— Бісеня татарське! Каже, що розмовлятиме тільки з Хмелем, так я йому натякнув, що могилу з його поневолювачами ще не зарито.
Знайшли ритвину, куди можна було покласти тіла забитих ляхів, та швидко прикопали, лишень би не відрили дикі звірі. Після поховання сіли для відпочинку на пагорбку, і Андрій почув якусь суперечку поміж козаками. Капелюжний знову підійшов до Макара і голосно промовив:
— Там нещодавно прийнятий до десятки Захар Білецький дуже дбає про мошну... Привласнив каблучки забитих ляхів. Вирішуйте, Макаре, годиться так чи ні?
Пилипенко піднявся, погукав усіх до себе і голосно промовив:
— За нашим звичаєм кошти передаються у Запорозький Кіш, а малі можуть ділити поміж собою ті, хто їх добував. Тому Білецькому — десять київ... Йому пощастило, що нас восьмеро, а коштовності поділіть поміж усіх!
Ці слова всі дружньо схвалили і, не довго думаючи, почали діяти. Одні згребли руками попід плечі Білецького і стали в’язати до стовбура дерева, а решта пішли вирізати киї для покарання мошнолюбивого Захара.
Підлужний уперше брав участь у такому покаранні і почувався ні в сих ні в тих. Ходив по ліску, шукаючи невеликої палиці для кия. Павло вже вибрав добрячу корягу і йшов слідом, підказуючи щось. Андрій не витримав такого наставництва і, забувши про чемність, гримнув на нього:
— Ти, Павле, краще дбай про свій зад! Полюбляєш і ти поживитися. Весь час треба зупиняти!..
Година відстав від Андрія і сів стругати знаряддя для мошнолюбця. Нарешті всі зібралися побіля винуватця, і Макар Пилипенко промовив:
— Ми в поході, тож будемо без горілки... Наллємо тільки Захару. — І витяг кварту.
Засуджений жадібно припав до оковитої. Коли вже майже нічого не лишалося, Пилипенко вирвав кварту з рук Захара, залишок хлюпнув йому на спину і, відійшовши, розмахнувся та врізав києм по оголеній спині. Біленький вигнувся, мов вуж, але не крикнув, а тільки замугикав, як бугай перед дорізом. Далі всі підходили і по черзі прикладалися киями, хто як міг. Підлужний стояв останнім і бив Захара, коли той уже розслаблено висів на прив’язах. Перехрестився і шугонув шахрая поміж лопаток.
Потім Захара швидко звільнили від прив’язу. Устим заходився обробляти забиті місця та зупиняти кровотечу на пораненнях. Козаки поклали Захара на воза і вирушили назустріч військові, щоб лист, який захопили у ляхів, якнайскоріше передати Хмелю.
Надвечір зустріли передові загони війська і, швидко знайшовши свою сотню, Макар Пилипенко віддав лист Петрові Гусаку.
Знайомство з Радою
Через декілька днів опісля від’їзду з Роханє котився віз Івана та Марії по шляху, наповненому різношерстим людом. Рухалися в основному в бік Львова та Кременця. Люди, не змовляючись, збиралися у валки, і коні слухняно рухались услід передньому возу без понукань їздових. Ніхто нікого не розпитував, куди і чому зірвалися в зиму в далекий і повний небезпеки шлях. Бачачи, що вони не одні такі біженці, Марійка повеселішала і стала розпитувати Івана про його козацькі походи. Усе допитувалась, а чи не має він на Лівобережжі жінку та дітей. Іван підсміювався над її нелукавими запитаннями, та все ж дуже розважливо розповідав про себе. Передні вози призупинились, і від голови валки почулися крики:
— Перехід через Жечицю! Тримайте коней за вузди!
Іван винувато подивився на Марію і промовив:
— Марійко, люба моя, у холодній воді доведеться тримати коня... На тім боці відігрію тебе.
Жінка, цмокнувши Івана в щоку, стала готуватися до переходу: роздяглася по груди і приготувала очкур для підтримки плахти. Іван невідривно дивився на її дії, мимоволі милуючись рухами і тілом. Дійшла черга й до їхнього воза. Марійка сміливо ступила у воду, тягнучи за вуздечку їздового коня, і віз помалу заїхав у річку.
