Восени, як і щороку, застрайкували залізничники. Замість вранці, я приїхала до Чапского увечері. Економка пішла до церкви. Я не мусила галасувати на увесь будинок: «Старобєльськ! Катинь! Достоєвський і Толстой!» Я розповідала малюнки:
— Тут Пікассо з Боннаром. «Снідають. Сперечаються» — так ви підписали. А тут, у невеликому блокноті, ескіз краєвиду за вікном.
— Ага, пригадую. Я вже втомився, дитинко, від образів. Почитай.
Спокійно, із почуттям, я перечитала про в’язничне Різдво у Сибіру. Чапскі почув мої сльози. Його зворушило моє зворушення.
— Давай вип’ємо, — він простягнув довгі пальці в напрямку стола, де стояли пляшки. Я налила йому коньяку.
— Собі, дитинко, теж.
Ми випили кілька тостів: за щастя, за красу і справедливість. Мені зашуміло в голові. Алкоголь позбавляє людину голоду і глузду. Ми випили ще півпляшки вина.
— У вас міцна голова, а я впилася.
Чапскі уже не слухав, він чекав наступної склянки. Я налила і вийшла, намагаючись не впасти зі стрімких сходів. Наступного разу економка чатувала на мене біля хвіртки:
— Ти що, вважаєш себе рівнею Чапскому?! Аби з ним пити? Йому ж майже сто років, він міг померти!
— Позаяк він просив налити йому, то чому б я мала відмовити? — боронилася я. Вона б радо витурила мене, але нікого б не знайшла на моє місце.
Того п’яного вечора щасливий дідусь танцював у своїх мріях, перебираючи гомілковими кістками під поплутаним пледом. Він не зазнав подібного щастя від звареного економкою бульйону. Вона ревнувала мене до, може, останньої чуттєвої втіхи Юзефа Чапского. Поштива, завзята баба у блиску каструль, маєстаті обіду.
Чапскі помер взимку. Прощальні промови, п’яні гробарі, нездатні викопати у промерзлій землі достатньо великої дірки для двометрового небіжчика. Труна виглядала на поверхню і ніяк не хотіла опускатися. Жалібниці притупували і хухали, щоб зігрітися, на руки. Лише коли сонце майже зайшло, вдалося увіпхнути труну до підземної криївки. Я марила про прадавні поховальні церемонії, коли разом із господарем і володарем ховали його двір: дружину, кухарів, писарів, коней і собак. Економка, яка конає з голоду в могильній комірчині. Ефеби, замуровані біля саркофага. Я блаженно западаю у видіння передозованої десь під стіною, розмальована стилізованими під античність маками. Чи може бути краща смерть, аніж від вірності? А насправді через непотрібність, бо за що мав би жити після смерті Чапского його останній секретар? З уроків польської, російської, сербсько-хорватської? З дипломної роботи у вищій школі суспільних наук на тему: проникнення юдео-християнської гнози до народних вірувань центральної Франції у XIII столітті?
Притулок для мене знайшовся в Ілонки. В її будинку на Монпарнасі кочували поляки і росіяни. Стипендіати, які заощаджують на готелі, шукачі роботи. Не думаю, що Ілончина гостинність була ностальгією за минулим. Вона мало що пам’ятала про Польщу, звідки виїхала дитиною.
Просто Ілонка була від природи добра і гарна. Мешкаючи в неї більше ніж місяць, я могла розраховувати на те, що вона знайде мені роботу. Тоді моє ліжко зайняв би хтось більш потребуючий і безнадійний. Скажімо, якийсь російський «ідіот». Ілонка працювала у франко-російському видавництві «Верочка». Вона утримувала в себе колонію поетів, самогубців, божевільних. Найкраще я запам’ятала видатного актора, котрий постійно меншав. Він хворів на паскудну хворобу. Єдиним порятунком була ампутація ніг. Не цілих відразу. Шматок за шматком, у міру розвитку хвороби.
Пухкенька, темноволоса Ілонка з гаптованою хусткою на раменах вирувала в танці поміж своїми гостями. Вона зазирала зеленими очима углиб їхніх слов’янських душ, по-хазяйськи упевнюючись, чи їм чого не бракує. Вони обжирали її холодильник. Неважливо: майонез, паштет із гусячої печінки, сальцесон. Аби більше — голод за вітчизною. Приходили й такі, котрі не вважали цей дім притулком або благочинною кухнею. Рудий не міг проковтнути частунку чи щось сказати. Якщо він і наважувався глянути на Ілонку, то червонів і знову втуплював очі в стіл. Але як він на неї дивився! Так дивляться на піднесену гостію, коли треба стати навколішки і промовити: «Скажи тільки слово, і моя душа буде Твоєю».
Чого не було, то це тиші. Гості п’яно белькотіли, вигукували погрози у відчинене вікно, у вуха несвідомих болю душі французів. Рудий мав рацію, Ілонка — свята. Вона знайшла мені роботу в готелі, неподалік площі Сен-Мішель, в районі Латинського кварталу. Власник був боржником її єврейських кузенів.