Лікар захоплено подивився на мене:
– Ви справді відважна жінка. Гаразд. Я попереджу Галину Василівну. На добраніч…
– Доброго вечора… Протягом минулої зустрічі ми з вами розмовляли про умовність людського добробуту і благополуччя… Я спробувала пояснити вам на власному прикладі, що, не знаходячи собі місця в суспільстві, не варто звинувачувати в цьому людей, котрі нас оточують. Причину потрібно шукати в собі, намагаючись дати відповідь на запитання: «Чим я відрізняюсь від інших? Що саме мене не влаштовує? Чому те, що приносить іншим спокій, затишок, умовний комфорт, нас дратує і провокує до відвертого супротиву?» Кожен з нас пережив у свій час душевну травму, непорозуміння, байдужість, зневагу чи навіть презирство людей, не здатних до співчуття та самопожертви… Кожен із нас переживав відчуття самотності і непотрібності світові… Проте не кожен зумів набратися сили і мужності, аби переступити через оту байдужість і йти далі. Аби, звільнившись від ілюзій і образ, повернутися у той світ, що знехтував нами, з високо піднятою головою, без страху і ненависті до нього…
На відміну від минулого разу, серед відсутніх, здавалося б, очей я помітила й відверто зацікавлені, цілком усвідомлюючі, про що йдеться. До того ж кілька жінок, що з-під лоба позиркували на мене протягом короткочасного перебування в «Притулку» та виглядали доволі неохайно й відразливо, сьогодні причепурилися. Волосся їхнє було гладенько зачесаним, а вмиті обличчя набули емоційного забарвлення. Отже, вони готувались до зустрічі. Вчитель фізики Мітя – нещодавній мій провідник, – одягнув білу сорочку і виглядав урочисто, ніби на святі першого дзвоника:
– Скажіть, а якщо цілковито відсутнє бажання повертатися туди, де нас у свій час не зрозуміли і відкинули, мов зайвий мотлох… Що тоді?..
Я тішилася тому, що придбала співбесідника, отже зачепила за живе. Дмитро Михайлович теж задоволено прислухався до розмови з облюбованого ще того разу кутка.
– Треба навчитися пробачати образи, Мітю. Це складна наука і не кожному під силу. Проте саме про вміння прощати не раз згадувалось у Біблії. Осягнувши його, людина очищається і крокує по життю з чистим серцем…
– А я не можу простити. Не вмію… Не готовий… Навіть усвідомлюючи, що невміння пробачити назавжди зачинило мені шлях до повернення додому, до місця, де я виріс, де поховані мої батьки, де я прожив найкращі роки свого життя, а пізніше зазнав брехню, страждання і непорозуміння.
Мітя хвилювався. Вилиці на його обличчі нервово здригалися – тема справді зачепила за живе. Підвівшись з-за столу, він обвів поглядом присутніх, наче хотів впевнитись у доцільності відвертості, що несподівано вихлюпнулась. Зосередився і таки наважився:
– Я розповім… Я розповім вам, як зі мною обійшлося суспільство, котре, як ви запевнюєте, Даро, треба навчитись пробачати…
Я пропрацював учителем фізики у сільській школі майже двадцять років. Мене всі знали і поважали перш за все за те, що по закінченню ВИШу я не залишився у місті, як переважна більшість, а повернувся до рідного села.
Я знав, як скрутно в селі з молодими спеціалістами, і завжди пам’ятав, як вчив нас математиці та геометрії вчитель фізкультури, а оцінка на іспиті з фізики визначалась еквівалентом прополотих грядок із буряками на колгоспному полі. Я понад усе прагнув, аби сільські діти отримували пристойну освіту, і так цим захопився, що не вистачало часу замислитись навіть над створенням власної сім’ї… Невиправданий альтруїзм, скажете ви… Можливо. Проте я був щасливий. Допоки не сталася халепа, – Мітя замовк, передихнув, бо нелегко йому давалася відвертість, і продовжив. – Часом з нами трапляються речі цілком неочікувані, ба, навіть, неправдоподібні… Змирившись з думкою, що останок життя, покладеного на вівтар знань, проведу на самоті (бо у селі чоловік, котрому за сорок, – старий хлоп), я не міг передбачити, що у своєму «похилому» віці здатен закохатися!.. Окрім всього, закохатися в ученицю, дитя, котрому ледь виповнилось шістнадцять…
Про радість від кохання я знав виключно з книжок, адже сам переживав нестерпну муку. Нема нічого гіршого, ніж усвідомлювати власну безнадійність. Та я кохав, кохав до нестями, спостерігаючи за кожним її кроком, милуючись її пописаними фломастером пальчиками, пружністю худих ніжок у поцерованих панчішках, розпашілими щічками після перерви, смішними хвостиками, що мотулялись при ході… Я не міг нічого з собою вдіяти. Я усвідомлював, що це ганебно, що вчителю це не личить та й взагалі у моєму віці переживати щось подібне прирівнюється до збочення… Я йшов зі школи додому виснажений і розбитий, запиваючи кохання горілкою, а повертаючись наступного дня до обов’язків – блідий, із синіми колами під очима, – знову й знову страж– дав, чуючи її безклопітний сміх.