Санько Голота запропонував підійти поближче і дізнатися, куди рухається військо. Він підійшов збоку до мовчазної валки людей, що не звертали уваги на одинокого козака, який стояв, обіпершись на палицю. Санько видивлявся, до кого можна б звернутися із запитанням, але у зарослих щетиною козаках важко було знайти бодай одне знайоме обличчя. Його увагу привернув кремезний козак у гарному кожусі та ще й у валянцях. Санько вийшов на шлях, спираючись на кілок, і, піднявши правицю, привітав вершника:
— Доброї дороги, пане... Повертаюся після поранення... Козак Голота з полку Максима Кривоноса. Куди прямує військо?
Вершник подивився на нього і хотів уже об’їхати, але затримався та запитав:
— А ти, бува, не із сотні Гусака?
Санько розгублено глянув на нього і, ствердно киваючи головою, відповів:
— Так, я з його сотні, але неподалік Львова отримав у черево, а тепер підлікувався та добираюся до Білої Церкви.
Кремезний козак спішився і підійшов до Санька:
— Здоровенький був, Гусаків вивідувач. Я тебе ще з-під Пилявців запам’ятав. Вас тоді четверо було... Добрячі козаки!..
Тепер і Санько, роздивившись, несміливо запитав:
— Пан сотник Гурій? Бачив я вас декілька разів... Ще й залогу разом тримали.
Відійшли убік, і Гурій розчаровано мовив:
— Бачиш, козаче, тягнемо «сірка» назад... Гетьман так вирішив. Днів через два тут ляхи будуть. Поллється ще наша кров.
Санько ствердно кивав головою, а тоді знову запитав:
— Пане сотнику, а нам з вами хоч поряд десь можна прилаштуватися? Ми з товаришем підстрелені, а з нами ще дві втікачки та чоловік.
Гурій відповів не відразу. Помовчав якусь хвилину, а потім неквапно промовив:
— Ми тільки до Старокостянтинова... Залогою там стоятимемо. Хіба що так...
Санько з надією кивав головою, але Гурій додав:
— Тільки позаду моєї сотні. А от з жіночками як бути? Не годиться бабам при сотні...
Санько стояв, розгублено дивлячись на Гурія, і той співчутливо відповів на його німе запитання:
— Звичаї наші ти знаєш: з баб’ячим плем’ям не можна... Хіба що позаду війська... А мої за вами наглядатимуть, ніхто не зобидить!
Санько відчув полегкість на серці і став дякувати сотнику скоромовкою:
— Ми, пане, не підведемо! Позаду — так позаду... Звичайно, ми, як одужаємо, ще згодимося вам.
Сотник привітно махнув рукою. Сів на коня та й зник у завісі туману.
Санько повернувся до Романа, і вони, окрилені доброю новиною, поспішили до своїх. Швидко розповіли про домовленість із сотником і стали вибиратися з узбіччя поближче до шляху. Іван з Романом, стривожені не зовсім керованим станом у війську, умовили «дівчаче плем’я» натягти на себе ганчір’я, що погірше, та прималювати вуса, а Катеринку, натягнувши на неї кучму, швидко перевтілили у хлопчака. Тепер уже стали біля шляху, чекаючи, доки військо пройде повз них. Коли позаду показалися десятків зо три вершників, хлопці зрозуміли, що треба виїздити на шлях. Санько, привітавши задній заслін, крикнув:
— Хлопці, ми собі будемо позаду вас... Пан сотник дозволив!..
Козаки з цікавістю поглянули на подорожніх, мовчки помахали головами, не заперечуючи.
Вибралися на заїжджений та перетоптаний шлях і загойдалися по примерзлих рівчаках, та все ж були у безпеці.
Вони їхали цілий день, не зупиняючись, і коли почули попереду викрики про постій, зраділи не менше, ніжу військові. Швидко з’їхали зі шляху, стали ладнати гарячу страву та облаштовувати нічний притулок. Задиміло багаття, і Рада з Катериною вже чаклували побіля казана, щоправда, з єдиною відмінністю від інших ночівель — не було чути Радиного керівного репетування.
Іван із Саньком тягали по своїй силі невелике галуззя для вогнища та обкладали вози гілляччям, роблячи захисток від звірів. Усе до ночівлі було готове, і Марійка запросила мандрівників до вогнища, де в жару вугілля вже грілося каміння для нічного обігріву.
