Рабина залагодили кузени нареченої. Інженер пообіцяв зайнятися її наверненням. Влаштували прегарний шлюб, під єдвабним балдахіном, при свічках. Я купила в подарунок горнятка від Розенталя. Мені вистачило грошей. Ілонка знайшла мені нову роботу. Я найнялася лектором до вісімдесятилітнього російського князя, Владіміра Колдунова. У готелі й далі рідко коли траплявся повний комплект. Я ходила туди прибирати один-два рази на тиждень вранці.
— Колдунов — людина великої, дуже великої уяви. — Ілонка упивалася огромом його великопанської фантазії. — Між нами кажучи, — докинула вона швидко, — він божевільний. Тобі в нього не буде зле. Тільки не питай нічого про дружину. Попереднього лектора, студента з Росії, він викинув за криптокомунізм. Білі росіяни в нього не працюють, бо їх уже немає. Упродовж кількох поколінь вони перетворилися на французів.
Ходили чутки, що Колдунов живе з торгівлі іконами. Він бував багатим і тоді запрошував православних достойників на кав’яр із шампанським. Потім не мав ламаної копійки, щоб заплатити прислузі чи за власне скромне утримання. Через деякий час він знову розкидався грішми. Казав, що бере проценти з банку. Витрачає і чекає на наступну частку. Витрачав він багато. Утримував кухарку, прибиральницю, лектора і церковного співака. Зі співаком я розминалася на мармурових сходах кам’яниці. Прийшовши пунктуально, я слухала останні пісні. «Давай, давай, Серьожо, — гукав Колдунов. — Ісус слухає!»
Високий, худий, наче органна трубка, Серьожа вклонявся і нечутно зникав. Я не знала його «розмовного» голосу. Пам’ятаю тільки той співучий, наче інструмент.
Перший вечір у князя був коротким. Він спитав, чи маю я рекомендації. Мене й справді рекомендувала Ілонка, але написане — то написане.
— Мій працедавець покійний. Я була секретарем у Чапского.
— Знаю, знаю. Боярин Чапскі. Його мати з наших країв, з фон Гуттенів?
— Так, Владімір Дмітрієвіч.
— Ікон не малював? Західник, га?
— Так, Дмітрій Владіміровіч, — сплутала я ім’я й по батькові.
Спершу він не хотів, аби я залишалася надовго. Мусив звикнути. Через тиждень ми вже сиділи умовлені дві години кожного вечора. Я читала йому російською та французькою книги про ікони. Він кохався у Флоренському. Найбільше цінував Булгакова. Слухаючи, він розглядав салон, завалений іконами. Мені видавалося, що він їх час від часу переставляє. Тільки пізніше, коли я почала відрізняти «дошки», помітила, що старі зникають. На їх місці з’являються нові. Я любила, коли він обривав читання. Тоді князь сперечався сам із собою, маючи гідного опонента: — Ні, ні, сестра Іоанна, в миру Юлія Ніколаєвна, не повинна була вчитися у Франції в цього паяца Моріса Дені. Росії вона навчилася в Петербурзі, пізніше у свого духовного батька Сергія Булгакова, і це було добре. Темне в її образах — від французьких шкіл. Ця зараза у неї від них. Це ж бо подобається західникам, бо вона схожа на них у цій тьмяності. У справжній іконі немає місця для темряви й тіні. Усе в ній світле, розжарене світлом хвали. — Колдунов злизував зі срібної ложечки трояндове варення. Захопившись міркуваннями, він клав ложечку на крохмальну серветку і перехиляв банку просто до рота. Слова стихали, вони розчинялися в солодкому булькотінні. — З іншого боку, — продовжував він обірвану лінію, — Юлія Ніколаєвна могла мати рацію. Господові Богові свічку, чортові огарок. Коли б вона малювала по-російськи, її б не зрозуміли.
Колдунов опускав голову і пальцем з важким сигнетом подавав знак читати далі. Він перегортав у повітрі невидимі сторінки. Я присувалася до бронзової лампи, що скупо освітлювала гігантський салон. На масивному бюро лежав стос газет і паперів, притиснутих металевим прес-пап’є у формі долоні. Але папери таки вислизали, падаючи на пухнастий східний килим. Колдунов, загорнувшись у халат, сидів у м’якому кріслі посеред кімнати та оглядав розвішані навколо ікони. Він по черзі придивлявся до них, наче читав книгу сторінка за сторінкою. Іноді князь переставляв крісло, наближався, відходив від стіни. Сиве, коротко підстрижене волосся підкреслювало опухлість його обличчя.
Нам ніхто не перешкоджав. Слуги виходили пополудні. Не дзеленчав телефон. Ми сиділи, відтяті від світу. Оксамитові, важкі штори стишували гомін спокійної вулиці. Колдунов палив цигарки. Їх задушливий запах змішувався із млосною маззю троянд у вічно відкритій банці з варенням. Моє волосся і шкіра були просякнуті цим кадильним вудженням. Однак запах дому Колдунова подобався мені більше, аніж запах спорохнявілого готелю. Простирадл, просякнутих запахом тіл. Я відкривала в кімнаті, де відбувалося прибирання, вікно і стягала ковдру. Поверталася через п’ятнадцять хвилин, коли випаровувався теплий одур. Траплялися й чисті ліжка, із свіжою білизною. Американські туристки пахнули дешевими дезодорантами або милом. Коханці з дванадцятої милися рідко. Здавалося, що плями на простирадлі присипані пудрою, стертою з її тіла. Від нього пахнуло чимось терпким, хворобливим. «О, ледащиця!» — зауважувала задоволено португалка, знайшовши сліди помади під ковдрою, посередині простирадла. — Висмокче цього бідаку до решти.