– Що таке?
– Отам та звіяна вітрами вежа, де мама намагалася вбити нас обох.
Він бачив, що Рейвен не відриває погляду від вікторіанської неоготичної будівлі. Раніше вона також здавалася стривоженою, коли вони вперше проминали її дорогою на схід, до університету. Тепер настав час її перевірити
– Лікарня замкнута, там давно нічого немає.
– Чому?
– Її закрили два роки тому через юридичні війни стосовно території, на якій вона стоїть. Університет хоче знести її й створити там дослідницьку установу. Якась корпорація хоче побудувати на тому місці житловий квартал з полем для гольфу неподалік.
– Ні! Вони не мають права її знищувати! Там мама.
Кайл проїхав естакаду.
– Це неможливо. Вона стоятиме зачинена, доки її не знесуть.
– Це неправильно, робити таке, поки вона досі там мертва.
– Ти її привид маєш на увазі?
– Маю на увазі її тіло на цвинтарі лікарні, на дні урвища. На більшості могил номери замість імен. Вони не можуть стати номерами доріжок для гольфу і галявин навколо лунок.
– А-а-а.
– Так. Елементарно, докторе Кайл. Вона там похована.
Можливо, зараз найбільш вдалий час для наповнення образами. Нехай заново відвідає місце, де травма призвела до акрофобії.
– Час у нас є. Зупинімося й роздивимося.
– Я не можу. Вежа. Урвище.
– Я не маю на увазі лізти на вершину. Ти сказала, що твоя мама похована на цвинтарі внизу. Тепер, коли ми визначили причину твого страху висоти, залишимося внизу й відвідаємо цвинтар.
– Обіцяєш?
– Слово даю.
Він звернув на вузьку дорогу, яка спочатку була всипана гравієм, а тоді стала залишатись сама земля.
– Цвинтар за лікарнею, – сказала Рейвен.
Кайл спинив машину. Рейвен невпевнено пішла за ним, не зводячи очей із землі. Кожен надгробок був позначений номером. Вона вказала.
– Отам.
Серед пронумерованих могил вона побачила надгробок з іменем. ЕНН СЛЕЙД (1951—1992) ЛЮБА ДРУЖИНА І МАМА.
Очі Рейвен затуманило.
– Ага, люба, аякже! – вона вхопила грудку землі й кинула в надгробок, тоді відійшла. – Ні. Це погано. Вона любила мене, хоча й намагалася затягнути з собою в пекло.
Вона все одно намагалася не дивитися на вежу. Нагода для швидкого наповнення образами? Складно. Якщо вона запанікує, то на суді буде непередбачувана. Можливо, це допоможе їй уникнути екстрадиції. Їй необов’язково бути психічнохворою. Як сказала суддя Родріґес, це залежить від трьох факторів: встановлена особа, присутність і здатність допомогти адвокатові впоратися з цими проблемами. Чим він ризикує?
– Глянь на вежу. Це важливо.
– Хочеш, щоб я розумом зсунулася?
– А якщо ми просто піднімемося трохи стежкою до входу?
– Вона збоку на схилі. Я не можу.
– Хоча б частину шляху?
– Хочеш, щоб я зістрибнула?
– Звісно ні. Чому ти так думаєш?
– Бо це те місце, де мама спробувала потягнути мене з собою, – вона крадькома зиркнула на нього. – Іноді я думаю, що все через те, що я розповіла їй, що тато зробив щось погане. Може, то був лише сон, – вона взяла його за руку й потягнула в машину. – Забираймося звідси.
Дорогою до Колумбуса Кайл роздумував про ризики щодо зниження її акрофобії. Не можна з цим поспішати. Так, на кону надто багато життів. Суддя Родріґес не дасть йому більше часу, щоб спробувати вчинити щось неможливе.
Він припаркувався біля будівлі суду й повів Рейвен усередину. Коли вони дійшли до ескалатора, вона позадкувала.
– Що не так?
Рейвен втупилася в кахляну підлогу.
– Я ніколи не піднімаюся цими штуками.
– Звісно. Вибач. Скористаємося ліфтом.
Кайл підвів її до ряду ліфтів. Двері одного розсунулися. Вона вчепилася йому в руку і не відривала погляду від дальньої стіни, коли вони заходили. Коли двері зачинилися, вона розслабилась. Лікар натиснув кнопку третього поверху, радіючи, що в неї немає ще й клаустрофобії на додачу.
Вона зітхнула, коли двері прочинилися й вони вийшли в переповнений коридор. Одні люди носилися з кейсами, інші стискали документи. Подавшись у бік судової зали судді Родріґес, він відчув долоню в себе на плечі. То був Коулмен.
– Кайл, я її заберу. Мусиш почекати тут, доки тебе не викличуть свідчити.
Рейвен кинулася назад.
– Я хочу бути з Марті.
– Я незабаром до тебе приєднаюся. Іди. Усе буде добре.
Коулмен повів її до входу в судову залу, Кайл провів їх поглядом. Тоді сів на лавку і став чекати.
Агент ФБР Дуґан і грецька агентка Тія Еліаде пройшли повз нього, щось обговорюючи. Тоді Дуґан покинув свою колегу й увійшов у судову залу. Виходить, агентка також свідчитиме.
Двері зали відчинилися, і пристав гукнув:
– Лікар Мартін Кайл!