Гнідко сміливо йшов позаду воза. Він уже стільки бачив таких перевозів, що їздовому коню й не снилося. Вода підступила Марійці до сідниць, і вона поспішно підібгала плахту. Іван побачив, як вода, наче спокусившись на жіноче тіло, покрила його своїм холодним сувоєм. Вода не сягнула навіть під груди, і Іван знову побачив принади Марії, омиті зимною водою річки. На мілині жінка стала тягти їздового коня за вуздечку, і він упевнено прямував на протилежний берег. Плахта опустилася, і Марія, йдучи босоніж, прагнула швидше відвести свого воза від річки, бо позаду покрикували інші їздові з валки перевізників. То тут то там чулися гучні голоси людей, які поспішали зайняти зручні місця для зігрівання і нічного відпочинку.
Вони зайняли місце поряд із чорнявою молодицею, яка покрикувала на дівчисько та невеликого на зріст чоловіка, що метушився, намагаючись догодити крикливій господині. Іван подав Марійці оберемок сухого сіна і з її допомогою зліз із воза та став кресалом добувати вогонь. Його кохана, взувшись, метнулась шукати сухого хмизу для вогнища.
Сіно не хотіло горіти, і тоді жіночка із сусіднього воза, взявши зі свого вогнища запалену головешку, піднесла її до сіна. Воно спалахнуло, обдавши Івана солодкувато-кислим димком. Не забарилася й Марійка. Рожевощока, бадьора, вона притягла чималу в’язанку хмизу і підклала її у вогнище. Не затримуючись, пішла розпрягати їздового коня. Потім дала сінця Срібку та Гнідку і нарешті підійшла до Івана, який прилаштовував над вогнищем триніжку з казанком.
— Неси воду, господарочко моя, — радісно сказав Іван, і через хвильку жінка вже поспішала з двома неповними цеберками води.
Стало сутеніти, і Марійка вимостила для них ліжник. Потім пішла шукати зручне каміння, щоб, напечене в золі, покласти під ноги на ніч. Люди вже встигли повечеряти і стали збиратися побіля знайомих або ж по-простому — до гурту. Так вийшло, що біля галасливої жіночки зібрався чималий гурт біженців, і вона, побачивши, що її сусіди вже поїли, махнула рукою.
— Ідіть до нас, молоді... Ніч попереду довга, ще намилуєтесь... — викрикнула з посмішкою і почала шукати для них місце біля вогнища.
Марія, підтримуючи Івана, повела його до гурту. Привітавшись з усіма, вони зайняли місце у колі.
— Я — Марія, а це мій... Мій наречений, Іван, — швидко промовила Марія і стала слухати, про що йде мова і що на світі діється.
Говорив про останні події чоловік з борідкою, такою, як у звичайного дячка:
— Хмель знову віддає Польщі землі аж до Старокостянтинова. Пани повертаються, і знову поллється кров наша, закатують нас ляхи... — чоловік зробив паузу, і всі закивали головами, погоджуючись із ним, а сусідочка додала:
— Не пускала свого на війну, так він зірвався, забрав з собою коней, ще й наймитів повів... Повернувся один...
Після подій цього року у кожного не тільки в цьому колі, а й по всій країні з’явилися думки про подальшу долю, Стали розходитися кожен до своєї хури, а Рада, так звали сусідочку, глянувши на Івана, з докором промовила:
— А тобі, наречений, треба на возі хуру прилаштувати... Попереду всякого буде: і сніг, і дощ, а ви як на прогулянку прямуєте!
Іван, згодившись, кивнув головою і промовив:
— Тільки трапляться десь попереду добрі лози, нарубаю, і буде хура.
Рада посміхнулася і невесело сказала:
— Бачу, який ти рубака... Ти хоч полог сплети з рогожі, поки у возі висиджуєш.
Марія якийсь час слухала цю словесну перепалку, а тоді, підперши Івана під руку, повела до свого воза. Каміння вже добре нагрілось, і жінка, підсипавши на днище воза землі, поклала туди рогачем каміння, що аж пашіло жаром.
— Цього тепла, Іване, нам вистачить аж до ранку, — весело сказала вона, а Іван додав:
— З тобою, Маріє, ще на довше вистачить...
Уранці їх розбудив голос галасливої Ради, що вже штурхала свого чоловіка Романа: треба швидше готуватися до від’їзду. Біля воза вже ходила і їхня донька, Катеринка.
Іван з Марією лежали під відкритим небом, на якому ще й зорі не встигли погаснути, і зовсім не відчували вранішнього морозцю. Їм так було мило та затишно вдвох, що не лякали далека дорога, невідомість, адже поруч були очі коханої людини. Іван заходився цілувати Марію, пестити її лице, захотілося сказати щось вічне, незвичне, і він став примовляти: