Манюня була нездоровою (вочевидь, генетика зробила свою справу). Зовнішньо її недуг нічого не видавало, хіба вроджена косоокість, що ставала більш помітною у стані збудження. При зустрічах із Максом Манюня починала нервово сіпатись, не наважуючись підвести на нього очей – вона цілком усвідомлювала власну ваду. А про те, що відбувалося за лаштунками, знали лишень Броніслав Всеволодович, його дружина та домашня покоївка. Їм всім не на руку був розголос інформації про частенькі ускладнення хвороби доньки, що супроводжувались відвідинами психіатричної клініки. Тому, не афішуючи справжній стан речей, опецьок потай їздив відвідувати доньку і після чергового реабілітаційного курсу так само потай вертав її у свій розкішний непідступний для чужих палац.
– Аллочко, серденько, налийно нам із Максом коньячку, – шеф, уже не приховував справжніх стосунків із модельною Аллочкою і поплескував її по тугих сідницях. Максу він довіряв. Дівуля, що– правда, трохи комплексувала (отже, залишки порядності ще тліли, і це тішило), бо ж було цілком зрозуміло, що насправді жодних почуттів, окрім огиди, опецьок викликати не може.
– Я чув, Максе, що в тебе вдома не все гаразд… – він заглядав у вікно, вдаючи, що йому байдуже, і начебто запитання пролунало просто так, співчутливо, по-дружньому. Проте Макс добре знав, що випадково жодне запитання з його уст не злітає, а навпаки, фіксується кожнісіньке слово, почуте у відповідь.
– …Це не найважливіше, що наразі відбувається… – Макс теж був твердим горішком. Багаторічне існування серед хижаків дечому його навчило.
– Не скажи, не скажи… – опецьок оцінив Максову обережність, проте вичікувально вдивлявся в партнера – щось таки мало його видати. – Знаєш, як у пісні співається: «…Важней всего погода в доме…»
– Вважатимемо, що у моєму домі зараз повний штиль: сонце заховалося – це правда, проте тайфуну нема… А отже не відображається на моїй працездатності, – збрехав Макс.
– …Даремно ти тримаєш все у собі, Максе, – опецьок явно розраховував на більшу відвертість. Перехиливши одним махом вміст келиха у горлянку і направивши туди ж дольку цитрини, Броніслав Всеволодович продовжував гру в дружелюбність…
– …Ледь не забув… Манюня про тебе запитувала… Нудьгує… До речі, їй вже набагато краще… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє зверталися до лікарів. Як бач, Бог таки прислухався до наших молитов… – він нещиро перехрестився, підраховуючи в думках космічну суму грошей, що довелось йому витратити, аби доньці покращало…
– Чудово… Передавайте їй привіт… Вона у вас славне дівчисько, як би там не було.
У Броніслава Всеволодовича розмастилася по мармизі вдоволена посмішка: бодай хтось скаже йому тепле слово про одиначку:
– А ти сам би їй той привіт і передав, Максе… Навіщо ускладнювати?.. Зайдеш якось на каву, от і поспілкуєтесь… Вона давно на тебе око поклала… А ти у нас ще той горішок, хитра бестія… Хоч сам чудово знаєш – життя така штука, що невідомо, де загубиш, а де знайдеш… Гаразд… Щось я виснажився сьогодні… Аллочко, приготуй все для масажу… А з тобою, Максе, сподіваюсь, невдовзі побачимось… Втім, навіщо тягнути кота за хвіст… Чекаю тебе в суботу… О шостій… Повечеряємо разом, – і масно потягнувся, подумки кайфуючи вже від доторку вологих пальців вродливої секретарки, що шаруділа простирадлом у сусідньому кабінеті, готуючи лежак для оздоровчих процедур.
Попід вечір Дмитро Михайлович постукав у двері. В руках він тримав миску з пахучим курячим рагу та карафку вина.
– Це передала вам Галина Василівна, – простягав мені паруючу страву, – а це особисто від мене, в знак подяки за мужність і відвагу.
Попри те, що алкоголь я вживала рідко, подарунку зраділа – нічне напруження далося взнаки.
– Повечеряємо разом? – запропонувала я. – Розповісте, що у світі робиться.
– Залюбки, – відповів Дмитро Михайлович і, швиденько адаптувавшись у моєму господарстві, вправно розкорковував вино.
– Чому ви не розповіли про ймовірність нічних «концертів»? – засервувавши стіл тарілками і горнятками, запитала я, поглянувши на лікаря.
– Боявся, що відмовите… Втім, жодної небезпеки в цьому я не вбачав, – Дмитро Михайлович спокійнісінько розливав тягучу бурштинову рідину у посуд. – Ви самі пересвідчились, що мешканці «янгольського» звикли до подібних «розваг». Декому це навіть подобається…
– А як реагує на це все її найближче оточення?
– Маргіті байдуже… Єдине, що її турбує, – це встигнути на потяг, аби потрапити нарешті до чоловіка, а як ні, то бути напоготові, бо ж він ось-ось приїде.