– Стій, де стоїш, хто б ти не був!
Він упізнав голос Рейвен, але не спинився.
– Ще крок – і я стрілятиму!
Кайл роззирнувся.
– Де ти?
– Містере, ти глухий чи вмерти хочеш?
Він спинився.
– Я шукаю Рейвен!
Вона показалася з-за плутанини кущів.
– Руки підніми так, щоб я їх бачила.
– Рейвен, це я. Кайл – ти ж знаєш – Марті.
Вона побігла до нього.
– Ой, Марті, вибач. Не хотіла тебе налякати. Як ти знайшов мене?
– Ти казала, що тебе віддали сюди ще в дитинстві. Я подумав, що ти поштова голубка.
– Ти такий милий, навіть зараз, – сказала вона.
– Можемо поговорити?
– Залежить від того, чи це розмова психіатра з пацієнткою, чи ти збираєшся дозволити судові відправити мене в Грецію на тортури.
– Як психіатр із пацієнткою.
– Добре, – Рейвен махнула, щоб він підійшов.
– То ти дійсно переїхала в цю покинуту лікарню.
– Звичайно. Перед тим як тато забрав мене в Грецію, це періодично був мій дім протягом майже десяти років.
– Не можу повірити, що ти борешся з акрофобією. Минулого разу, коли ми були тут, ти й очі догори підняти боялася.
– Нікі боролася зі страхом висоти так, як ти навчив мене боротися зі страхом вогню.
– Я б хотів подивитися лікарню всередині.
Вона сховала пістолет назад у сумочку.
– Тоді заходь у моє гніздо, – сказала Рейвен психіатрові.
Кайл пішов, непевно ступаючи по землі.
Рейвен увімкнула ліхтарик, світло впало на тупик. Тоді несподіваний поворот праворуч, через іржаві ворота, у цегляний тунель.
– Звідки ти дізналася про печеру і тунель?
– Один старий санітар – Лукус – показав мені. Після цього я досліджувала це місце, коли мене сюди запроторювали.
Йому ледве дихалося смердючим повітрям.
– Затисни носа, Марті. Всередині повітря краще.
Він пішов за нею вгору кам’яними східцями, потертими від чужих чобіт і босих ступень.
Вийшовши з підвалу у вестибюль, Кайл побачив, як дівчина дивиться на закручені сходи. Лівою рукою вона вхопилася за поручень, а правою – за його руку. Один крок нагору. Тоді ще один. Він не використовував швидку імплозивну терапію для акрофобії. Насправді вона зробила це сама з собою.
Рейвен вказала на двері.
– Другий поверх! – проспівала. – Приймальне відділення! Інтенсивна терапія! Амбулаторний пункт! Буфет!
– Мабуть, боляче бути тут самій. Ти якось сказала мені, що не терпиш самотності. І все одно тут на само…
– Ой, та я не сама. Привиди безумців мене розважають. Не турбуйся. Вони тебе не зачеплять, якщо ти мене не кривдитимеш, – вона скрутилася калачиком на дивані й показала, щоб він приєднувався.
Він сів на крісло навпроти.
– Знаєш, чому тато запроторив тебе сюди перед тим, як перевівся в Афіни?
– Щоразу, коли в мене ставалося те, що він називав «шизофренічним випадком», він лікував мене, як і будь-яку іншу пацієнтку з галюцинаціями.
– А тепер ти можеш мені розповісти, що сталося, коли тебе взяли заручницею «Сімнадцяте листопада» і МЕХ?
Рейвен округлила очі.
– То все було не насправді. Просто сцени з кіно.
Назад. Не впирайся. Увійди у світ її театральних марень.
– Тобі сподобалася твоя роль?
– Я не… не впевнена.
– Пам’ятаєш основні сцени?
Вона піднесла руки до обличчя і заговорила крізь пальці.
– Я у стількох знялася. Усе таке розмите. В одній сцені я довго сиділа в замкненій шафі. Тоді допомогла пограбувати банк. Я ледь не загинула під час вибуху в терміналі порту Пірея. Тоді у другій дії я потягом поїхала в місце, де жінки носять військову уніформу.
Він мусить вивести її з марень у реальні спогади.
– Як і більшість хороших акторів, ти, напевно, використовувала досвід зі свого життя. Це називають акторським методом.
– Маєш рацію.
Повільно вивести її в реальність.
– Скільки ти для тієї сцени взяла з реального досвіду сенсорної депривації під час того, як справді була заручницею?
Рейвен дивилася невідь-куди. Тоді описала свою агонію протягом перших днів у полоні.
– Спочатку батько Алексі збирався мене зґвалтувати. Тоді Алексі назвав мене поріддям американських, жадібних до нафти поневолювачів. Він сказав, що бореться зі спокусою порізати мене на шматочки і згодувати вовкам.
– Вони, мабуть, мали причину для того, щоб промивати тобі мізки і тримати тебе живою. Може, знаєш, навіщо їм це було треба?
– Щось спадає на думку, але тоді зникає. Я чую жахливі речі і не можу повірити, що забуду їх. Коли я прокидаюся, вони ніби зображення, що поступово згасають.