Знову сама увечері вдома. Ніхто не телефонує. То й добре. Відмочую зболілі ступні ніг. Перший день у нових замшевих туфлях на шпильках. Графік з копірайтером стояли біля приймальні і знічев’я жартували: «Навіщо жінці розум? Аби відрізнити модні туфлі від наймодніших».
Хотіла б я побачити косметику з написом: «Не тестована на тваринах. Тестована на чоловіках».
Еля народила хлопчика. Гарненький. Я боялася зазирнути йому в очі — на щастя, волошкові. Еля весела, ніякого психозу, нормальна Елька. У лікарні я зустріла режисера. Він святкував із її чоловіком, був п’яний як чіп, говорив про себе «вуйко». Режисер відпровадив мене в коридор під вікно і посадив на лаву. Він підніс моє обличчя за підборіддя (коли б ми стояли, я дивилася б на цього коротуна зверху вниз). «Ти чарівна, чарівна, але занадто молода, — хухав він мені горілякою просто в обличчя, — твоє личко поза гладінню часу. Поки що видно тільки його обриси. Колись на ньому вималюється характер, а поки що в тебе обличчя гладке, наче яйце. Некіношна.»
Я мала рацію — у нього бракує клепки. Елька не просто так ошаліла, ці речі родинні. «Некіношна» — аякже. Пізніше я довідалася від Ельки про його нову дівчину. Рок-співачка з носом до підборіддя і очима наркоманки. Вколота чарівниця з добряче підмальованим обличчям, втілена карикатура.
Я дістала підвищення. Фірма виграла тендер на йогурт. Стає тепліше, зміню зачіску і ризикну депілювати ноги воском — боляче, але три місяці не відростає волосся. Останнім часом не сплю ні з ким, ношу товсті рейтузи, тож волосся собі відросло. Весна! Ноги на волю! В останньому номері радять подбати про себе вже на початку березня. Зроблю, як сказано в журналі.
Через брак сонячного світла на правій щоці вискочив чиряк. Перед місячними я бридкішаю. Тактика природи. Я про це читала. Колись давно люди жили в печерах і всі спали з усіма. Жінки здатні до сексу цілий місяць, але природі йдеться про запліднення, а не про насолоду. Тому під час овуляції гормони творять дива: жінка виділяє привабливий запах, очі блищать, волосся лискуче. Коли жінка вже неплідна, перед місячними, відьма-природа відбирає дарунки і відлякує залицяльників, перетворюючи жінку на обважніле, прищувате, сердите бабисько.
Тиждень почався лікарнею і лікарнею закінчується. Мамі зле, телефонував лікар. Ясна річ, Альцгеймер не заразний, однак, повертаючись від неї, я почувалася хворою — сиділа на вокзалі й тряслася. У Ельки я надивилася книжок, певне тому мама, скорчена в клубок у ліжку, нагадувала мені великий викидень. Вона — моя мати, була нею. Тепер через хворобу вона забула, ким є, і я теж повинна забути. Моя мама більше не повернеться, вона вийшла зі свого тіла і забула адресу. Я не зможу їй нічим допомогти, щонайбільше полегшити існування, заплативши за добрий нагляд.
Я мало не залишилася на вокзалі. В останню мить вскочила у потяг, що вирушав. Я не боялася сидіти в одному купе з чолов’ягою типу Шварценеггера. Що б він мені зробив? Убив би? Була б дуже вдячна. Я переглядала кольорові журнали, але нічого не бачила крізь сльози. Перед самою Варшавою чоловік спробував заговорити до мене. Він був дуже милий. Ми любимо одні й ті ж фільми, одні й ті ж ток-шоу. Він добре забезпечений — володіє двома автомайстернями. Одна неподалік Варшави, друга — на спілку з братом у Кельцах. Від брата він і повертався. Експресом швидше і безпечніше, аніж автомобілем у весняну кашу. Щось мені здається, наче Войтек шукає дружину. Ми домовилися на вікенд у Старому місті.
Криваве побоїще. Прищ на щоці не присох після того, як я його видушила. Він розрісся й болить. Я залила прищ спиртом. Прикритий мейк-апом, він вдає бородавку.
Вечеря відбулася при свічках. Я сіла не рівно, а трохи боком. Права щока зникла в тіні (сподіваюся). Войтек чудовий. Я ніколи б не подумала, що він простий автомеханік. Чарівний, дотепний. Гарний, глибокий голос і найкращі чоловічі руки, які я тільки бачила. Він відвіз мене сріблястим авто. Войтек стояв перед дверима із дурнуватою міною: напрошуватися чи ні? Поцілував мене в чоло й почервонів. Він зателефонував уночі. Ми говорили до третьої ранку.
Минаючи шинок у Старому місті, де ми в суботу вечеряли, я зайшла до косметичного салону «Фізіс». Літня косметичка в пожмаканому фартусі могла б працювати санітаркою у маминому шпиталі. Вона дивувалася, навіщо мені депілювати ноги воском.
— Ви що, не знаєте? Це може закінчитися вапнуванням кісток! — лякала вона мене.