– Гошо, братчику, зачекай… Я зовсім не хотіла тебе образити… Просто я не знаю, як втамувати у собі отой невимовний жаль за все, що трапилось з тобою… Я сплюндрувала твоє майбутнє… Якби не мої необдумані примхи, ти був би забезпечений до кінця життя всім необхідним… А зараз… Зараз ти змушений вдень і вночі крутити баранку драндулету, аби заробити собі на хліб… І як я маю з усвідомленням цього жити?…
– Не парся, сестричко. У мене все о’кей… Принаймні отут, – поплескавши себе по нагрудній кишені куртки, під якою билося велике безкорисливе серце, Гоша з третього разу завів двигун. – Зараз важливо, аби ти розібралася у собі… А я дам собі раду… Ага… Ледь не забув, що хотів сказати… – Гоша несподівано зашарівся, готувався сповістити щось важливе. – Ти той… Ну… Як його… Словом… Якщо тебе тут хтось образить… Чи інші проблеми… Чи зламаєшся і не витримаєш… Дай знати… Номер мобільного у мене той самий залишився… Я приїду й заберу тебе…
Мені попід горло підкотився клубок:
– Гошо, милий… Це дуже зворушливо, але… Куди ж ти зможеш мене забрати, навіть якщо не– нароком мене хтось образить, га? – я нахилилася над його відчиненим вікном, співчуваючи наївності добряка-велетня. А Гоша несподівано відкрито, сміливо, як ніколи до цього собі не дозволяв, уперся поглядом просто в моє обличчя. І вже не треба було слів, аби пояснити, що цей чоловік-дитина насправді до мене відчуває. Я могла б це помітити набагато раніше, якби була бодай трохи спостережливішою…
– Куди-куди… До себе заберу, от що… – і вже від’їхавши на певну відстань від «Притулку» та пригадавши, що сумка з речами так і залишилась забутою на задньому сидінні, розвернувся і мовчки подав мені її.
– Приїжджай у наступні вихідні… Чекатиму!!! – вихопилось у мене. Я встигла помітити у бічному дзеркальці, як засяяло Гошине обличчя, і зрозуміла, що він без сумніву приїде, а якби на те моя воля, то він взагалі нікуди б не від’їжджав, а залишився, мов вірний паж, поруч назавжди…
… Після візиту до Броніслава Всеволодовича Макс якось несподівано заспокоївся… Не те, щоб він припинив активні пошуки дружини, але напрочуд чітко й виважено усвідомив істину: не варто прискорювати події… Потрібен час, який все улагодить… Врешті-решт, він є поважною, авторитетною людиною, і плюндрувати власну репутацію, здобувши статус покинутого чоловіка-невдахи, йому зовсім не пасувало.
Той суботній вечір напрочуд чіпко засів у його свідомості… Може насамперед тому, що вперше у житті він наважився розговоритися з бідолашною Естер-Манюнею, котра виявилась доволі кмітливою і дотепною… Навіть вроджена косоокість сприймалася нею з гумором: «Ось бачите, Максе, якби я й хотіла заглянути вам увічі, ви б ніколи про це не здогадались»…
Макс не наважувався відверто сміятися з делікатних жартів, межуючих з цинізмом, проте подумки був вражений: таки справді, медицина, підкріплена переконливістю батьківського гаманця, робить дива… Принаймні, ще донедавна Броніслав Всеволодович не наважився б відпустити доньку в присадибний парк зі сторонньою людиною на годинку-дві, як це наразі трапилось… Щоправда, ані Макс, ані Естер не здогадувались, що з-за кущів за ними невідривно стежить всюди-суще око проінструктованого дворецького…
– Ви так і не відповіли на моє запитання – як вам живеться, Естер? Можете мені довіритись, не остерігаючись пильного батьківського контролю, адже я – ваш спільник…
– Ви знаєте, Максе… Доволі важко жити у замкнутому середовищі, коли контролюється кожен крок, кожне слово, кожен порух… Коли тебе ніхто не намагається зрозуміти, а лишень принизливо жаліє… Здоровим людям цього не збагнути… Вони гадають, що хворі на апоплексію неодмінно є психічнохворими, проте це насправді не так… Скоріше навпаки… Саме байдужість породжує нервові зриви, а не відчуття власної фізичної неповноцінності, як стверджують лікарі…
Макс здивовано прислухався до того, що говорила худорлява, зморщена, мов грецький горішок, напівдівчинка-напівжіночка. Її голос шурхотів, наче самопис по тисненому папері. І він усвідомлював, що істинною причиною її несподіваної відвертості є незбагненна самотність… Оточена увагою батьків, покоївок, лікарів, вона, досягнувши зрілого віку, так і не зазнала ні дружби, ні щирої прив’язаності, ні справжнього порозуміння.