливої поразки Андрій, відбивши потужний випад шаблі, зіскочив з Орлика, на лету вихопив з-під кульбаки пістоль, пролунав гучний постріл, і супротивник Андрія з піднятою шаблею наче спинився враз, а потім став валитися на спину, випустивши шаблю з рук. Андрій здивовано дивився, як шабля вирвалась з руки ворога і полетіла вгору, крутячись, мов дзиґа. Тут до його слуху долинули постріли і вигуки козаків, а ще — Макарів голос:
— Одного залишайте живим!
Усе швидко скінчилось, як і почалося. Живим залишили одного, а решта — постріляні і порубані вершники — лежали на землі. Супротивник Андрія з кров’яною плямою на грудях не подавав ознак життя. Підлужний почув голос Михайла Білого, козака з їхньої десятки:
— Добре ми, Андрію, смальнули дуплетом по твоєму ворогові... Ледве життя у тебе не забрав.
Андрій підвівся з землі, посміхнувся Білому, а потім промовив:
— Та дійсно, клятий лях попався... Я тобі вдячний, Михайле. За мною буде.
Михайло Білий махнув рукою на знак згоди і зістрибнув з коня, заходився визбирувати розкидану зброю. Андрій підійшов до Макара і промовив стурбовано:
— Десятнику Макаре, є ще один, той, що їхав попереду. Треба б його розшукати. Він нам може добряче насолити... Ви ж бачите, яких бугаїв набрав до себе їхній старший.
Макар Пилипенко був у великій скорботі через загибель Кузьми, свого вірного товариша, але твердо наказав:
— Ідіть під началом Ярижка... З ним вас буде четверо. Знайдіть швидше останнього з цих лихварів!
Під’їхали до Ярижка, вдумливого та справедливого козака, і, не гаючи часу, попрямували по сліду передового вивідувача зі щойно забитих невідомих. Сліди на примерзлій землі обривалися, і Ярижко наказав хлопцям теж спішитись, задумливо промовив:
— Почув стрілянину і подався ховатися до лісу. Будемо, хлопці, шукати... Відчуваю, що це битий вовк. Не дасть він нам вільно дихати, вибиратиме слушний час для помсти...
Враховуючи, що невідомий може спостерігати за ними, Ярижко наказав сісти на коней і продовжити шлях, удаючи, що вони загубили відбитки чобіт переслідуваного. Не поспішаючи, пройшли тихою риссю з півмилі і за покриком старшого стрімко заскочили до лісу. Вирішили, що попереду, понад шляхом, пробиратимуться Ярижко з Андрієм, а позаду — Павло з Яремою. Пересуватимуться потроху, переводячи за собою коней.
Попереду сторожко йшов Ярижко, а в декількох кроках за ним — Андрій, тримаючи напоготові пістоля. Через кожні декілька кроків присідали і прислухалися до гомону лісу. Ніяких слідів пересування людини вони не помітили, але півсвідомо відчували присутність обачного ворога. Не знайшовши ознак знаходження незнайомця, Ярижко дав знак присісти під ялину, без його знаку не висуватися, і Андрій обережно заліз під захист розлогої гілки.
Гомін лісу був настільки одноманітним та заспокійливим, що Андрій хотів вилізти з-під ялини і погукати хлопців, щоб підводили коней. Раптово колихнулася гілка, під якою він сидів, і майже перед собою побачив руку незнайомця і його обриси. Серце в грудях спочатку зупинилось, а потім закалатало так шалено, що Андрій злякався, щоб його не почув незнайомець. Він побачив, як постать обережно перемістилася далі, а його рука обачно відпустила гілку ялини. Андрій з пістолем напоготові сидів, не рухаючись, і чекав на дії Ярижка, який знаходився недалечко. У лісі стояла та ж сама заспокійлива тиша, проте у Андрія було таке відчуття, ніби щойно вибухнуло гарматне ядро. Він помітив поміж гілками, що незнайомець відійшов від нього кроків за п’ять, і почув, як позаду ворога щось гепнуло об землю. Тепер уже Андрій бачив, як стрімко той озирнувся і присів, роздивляючись попід гілками дерев. І тут до незнайомця метнувся Ярижко з вимогою:
— Ані руш! Кинь зброю!
