Швидко випрягли їздового коня з Радиного воза і, осідлавши коней та прихопивши сокири, Роман із Саньком подалися пройденим шляхом.
Жінки поназбирували хмизу, та не встиг Іван розпалити багаття, як поряд почулося виття, і незабаром усі побачили неподалік зграю вовків, яких було приблизно з десяток.
— Швидко всі за зброю! Вони нападають миттєво! — став кричати Іван, а сам кинувся міцніше прив’язувати вузди коней, щоб не понесли воза з переляку.
Коні хропіли і не давали притягнути їхні голови до прив’язі, але Іванові все ж удалося це зробити. Іван з Марією залізли на Радин віз, а Гнідко лишився прив’язаним до опалубка поламаного воза.
Якийсь час не було чути виття, і люди вже подумали, що зграя відійшла. Аж раптом коні шарахнулись убік і почулося злісне вовче харчання. Стріляти не було можливості, і всі сиділи, прислухаючись, з якого боку буде напад. Біля Гнідка знову почулося харчання і зараз же — жалісливе скигління якогось хижака, що дістав стусана від міцних копит.
Іван зраділо крикнув:
— Так їх, Гнідко! Я знаю, що ти не полохливий у мене! А ми тут їм прибавимо!
Вовки, побачивши, що цей скакун їм не до снаги, стали вертітися побіля їздового коня, і той крутив головою, пручаючись, щоб звільнитися від прив’язі. Двоє хижаків кинулися на коня з обох боків. До сіроманців було так близько, що Іван увігнав кулю одному просто в живіт, і Рада подала йому другий заряджений пістоль. Смерть уже другого хижака призупинила нападників, і вони, скиглячи, відійшли, а потім зникли з поля зору. Іван підійшов до пораненого вовка, що пробував схопитися на ноги, і, взявши камінь, ударив його в голову. Сіроманець відразу ж затих. Козак швидко підійшов до Гнідка, погладив по шиї і, взявши лук, повернувся до гурту.
Марія з Радою сиділи на возі, витягши голови, та роззиралися навколо. Катеринка перелякано забилася у куток воза і сиділа, ані пари з вуст, а Іван зі сміхом застережив:
— Глядіть, мене за вовка не прийміть та не бахніть...
Зручно примостившись на місці їздового, Іван поклав стрілу на тятиву і уважно вдивлявся навкруги, а позаду Рада з Марією тримали рушницю та пістоля. Минуло досить багато часу, а зграя не з’являлась. Дівчата повеселішали, і Марія вже звернулась до Івана:
— Іванку, ми дивитимемось, а ти розпали багаття, бо скоро наскрізь промерзнемо, ми їм добре вжарили, не повернуться...
Козак неспішно зліз з воза, прихопивши з собою шаблю та лук, і підійшов до купи хмизу. Став викрешувати вогонь, але відсирілий хмиз не загорявся. Рада дістала з днища короба сухого сінця та подала Іванові.
Раптом почувся крик Марії, і коні дико заіржали, ледве не перевернувши воза. Іван вихопив шаблю і стрімко підбіг до Радиного воза. Побачив, що четверо хижаків намагалися накинутися на коня. Один з них, уздрівши людину, прудко підскочив до Івана, але шабля не дала промаху. Вовк, і не писнувши, впав перед козаком, перерубаний навпіл. Той, що був поруч із ним, захарчав, зиркнув на Івана та його шаблю очима, повними злості, грізно рикнув і неквапно подався геть. За ним, обганяючи один одного і підібгавши хвости, втікала решта зграї.
Усе сталося так швидко, що Рада так і стояла побіля купки хмизу. Катеринка не встигла й налякатися, а Марія сиділа на возі та дивилася то на Івана, то на свою зброю.
— Іване, Іване, я натискала на гачок... А він не пальнув, — скоромовкою говорила Марія, наче виправдовуючись перед чоловіком.
— Та нічого, все гаразд, просто порох відсирів... А вовкам поталанило, бо ще одного б забили, — заспокоював Іван дружину, а тоді додав: — Дуже зголодніли сіроманці, стали й на людей кидатися!
Підійшов до Марії, обійняв її, потім відклав пістоль убік і тихо сказав прямо їй у вушко:
— Заспокойся, люба... Доводилося й не від таких хижаків відбиватися. А ці вже не повернуться.
Розпалили багаття, і коли вже пішов веселий димок, а від вогнища пахнуло теплом, Рада подала голос:
— Іване, а чого шкурам вовчим пропадати? Ми швидко їх здеремо... Знадобляться в дорозі, зима...