Ще не доїли з казана соломахи, якою сьогодні порадували всіх Рада з Катеринкою, як почувся тупіт коней і до вогнища під’їхали четверо вершників, серед яких був і сотник Гурій.
— Доброго вечора усім та смачного! — привіталися вершники, і Гурій, спішившись, підійшов до багаття.
— Присядьте біля нашого вогню, пане сотнику! — мовив Санько.
Гурій подякував і, присівши, оглянув обличчя присутніх у відблисках вогню, а тоді, все зрозумівши, хитрувато посміхнувся до Санька.
— Ми зараз під Човганським Каменем... Ще днів зо два шляху, і будемо у Старокостянтинові. Що опісля будете робити? Далі йтимете чи, можливо, залишитесь із нами? — неквапливо запитав Гурій і обвів усіх поглядом.
— Пане сотнику, до весняних часів із нас вояки нікудишні, а далі... Сотник Гусак на нас покладається, коли гетьман знову кликатиме на війну, — винуватим голосом промовив Санько і кивнув у бік Івана.
Гурій помовчав, а тоді поглянув у бік своїх супутників та неголосно промовив:
— У мене також хлопці вправні, промаху не дають. Та про вас і до них чутки дійшли.
Посиділи ще трохи, і Гурій підвівся, подякував за вогонь і тепло, дружньо підморгнув Раді та Марії і сів на коня.
— Будьте біля нас і надалі. З молодими козаками важко тримати облогу, а ви в разі чого... — наостанок сказав Гурій, і вершники швидко від’їхали у бік війська.
Біля вогнища запанувала мовчанка, всі зрозуміли, що сотник бажає переманити до себе кращих козаків Петра Гусака, а у Івана й Санька бажання лишитись у Гурія не було. Побачивши стурбовані обличчя Марії та Ради, Іван сказав:
— Не лякайтеся... Злого він нам не вчинить, знає нашу вдачу. Але хитрющий, бестія... Бачив, як він на наших дівчат косився?.. Що б там не було, а йдемо з ними до Старокостянтинова. Санько не дозволить образити когось із наших, і я вже маю силу в руках! — підсумував Іван і піднявся на ноги, поглядаючи у той бік, куди від’їхали вершники.
Із важкими думками всі вмощувалися спати. Цієї ночі вже боялися не вовків, а несподіванок від людей. Хлопці ще раз перевірили зброю і вирішили залишити на конях кульбаки та примотати поводи до рук. Вартування розподілили порівну, і цього вечора побіля вогнищ першим випало бути Роману.
Після відвідин їхнього гурту сотником Гурієм нікому не спалося. Мало-помалу почали говорити про свої прагнення. Іван став розповідати, як добре було йому на Присамарщині і що він мріє побудувати хатину десь недалечко від Андрія й жити там із Марією, мати багато дітей. Коли Іван згадав про дітей, Санько аж закрутився на місці і, не витримавши, сказав:
— У нас із Софійкою також буде багато дітей. У мене немає нікого, а у них нехай буде багато рідні.
У розмову втрутилася Марія. Дужче притиснувшись до Івана, тихо промовила:
— А я — як мій Іванко... Куди завгодно з ним. І дітей буде, скільки він захоче. Так, любий?
Тихо розмовляючи, вони і поснули. А з неба тихо сипав пухкенький сніжок і, торкнувшись обличчя, швидко танув.
Передсвітанком Іван розбудив Санька, і він, відчувши, що добре відпочив, заходився готувати сніданок. Учорашня розмова не виходила у нього з голови, і він копошився побіля вогнища, прислухаючись до довкілля. Друзі ще спали, як він почув, а скоріше відчув, що за ним хтось спостерігає. Це було видно і по конях, які стояли, переминаючись ногами та часто підіймаючи голови і прислухаючись. Нарешті Санько не витримав і, знаючи, що розбудить своїх, крикнув:
— Хто там є? Підходьте, ми вже не спимо!
Від його крику всі прокинулися, і хутко коло Санька з’явилися Роман з Іваном при повному озброєнні. Із сутінків почувся хрипкуватий голос:
— Ми від Гурія... Попередити приїхали, що вже вирушаємо. Не баріться. І грітися немає часу, дорога чекає!
Почувся тупіт копит, і все затихло, та серця в усіх калатали, неначе в кузні молотили по ковадлу. Поряд уже були дівчата, і навіть Катеринка тримала якусь палицю в руці та злякано промовила: