– Ти хотіла сказати «Аллаху». Ти ж тепер мусульманка.
– Я передумала.
– У такому разі кожен мусульманин у світі зобов’язаний вчинити фетву.
– Що це таке?
– У твоєму випадку – спочатку зґвалтувати, а потім відрубати голову.
Рейвен намагалася приховати тремтіння. Звичайно, вона неодноразово збиралася накласти на себе руки. Зазвичай це було щось безболісне, наприклад передозування снодійним. Дряпання і порізи допомагали відчути себе живою. Та коли вона уявила, як голову розрубують мечем, її занудило.
Фатіма рушила до дверей. Рейвен проковтнула клубок, що підступив до горла. Ну й до дідька. Її фінальний кадр.
– Агов, точно не хочеш помінятися зі мною місцями і побути з хлопцями після стількох років примусового стримування? Ти могла б сказати, що невинна, що вони тебе зґвалтували. Ой, я забула: войовничі мусульмани вважають зґвалтовану жінку обезчещеною, тому закидають її камінням, а потім ховають живцем.
– У тебе виходить кумедно, Рейвен, та це твій останній виступ.
Коли Фатіма зачинила двері, у кімнаті знову стало темно. Вона почула, як клацнув замок.
Чекаючи, коли її зґвалтують, а потім відріжуть голову, Рейвен згорнулася калачиком біля своєї сестри-близнючки в утробі їхньої матері.
РОЗДІЛ 37
Афіни
Почулося гупання. Та не у двері Тії, а в сусідні. Дуґан глянув на годинник: шоста ранку.
– Тебе шукають, – прошепотіла Тія.
Він зіскочив з ліжка і розсунув штори. На вулиці стояла поліцейська машина.
Голос у коридорі вигукнув:
– Містере Діодорус! Вас викликають у штаб-квартиру!
– Мабуть, це люди мого батька, – промовила Тія. – Краще тобі забиратися звідси.
– Як?
Вона показала на вікно.
– З третього поверху?
– Згадай батькове попередження.
Дуґан натяг труси, відчинив вікно і ступив на карниз. Цегла почала сипатися. Він вчепився руками в стіну. Не дивитися вниз. Цікаво, якщо він впаде з третього поверху, то вб’ється? Навіть якщо приземлитися не на голову, купа зламаних кісток гарантована. Обережно ступаючи боком, він дістався до карнизу біля вікна своєї кімнати.
– Спіросе Діодорус, ви повинні піти з нами!
Дуґан проліз у вікно.
– Хвилинку! Тільки накину щось на себе.
Він схопив халат і розчинив двері навстіж.
– Що вам потрібно?
– Перепрошую, що потурбував, – промовив літній офіцер. – Та ви терміново маєте з’явитися до штаб-квартири.
– Так рано?
– Багато хто приїхав до Афін на нараду ще до світанку. Капітан Еліаде вимагає, щоб ви теж були.
Принаймні офіцер відзвітує, що він спав у своєму ліжку. Дуґан натяг штани і сорочку.
– Треба почистити зуби. А ще я мушу випити кави.
Офіцер хвильку подумав, тоді кивнув.
– Чистіть швидко, а термос у мене в патрульному авто.
Дорогою до штаб-квартири Дуґан пив каву, радіючи, що вона виявилася міцною. Поверх пластикової чашки він мигцем розглядав школярів з рюкзаками, продавців у кіосках, що виставляли ранкові газети, власників кав’ярень, що розгортали тенти у променях вранішнього сонця.
Звичайний мирний ранок у Афінах.
Супутник Дуґана провів його через відділок. Вони зупинилися під дверима в дальньому кінці кімнати для персоналу. Озброєний охоронець відчинив їх і пропустив Дуґана досередини. Йому відкрилася зовсім не очікувана картина: круглий стіл із червоного дерева, з протилежного боку від Дуґана сидів капітан Гектор Еліаде, а навколо нього – з півдюжини чоловіків у цивільному.
– Доброго ранку, містере Спіросе Діодорус, – Еліаде вказав на вільне крісло. – Ці люди приїхали здалеку, щоб, як кажуть у вас в Америці, подовбати вам мозок питаннями.
Жодної військової форми. Дуґан підозрював, що серед присутніх є переодягнені офіцери з Пентагону. Інші, мабуть, з Держдепартаменту. Якщо ці люди – не члени спільної антитерористичної групи, то їх просто послали вислухати його, щоб потім доповісти начальству.
Молодий, дуже засмаглий чоловік поглянув на нього з-під лоба, і Дуґан помітив, що засмага на його чолі обривається аж надто рівномірно: швидше за все, носить офіцерський картуз. Цей, мабуть, військовий.
– Містере Діодорус, які ви маєте докази, що у США збираються переправити зброю масового знищення?
– На підставі аналізу я припускаю, що вона, можливо, уже на шляху до Штатів.
– І ви вважаєте, що під загрозою перебувають об’єкти в Нью-Йорку, Вашингтоні та Чикаго? – уточнив сивий чоловік, що крутив у руках ручку.
– У Нью-Йорку – фондова біржа, Пентагон – у Вашингтоні, а чиказької цілі я ще не вирахував.
– Ви впевнені на сто відсотків?
– На вісімдесят дев’ять.
– Ви хоч приблизно уявляєте, яка паніка здійметься по всій країні, якщо міністерство внутрішньої безпеки введе червоний рівень загрози?