Іван погодився і відійшов вирізати кілки — для підвішування тварин, а коли прийшов, Рада вже стягла вовчі тіла ближче до вогнища і викинула тельбухи.
— Не на тих напали вовки... Не пощастило, Радо, хижакам, — засміявся Іван.
Марія сиділа біля вогнища і теж дивилася на Ралу, дивувалась її розпорядливості. Удвох швидко зняли шкури із забитих тварин, а туші Іван відтягнув подалі від місця їхньої зупинки. Повернувся і якось уже незлобливо промовив:
— Знатимуть, сірі, що з козаками та з козачками не варто сваритися!
І весело поглянув на Раду, яка, почувши це, засміялася.
Коли вже було зварено кашу, заіржали коні, нашорошивши вуха, і всі схопилися від вогнища та приготували зброю, але, на щастя, почули голос Санька, і за якусь мить він уже злазив з коня. Швидко зняли з Воронька підв’язану вісь, а тут з’явився і Роман, у якого поза сідлом було прив’язано два колеса з воза. Рада зраділа, побачивши свого Романа, і весело привітала його словами:
— Оце козаки, їхали по вісь, а приперли ще й два коліщатка! Давай, Романочку, хутенько злазь з коня, каша готовенька!
Мандрівники були добряче забрьохані та виморені дорогою, але втома враз пройшла, коли Іван із Радою розповіли про напад вовчої зграї. Після короткої розмови помили руки об сніг та взялися до ложок, швидко вичерпуючи гарячу кашу. Після цього гуртом познімали з коней їхню ношу та заходилися міняти вісь. Роман притяг із ліска добрячий стовбур дерева, але, не дійшовши до місця, покликав Раду на допомогу. Швидко підняли задню частину воза. Роман відчепив уламки задньої вісі, і стали прилаштовувати привезену. Добре, що вона була майже такою, як і поламана. Через деякий час опустили воза, і він уже був на чотирьох колесах.
— Хвала Богові, що ми отоді з вами залишилися! — примовляла Рада.
Хлопці кивали головами, а Санько додав:
— А які серед нас жінки відважні... Це — істина, Радо... Ми з Іваном ще й торби не піднімемо. Ви — наші спасительки.
Стали оглядати вози, щоб далі вирушати в дорогу, але стало сутеніти, тож і вирішили провести ніч на цьому місці. Роман із Радою рубали гілляччя, щоб якось загородити табір, а решта стягували та обкладали вози з боків, як захисток від звірини, а втім, можливо, і від людей. Добряче довелося попрацювати, а коли все зробили, то по обидва боки возів розпалили багаття і домовилися вартувати по черзі та підтримувати вогонь.
На ніч потягнуло морозом і на небі показався неповний місяць, на що Іван зауважив:
— До ранку натягне добрячий морозець!..
Учора Санько підсміювався, що, мовляв, спатиме з молодятами, а сьогодні вже Іван запропонував йому:
— Санько, ми з Марією так мислимо, що спати тобі треба з нами, тільки Марія посередині, а ми, немов її захисники, — по боках.
Рада від задоволення аж засміялася і сказала:
— Правильно, Іване! Нехай призвичаюється до родинного життя. Не вік же козакувати!
Мабуть, уперше за сьогоднішній день усі так розвеселилися.
Найпершим випало вартувати Романові, і всі стали готуватися до ночівлі. Знову гаряче каміння під ноги було спасінням від холоду, і Марія лягла першою, повернулася до Івана, а Санько, про щось бурмочучи, примостився у неї позаду. Під далеке підвивання вовків та голоси нічних птахів та звірів усі швидко поснули.
У призначений час Роман розбудив Санька, і він, ледве відірвавшись від теплого місця, виліз з-під ліжника та став готуватися заступати на варту. Слава богу, ніч минула без пригод. Останнім чергував Іван. Коли всі піднялися, була вже нагріта вода, а на вогнищі кипіла юшка.
Ранок видався тихим та морозяним, а зі сходом сонця по землі покотився сивий туман, який густими хвилями облягав навколишні дерева та кущі. Це нікого не засмучувало, проте вирішили почекати, поки сонце розвіє ці кавалки білого непросвітку.
На шляху почулися кінське іржання та людські голоси, і Санько з Романом вирішили розгледіти, що то за люд рухається. Коли вони таємно пробралися до шляху, то побачили, як по ньому йдуть піші козацькі вояки упереміш із кінними та котяться валки возів.