Вона не була успішною ученицею в класі, та мені було байдуже: щойно до моїх рук потрапляла кіпа з зошитами, я безпомилково з тридцяти знаходив один єдиний. Я не смів виправляти її помилки, замість того підбирав схоже чорнило і непомітно, начебто її рукою, виводив вірні відповіді…
Звісно, вона помічала це. І коли під час перерви я чув за спиною дівоче перешіптування та хихотіння, густо червонів і прискорював крок, готовий від сорому провалитися крізь землю.
Незабаром наді мною стала потішатися вся школа. А вона, наче нічого не розуміла, всміхалася мені просто увічі, прогулюючись на перерві попід ручку з десятикласником…
Я став пити щодня. Я свідомо спивався, аби заглушити біль… Допоки одного разу…
Мітя спинився, немов хотів набратись сил і рішучості для подальшої розповіді. Він ще раз уважно оглянув приголомшених слухачів, проте навіть натяку на насмішку чи зухвалля не було. Всі напружено очікували розв’язки.
– Одного разу селом пролетіла жахлива звістка. Моє дитя, моє янголятко знайшли неподалік річки – потовчену, напівпритомну, зґвалтовану. Я не міг прийти до тями, від люті скаженів. Я готовий був убити негідника, котрий це заподіяв. Безпомічність доводила до сказу, та вдіяти нічого я не міг. Оговтавшись, вона мовчала, відмовляючись відповідати на будь-які запитання. Міліціянти нишпорили по домівках школярів, намагаючись довідатись бодай якусь інформацію, проте ті вперто мовчали, бо боялись помсти. Окрім того, що дивакуватий вчитель фізики, дедалі частіше заливаючи горлянку, потаємно шпигує за потерпілою, жодних свідчень не поступило. Не взялося до уваги навіть те, що зник зі школи отой парубок, котрому моя мила дівчинка так довірливо вкладала у руку свою долоньку. Так і не скінчивши десятого класу, він терміново поїхав до родичів у місто, мотивуючи від’їзд несподіваною хворобою…
Кримінальну справу залишили відкритою – за відсутністю злочинця, свідків та свідчень потерпілої… А незабаром мене викликали у райвно, де ознайомили одночасно з двома заявами.
Перша була від батьків, котрі гнівно звинувачували мене у розбещенні неповнолітніх і наполягали на вилученні права вчителювати. Друга – від районного дільничого, оперезана сусідськими підписами, яка свідчила про те, що я страждаю на алкоголізм, що призвело до певних психічних зрушень, і потребую термінового лікарського втручання…
Проте найбільше здивувала працівників райвно моя цілковита байдужість і нездатність до самозахисту. А насправді я просто усвідомлював, що ніколи не зможу повернутися до минулого, яке отак, без докору совісті, без найменшого сумніву щодо справедливості звинувачення мене зрадило… Я не хочу пробачати… Я хочу забути…
Мітя сів. У їдальні панувала цілковита тиша. Я була емоційно знищена. Де й ділися всі постулати про вміння тримати себе вище людської несправедливості, нехтувати презирством натовпу і йти далі, переступати через непорозуміння і намагатись довести істину… Все це виглядало зараз порожнім та безглуздим, адже я чітко усвідомлювала існування в житті речей, через які переступити неможливо. Я почувалася безпомічною, разом з усіма підручниками з психоаналізу, прочитаними протягом життя… Все, на що я спромоглася, аби пристойно закінчити нашу зустріч, це потиснути Міті руку.
– Дякуємо, що відважились розповісти нам про себе… Ви мужня і чудова людина. Ми пишаємось вами…
В суботу Макс готувся йти до Броніслава Всеволодовича на вечерю. Все його єство пручалося, проте знехтувати запрошенням людини, котра тримала в руках контрольний пакет акцій, було неприпустимо.
Новий водій, ще не звиклий до обов’язків, метушився довкола машини, а Макс, спостерігаючи за незграбністю його рухів, вкотре жалкував, що довелося звільнити Гошу. Кращого за нього годі було знайти, але слово шефа – закон.
«Якого дідька той повіз Дару в офіс? – всоте аналізував нещодавню ситуацію в голові. – Він бо ж добре знав, що кожне її прохання узгоджується, а тут…»
Це був перший промах за всю Гошину службу. І той промах позбавив водія роботи, а Макса сім’ї.
На воротах до розкішного маєтку Броніслава Всеволодовича Макса зустрів дворецький, підказуючи, де зручніше припаркувати авто, і широким професійно завченим жестом відчиняв перед гостем важкі дубові двері.
Макса чекали. Стіл був сервірований на чотирьох. Нікого чужого не буде, отже, передбачалась конфіденційність зустрічі. Сторонні зрідка бували в цьому домі – господарям невигідно було виносити на загал несподівані емоційні виплески доньки. Макс розумів, що його візит носить ледь не родинний характер.