Охоронниця віддала честь.
– З поверненням, майорко Саїд. Можна поцікавитися, хто ваша супутниця?
– Це Ріма Сораб, наша новобранка.
…що вона таке верзе, в біса лисого?..
– Ласкаво просимо на базу Ашраф, товаришко Сораб.
…поки не з’ясую, що коїться, краще не розкривати рота…
Охоронниця зняла слухавку.
– Пришліть, будь ласка, джип, майорка Саїд повернулася.
Авто з’явилося за кілька хвилин. Жінка в уніформі, що сиділа за кермом, вискочила і віддала честь.
– Куди накажете, майорко?
– Спершу зробіть коротку екскурсію базою для нашої новенької, товаришки Ріми Сораб, а тоді їдьте до мене на квартиру, блок три.
Фатіма підштовхнула Рейвен до джипа.
– Тебе вразить те, що ти побачиш.
Вона мала рацію. Вулиці були вимощені бруком. Вони проминули фонтан, з якого на каміння бризкала вода, басейн, у якому намотували кола кілька жінок, та оточену скульптурами мечеть у центрі.
– Ось це наша лікарня, – пояснила Фатіма, вказуючи на одну із сучасних будівель. – А он там наша бібліотека. Поряд з нею – музей. Саддам Хусейн подарував нам цих тридцять п’ять квадратних кілометрів пустелі, і ми перетворили її на оазу.
– Ти казала, що ви іранці. Навіщо йому дарувати вам землю?
– У винагороду за те, що ми разом з іракською армією воювали проти тиранського режиму муллів у Ірані.
– То у вас є своя армія?
– Близько чотирьох тисяч добре підготованих бійців, командування в основному складається з жінок. Та ось, сама поглянь, – Фатіма зробила жест рукою.
На рівнині перед ними у стійці струнко на люках танків стояли сотні жінок в оливково-сірих уніформах і таких же хустинах. Інші тримали напоготові кулемети і протитанкові гранатомети. Фатіма показала на високу жінку у бронетранспортері.
– Це наша головнокомандувачка, генералка Гассан.
– То й що з того? – Рейвен знизала плечима.
– Усе, ти вже побачила достатньо. Водію, везіть нас до житлового кварталу.
Вони проїжджали повз групи будинків, оточених ретельно доглянутими газонами і садами, у яких було повно фіолетових, білих та жовтих квітів.
Авто під’їхало до блоку три. Фатіма завела Рейвен до своєї аскетично обставленої кімнати. Ідеальний порядок. Майорка підійшла до шафи і вийняла оливково-сіру військову уніформу, таку ж, як у жінок на плацу.
– На, Рімо, одягни це. Тут не ходять у чадрі. Якщо буде завелика, хтось із наших чоловіків її вшиє.
– Слава Богу! А я вже думала, що ніколи не скину з себе це шатро.
– Рейвен, перестань говорити «слава Богу» Відтепер кажи «Аллах акбар», тобто «Бог величний».
– Я тільки щось ніде не бачила ігрових майданчиків. Де діти?
Фатіма прокашлялася.
– Тут немає дітей.
– Чому?
– Наше командування наказало всіх дітей відіслати до родичів. Заміжніх змусили розлучитися. У нас тут целібат, тому й дітей більше немає.
У Рейвен на язиці крутилося зауваження, що якщо тут не буде дітей, то Ашраф перетвориться на гігантський будинок для пристарілих бабусь, та замість цього прошепотіла:
– Іншалла.
– Ясон Тедеску мав рацію. Я чула, як він казав, що ти швидко все схоплюєш. Повтори мені рядки, які ти декламувала йому в лікарні.
– Я нічого не…
– Я ж була там і чула.
Рейвен набрала в груди повітря.
– Не пам’ятаю.
– Ти просто витіснила їх з пам’яті, Рейвен. Мене вчили, як вводити людей у глибокий гіпноз, я допоможу тобі відновити ці спогади.
– Але я не хочу пригадувати.
– Це мені вирішувати. Я визначатиму, що тобі слід пам’ятати, а що можна забути. Коли ти приймеш іслам, від тебе вже нічого не залежатиме.
Рейвен зібралася сказати, що не хоче ставати мусульманкою, та тут втрутився голос у неї в голові:
…не будь дурною, не сварися з нею зараз…
– Ви маєте цілковиту рацію, майорко Саїд. Будьте моїм провідником, я вас слухатимусь.
Фатіма погладила її по голові і усміхнулася.
– От і добре. Вправи з пам’яттю розпочнемо після Нового року.
– Але ж до першого січня ще дев’ять місяців.
– Наш перський Новий рік, Новруз, святкується 20 березня. А завтра починається Чахар шанбе сурі.
– Що це таке?
– За шість днів до новорічного понеділка у нас відзначають Червону середу. Цей звичай виник задовго до появи ісламу та християнства, коли народ у цій країні поклонявся Заратустрі. Мулли цього свята не схвалюють, але терплять, так само, як християнські конфесії миряться з язичницьким Санта-Клаусом.
– Звучить захопливо. Я завжди любила різдвяні свята. А як ви цю Червону середу святкуєте?
– Цього дня деякі солдати замість уніформ загортаються в білі простирадла або одягають костюми. Розмалювавши обличчя, вони бігають вулицями і б’ють по казанах чи пательнях, оглушливим шумом проганяючи злих духів попереднього року. Та основним символом цього свята є вогнища.