Дружина Броніслава Всеволодовича була напрочуд привітною жіночкою, дрібною, сухенькою, простою, незважаючи на соціальний статус чоловіка. Макс зустрічався з нею на корпоративах, вітаючись і перемовляючись кількома фразами на кшталт «радий вас бачити» чи «ви, як завжди, бездоганно виглядаєте…», як годилося згідно з етикетом. Вона була повсякчас трохи розгубленою чи переляканою – може, нудилась у помпезному товаристві, або ж була просто змученою він постійної відсутності уваги судженого та через хворобу доньки. Окрім всього, вона любила Макса і поважала за те, що, на відміну від інших партнерів, він не був підлабузником.
– Ви зовсім не міняєтесь, Максе… Вже й не пригадую, коли бачила вас востаннє, – вона привітно всміхалася, і поступово Макс заспокоївся. В кутку, під вікном, у розкішному кріслі– фотелі, оздобленому різьбяними лев’ячими головами, сиділа Естер – Манюня… Її розкосі оченята з-під чола спостерігали за Максом: вона ніколи не дивилася просто увічі, соромлячись власної вади. Проте навіть так було помітно, що вона тішиться гостю.
Вперше Макс побачив Манюню з десяток років тому, ще дитиною, коли їй ледь виповнилось шістнадцять, а він холостякував. Вона сиділа у батьковій автівці і крізь затемнене скло спостерігала за розмовою двох босів. Максова привабливість на фоні татової потворності була ще виразнішою, і не встиг плюгавий таточко сісти у машину, як схвильована Манюня вже запитувала:
– Тату, хто це?
– Що, Манюню, запав тобі до ока? – перепитував, підсміюючись, а сам у дзеркальце спостерігав, як засіпались дівочі оченята. Це був недобрий знак, а саме – відсутність концентрації на певних предметах. Зазвичай він передував психічному зриву, котрими супроводжувалось її дитинство. Він добре знав той стан, невпинно спостерігаючи за донькою впродовж років, як радили лікарі. І поспішав заспокоїти:
– Ти ще надто маленька, Манюню, аби цікавитись чоловіками… Підрости, а Макс від тебе нікуди не дінеться…
Та таки дівся, і зовсім неочікувано… Просто примітив на автобусній зупинці свою майбутню долю… І здійснив уперше у житті заздалегідь не обдуманий крок. А Манюня надовго втрапила до неврологічного відділення з діагнозом «складний психічний розлад»…
Наразі дівчина виглядала доволі спокійною. Макс вже не був для неї збудником, а навпаки – заспокійливим. Вона майже не змінилася, лишень якось зморщилася, наче перестрибнула процес жіночого визрівання і з дитини перетворилась у маленьку жіночку. Естер нагадувала вимочене у розсолі яблучко, яке не встигли скуштувати рум’яним і свіжим і довелось вкинути у діжку. Їй було всього двадцять шість…
– Привіт, Естер, як ти живеш? – Макс намагався поводитись щиро і розкуто.
Втім, він справді був щирим, адже жодної огиди чи неприязні, крім людського жалю до цієї дівчини, він не відчував. А вона вся світилася від уваги і несподівано дотепно пожартувала:
– Доцільніше запитати у моїх батьків, як їм живеться зі мною…
Броніслав Всеволодович пронизав Макса переможним поглядом, мовляв, казав я тобі, що справа йде до одужання?
Всім сподобався дотеп, і з цієї хвилини між Максом і Манюнею встановилася порозуміння і дружба…
Настала неділя… Я знала, що в цей день рідня навідується до пацієнтів «Притулку» і видовище це малоприємне. Хворих виводили на подвір’я під вартою Янча, котрий супроводжував їх до їдальні (в корпуси стороннім заходити заборонялось).
Люди, що потрапляли в «Притулок» із комфортно облаштованого світу, здебільшого поводилися дивно, наче на екскурсії в звіринець, де звідусіль чатує прихована небезпека. Зазвичай вони тягнули з собою торби з їжею, і, здавалось, єдиною метою відвідин було не дати вмерти з голоду тому, до кого планувався візит. Зрідка хтось звертався до лікаря, аби з’ясувати стан здоров’я родича. Дмитро Михайлович сухо відповідав на запитання, знаючи заздалегідь, що відповідь нікого особливо не цікавить.
«Візитери» виконували свій обов’язок і, вдоволені власною гуманністю і благородством, покидали «дурку» з очищеною совістю. Зазвичай після відвідин мешканці «Притулку» ходили пригнічені і сумні. В когось загострювалась депресія, і Дмитро Михайлович не покидав корпуси цілодобово.
Мені не хотілося спостерігати за гротескним дійством людської «благочинності». Я попросила дядька Степана, аби супроводив мене прогулятися лісом.
Соковиця притягувала загадковістю. Проте, пригадуючи застереження Дмитра Михайловича, самостійно вивчати територію я не наважувалась. Пішта-бачі залюбки згодився на пропозицію, бо ж у неділю, Боже свято, працювати «неваловшно», як казали місцеві, і, перевзувшись у гумові чоботи та прихопивши Рижку та Лишку, що по-псячому тішилися волі, ми вирушили до лісу.