Той мовчки повернув голову до Ярижка і став випростовуватися, усе ще тримаючи в руках пістоль. Тільки Андрій зібрався вибратися з-під гілок, як гримнув постріл, і він побачив, що з пістоля незнайомця пішов дим. Підлужний мимоволі натиснув на гачок. Куля вразила незнайомця в груди, і він, випустивши зброю, став валитися на спину. Упав поряд із Ярижком. Андрій прожогом кинувся до пораненого товариша і побачив, що з його грудей цебенить кров. Ярижко, приклавши руку до рани, з невеселою посмішкою сказав Підлужному:
— Я ж відчував його силу... Та тепер він нашим не скоїть лиха...
Андрій відірвав від своєї сорочки шматок матерії, затиснув рану і сидів, не знаючи, що робити далі, а поранений Ярижко прикрив очі та лежав нерухомо. Підбігли Павло з Яремою. Підлужний послав Ярему на шлях, щоб привів сюди решту десятки. Удвох розкрили повністю кожуха, і Андрій зробив перев’яз поза спиною пораненого Ярижка із запасів, які дістав з мішка. Тепер був час оглянути незнайомця, але він уже зійшов кров’ю і лежав горілиць без ознак життя. Андрій приклав правицю до його шиї і відчув ледь чутне тріпотіння жилки.
— Павле, я перев’яжу і цього завзятого вояку, либонь також жити хоче, — неголосно сказав Андрій, і вони вдвох стали поратися біля пораненого поляка.
Після цих подій хлопці мовчки всілися на повалене дерево, стали чекати приходу своїх.
Невдовзі почулися голоси козаків, і Андрій, піднявшись, пішов назустріч товаришам. Побачив Макара Пилипенка і, винувато опустивши голову, вимовив:
— Не знаю, чи житиме Ярижко... Клятий ворог не хотів полону, стрельнув першим.
Макар пішов попереду і, побачивши поранених, з якоюсь гіркотою сказав:
— Я ж не хотів його з вами посилати. Сам визвався... Ой, козаче-козаче...
Усі стояли в задумі, а тоді Михайло Білий тихо промовив:
— Двох сьогодні втратили... Хлопці, як же це так? Вони ж були моїми товаришами.
— Андрію, треба пересвідчитись, чи живий Ярижко... Та й цей лиходій, — отямившись, наказав Макар.
Підлужний нахилився до Ярижка і, глянувши на Макара, покрутив головою. Підійшов до пораненого незнайомця і, приклавши руку до шиї, ствердно кивнув головою. Ніби підтверджуючи це, незнайомець застогнав.
Могилу для двох козаків та добрих товаришів вирили неподалік від шляху. Знявши шапки і обмивши обличчя, поховали по-козацькому. Присипали руками під читання молитви: «Пом’яни, Господи Боже, рабів Божих Кузьму, Гліба...» і за якийсь час завершили обряд, який провів Устим.
Тяжкопораненого незнайомця Макар звелів покласти у полог та прив’язати до коня. На шляху, де трапиться люд, залишити на Божий суд та милість. Татарина теж захопили. Пилипенко допитував його особисто у присутності Андрія, який відзначився в останній бійці. Макар швидко дізнався, що татарин був полоненим і його доправляли на обмін знатного ляха. Виявилось, що і татарин був не звичайною пташкою, а племінником Адлаєт-мурзи, який у Буджацькій орді був великим воєначальником. Недуже зрадів Макар цій новині, а тільки вилаявся:
— Тягайся тепер із цим мурзеням... Треба його лишити в якомусь обозі, а ті хай передадуть куди завгодно!
Поки Макар вів допит, козак Олег Капелюжний стояв поруч із речами загиблих поляків, а окремо тримав лист, писаний по-татарськи.
— Десятнику, тут може бути щось цікаве... Дістали у їхнього старшого, ще й сургучем заліплено! — весело доповідав Олежа Капелюжний.
Пилипенко став із цікавістю розглядати лист і показав полоненому Малику. Запитав, кому він призначається, а той глянув, похитав головою та знехотя буркнув:
— Крим-Гірей...
Макар розсердився, щось сказав по-татарському до Малика, а тоді вилаявся: