– Жартуєш.
Він всадовив її на ліжко й відсунув ковдру. Він збирається застерігатися? Може, спитати?
…краще не треба. твоє життя і так висить на волосинці…
Алексі розстебнув сорочку. Рейвен простягла руку, щоб допомогти йому її зняти, і побачила, що вся спина у нього посмужена рубцями. Вона торкнулася горбкуватих шрамів пальцем.
– Що це в тебе?
– Мій батько, – відповів Алексі.
– Мірон був такий жорстокий?
– Не жорстокий, просто суворий. Шмагаючи, він мене вчив.
– Відрізняти, що правильно, а що ні?
– Це вже пізніше. У дитинстві я ходив і розмовляв уві сні. Спочатку він прив’язував мені до ніг дзвоники, щоб я прокидався, коли спробую вибратися з ліжка. Це не допомогло, і він почав зв’язувати мені ноги. Я завжди примудрявся якось розв’язатися, і напади сомнамбулізму продовжувалися.
– І що він зробив?
– Тоді він і почав мене шмагати. Це тривало років до тринадцяти чи чотирнадцяти.
Рейвен гладила його по волоссі, по руках, по спині.
– Ми обоє так багато страждали. Обійми мене.
Алексі відвернувся.
– Я хочу, щоб ти їх поцілувала.
Рейвен завагалася, та зрештою повільно ковзнула сухими губами по рубцю, що зміївся через ліве плече Алексі. Його спина напружилася. Вона розтулила губи, висунула язик і заходилася водити ним по горбкуватій плоті вздовж усієї спини.
Алексі вигнувся і відкотився вбік. Вона підставила йому стегно.
– Тепер ти поцілуй мої шрами.
Вона заплющила очі в очікуванні. Задзвонив мобільний. Рейвен обхопила Алексі руками.
– Не відповідай.
Алексі завагався. Телефон не вмовкав. Він відштовхнув Рейвен і простяг руку. На визначнику висвітився номер Мірона.
– Це батько, я не можу не відповісти.
– Чому? Він тебе знову відшмагає?
Алексі подивився на Рейвен, перевів погляд на телефон, потім знову на Рейвен.
– Ти не розумієш.
– Гадаю, що все-таки розумію. Як і ти мене.
Алексі натиснув на кнопку.
– Так.
– Чому так довго? – почувся в динаміку різкий голос Мірона.
– Я був у ванній.
– Треба завжди носити телефон із собою.
– Я про це не подумав.
– Це одна з твоїх вад – нічого не продумувати заздалегідь. Ми готові закладати бомбу в Піреї. Зробимо це завтра по обіді. Негайно приїжджай до гаража.
– Але…
Зв’язок перервався.
Рейвен чекала, розкривши обійми. Алексі натяг труси і накинув сорочку.
– Я мушу йти.
– Що такого важливого, що ми не можемо?..
– У мене немає часу.
– Не залишай мене знову.
– Незабаром повернуся. Я потрібен батькові у майстерні, – Алексі послав їй повітряний поцілунок і замкнув за собою двері.
Рейвен відкинулася назад на подушку і задумалась над словами, які Мірон цілком розбірливо сказав по телефону. Завтра у Піреї підкладуть бомбу. Їй пригадався той день, коли Алексі вперше замкнув її в гардеробі, тоді вони з Міроном обговорювали теракт у міжнародному пасажирському терміналі порту Пірея. Алексі переймався, що загинуть невинні люди, і Мірон прочитав йому лекцію про те, що в хаосі війни без цивільних жертв не обходиться.
Рейвен знала, що це означає: вибух забере життя жінок і дітей. Вона думала над цим довго і болісно. Тільки не діти.
…покарай батька алексі за зірваний статевий акт. треба відплатити йому зірваним актом терористичним…
Не можу.
…ти така слабка. якби я вилізла з маминої матки першою, у мене вистачило б сили і я не потребувала б твого голосу, щоб не пошизіти. я сама все зроблю…
Рейвен спостерігала, як її рука тягнеться до другого телефона, що лежав на нічному столику, і набирає номер оператора.
Металевий голос промовив:
– Назвіть номер.
– …з’єднайте мене з афінською поліцією… – вимовила вона вголос.
Чоловічий голос відповів аж через кілька гудків:
– Грецька поліція, чим можу допомогти?
– …у мене є інформація про те, що «Сімнадцяте листопада» готує вибух…
– Хвилинку, я переадресую ваш дзвінок.
Рейвен хотіла була вибити, та Нікі не дала. У динаміку почулося клацання, мабуть, увімкнули запис. А тоді голос промовив:
– Капітан Гектор Еліаде, спецпідрозділ грецької поліції з питань боротьби з тероризмом, слухаю вас.
Рейвен завагалася. Нікі не озивалася. Так завжди: сама заварить кашу, а всю брудну роботу залишає їй. Ну й біс з ним. Якщо Алексі довідається, то прокляне її. Та вона сама себе прокляне, якщо цього не зробить. Рейвен затулила мікрофон хусточкою.
– Попереджаю вас: у пасажирському терміналі порту Пірея готується вибух. Загинуть діти.
– Коли?
– Завтра або післязавтра. Я… я точно не знаю.
– Хто це?
Рейвен поклала слухавку. Вона вірила словам Алексі, що Америка і грецький уряд, який вона контролює, – погані, та це не могло виправдати підриву матерів і їхніх дітей. Якщо запобігти смерті невинних означає зрадити «Сімнадцяте листопада», то нехай так і буде.