Коли Коставрос наблизився, у санітара з рук випала швабра. Нахилившись, щоб підняти її, він ледь не перекинув відро з мильною водою.
– Я не скоїв нічого незаконного, присягаюся.
– Розслабтеся. Я просто прийшов з кореспондентом «Геленікос Тайпос», який пише статтю про те, як «Сімнадцяте листопада» скоїло напад на лікарню.
– Я не знаю нічого, містере репортер. Я нічого не бачив.
Дуґан вирішив взяти ініціативу у свої руки.
– Може, ви чули щось, – промовив він, витягуючи двадцять євро.
Вигляд у санітара був переляканий, проте Коставрос кивнув головою.
– Відбувалося все якось дивно, – почав розповідати санітар. – Медсестра Сойєр стояла поряд, та містер Тедеску розкричався, щоб вона йшла геть і не слухала. Мене розібрала цікавість. Донька головного лікаря декламувала чи то вірш, чи то рядки з якоїсь п’єси. Я вловив лише кілька слів.
– Кажіть, кажіть, – Дуґан видобув ще одну двадцятиєврову банкноту. – Які слова ви чули?
– Про якогось вола, що втік. Потім про якусь жорстоку кару. Ще щось про богиню і смерть у тунелях.
– Ще…
Санітар постукав пальцем по чолу.
– Іще якийсь собака. Це все, що я чув. Повірте мені.
Дуґан простяг санітарові ще десять євро і схопив його за плече.
– Більше нікому про це не розповідайте. Не хочу, щоб сенсаційний матеріал перехопили у мене з-під носа.
Санітар кивнув, розхлюпавши мильну воду в прохід.
– Ну як, дізналися, що треба? – поцікавився Коставрос на вулиці.
– Для статті цього замало.
– Не пощастило. Куди вас відвезти?
Дуґан пояснив, як проїхати до пансіону.
Не пробув він у кімнаті й хвилини, коли почувся стукіт у двері. Дуґан відчинив їх, і на його ліжко з розмаху впала Тія.
– Розповідай.
Він у подробицях переказав їй усе, про що йшлося на нараді.
– І що ти думаєш?
– Враження сумні. Пентагон хоче, щоб Держдепартамент викреслив МЕХ з переліку терористичних організацій, а ті не погоджуються.
– І що нам із цього всього?
Дуґан ступив до комоду, вийняв пляшку «Джек Деніелс» і наповнив дві склянки. Одну подав Тії, другу підняв сам.
– За те, щоб ми розгадали решту загадок Тедеску.
– Богиня без обличчя і далі лишається для мене таємницею, – промовила Тія.
– Поки залишмо «ДЕ» у спокої. Ми приблизно уявляємо, чим є сибірська виразка, модифікована в бойових цілях, тож тепер поміркуймо, як вони збираються її розпилювати.
– Але ми не знаємо строфи «ЯК».
– Уже дещо є, – Дуґан розповів їй про візит до божевільні. – Крихітна зачіпка: собака.
Тія підняла склянку.
– Щоб усе не пішло псу під хвіст.
– У Давньому Римі найспекотніші дні літа називали днями собаки, – промовив Дуґан. – Вважалося, що вони пов’язані з появою на небі Сіріуса, який, до речі, теж входить у сузір’я Великого пса. Цей вислів перейшов і в англійську.
– Як щодо собаки на сіні? – підхопила Тія.
Дуґан застогнав.
– Ні, це все – лайно собаче. Я відчуваю, що ми дуже близько, просто танталові муки, чесне слово.
– Ага, муками боги покарали Тантала за те, що він викрав золотого собаку.
– Як тобі ідея лягти в ліжко і не чіпати сплячого собаку?
Тія пригорнула його до себе.
– Мій зациклений аналітик із бульдожою хваткою.
РОЗДІЛ 40
Ашраф
Невдовзі після опівночі Шатерник, повністю одягнений, вибрався зі свого ліжка і прокрався із чоловічої казарми надвір. Він готувався до цього, відколи перехопив розмову Фатіми з генералкою. Якщо він збирається переправити Рейвен у Афіни для допиту, треба діяти швидко.
У темряві Шатерник прослизнув до в’язниці, де Фатіма тримала дівчину. Дійшовши до дверей і взявшись за клямку, він почув крики Рейвен. Влетів досередини і ввімкнув ліхтар. Чоловік, що лежав на ній, завивав від болю. Рейвен раз у раз застромлювала щось невдалому ґвалтівникові в око. Його руки розтислися. Тоді вона застромила ту штуку йому в шию. Потім ще раз, і ще. Нападник захрипів і скотився додолу.
Погляд Рейвен упав на промінь ліхтарика.
– Ходи, ходи, покидьку, хочеш отримати те ж саме?
– Не бійся, – прошепотів Шатерник.
– Не підходь. Якщо ти мене хоч пальцем зачепиш, я поколю тебе і копну в яйця. Чи у МЕХ яйця є тільки в жінок?
– Тихо.
– Тільки спробуй мене зґвалтувати, і ходитимеш сліпий, як ось цей.
– Я тут, щоб врятувати тебе. Якщо підеш зі мною, у тебе є шанс вижити.
Він копнув кривдника Рейвен у голову і відсунув убік.
– Що тобі втрачати? – він схопив Рейвен за руку і допоміг стати на ноги. – Ідемо швидко і тихо. Якщо хтось зупинить нас, я скажу, що веду тебе в пустелю, щоб закидати камінням і закопати.
– А це не так?